Роль жінки під час війни: як допомагати собі справлятися з тяжким випробуванням долі й залишатися при здоровому глузді, – розповіла психологиня з Володимира

Багато жінок на рівні з чоловіками взяли до рук зброю та пішли захищати Батьківщину. Та на більшість з них випала не менш відповідальна місія – зберігати спокій в тилу: свій, дітей, чоловіків, які на фронті, та інших жінок. Як бути постійно змотивованою, розповіла знавчиня психоаналізу з Володимира.

За першою освітою Тетяна Капітула магістр англійської та намецької філології. Зараз закінчує навчання на кафедрі психології управління у Варшавському університеті. Назважаючи поки на незакінчену вищу освіту психології, дівчина вже допомагає людям знаходити душевну рівновагу. Також Таня має досвід життя з тривожним станом, адже її чоловік працює медиком на фронті.

Як зрозуміти масштаби своєї відповідальності?

Щоб зрозуміти, за скільки задач ти можеш братися і виконувати їх якісно, треба реально, без героїзму, оцінити свої фізичні можливості та рівень енергії для їх виконання. Одночасно волонтерити, працювати, дбати за побутом та дітьми – задача складна і не для всіх.

Якщо ти все ж берешся за багато функцій, варто дозволяти собі проявляти також негативні емоції, коли вони виникають. Бути стійкою добре, але свою стійкість важливо час від часу розгружати.

За потреби, посумувати день, відпустити ситуацію і подумати “що я можу з цим робити далі”. І вчитися доносити свої емоції до близьких словами та спокійним тоном.

Коли встигаєш багато, обов’язково потрібно виділити час для себе. Це масаж, йога, медитація, фітнес, танці – те, що допомагає відновити енергію.

У складні часи, такі як війна, сильні духом дівчата об’єднуються в жіночі кола. Це посиденьки за плетінням сіток, ліпленням вареників, арт-терапії, чаювання, метафоричні карти та багато інших єднальних справ. Так легше “переварити” буденність й ділитися одна з одною емоційним ресурсом.

Як не провалитися в депресію?

Коли ти дала собі час на смуток і він вичерпався, потрібно переключити увагу на ціківу тобі справу. Для початку на ту, яка не потребує багато зусиль. Далі поступово набирати швидкість в активності, відмічати маленькі успіхи й дарувати світу свою допомогу.

Весь жах ситуації ми не зможемо осягнути все одно, так би ми всі з’їхали з глузду. Частину почуттів та розпачу наша психіка заморожує, щоб це не заважало нам жити. Іноді з “режимом заморозки” ми можемо переборщити, і разом з болем та сумом перестати відчувати радість та любов.

Мій чоловік був у зоні бойових дій медиком. Я провалювалася в стан апатії, коли вмикала штучний холод. Коли це було на декілька днів – це окей, було й довше, і от вже тоді я розуміла, що через постійні переживання за чоловіка, я не помічаю власного життя. Тоді я виходила на діалог зі своїм внутрішнім “я”, й запитувала себе, де мені болить, чому я так сильно хвилююся і що я можу для себе зробити, щоб послабити переживання. Також важливим було робити зону психологічного комфорту для чоловіка, перебуваючи за тисячу кілометрів від нього.

Гальмувати й бути нерішучим зараз – це нормально. Ми не маємо досвіду життя під час війни. Бути у завислому стані довго нам самим набридне й ми будемо по-троху з нього виходити. Не варто себе різко підганяти й обманювати близьких, що з тобою все добре, коли це не так.

“Я не хочу про це зараз говорити, бо мені боляче”, це не дорівнює “я забороняю собі лізти в цю болючу тему”.

Це тільки загострюватиме наш важкий душевний стан, і з апатії ти провалишся в депресію, а тут тебе можуть зустріти панічні атаки та тривожні розлади. Нам таке не треба і ми можемо себе від цього вберегти. Тому дуже важливо погодитися з жорстокою реальністю, дозволити собі прожити емоції, які з цього випливуть, та подякувати світу за те, що ти маєш, попри погані обставини. Наприклад, за можливість ходити на роботу, спілуватися з близькими, за те, що маєш їжу та вцілілий будинок.

Нам здається, що коли ми часто плачемо при дітях чи близьких, цим ми ранимо їх. Хоча це відбувається навпаки, коли ми показуємо нещирі емоції – діти беруть з нас приклад не виражати свої.

Як себе заспокоювати, коли “накриває”?

Дозволити собі відсумувати, далі запитати в себе, чи вдосталь я постраждала, і що приємне я можу зробити для себе після цього. А якщо наше страждання циклічне, варто чесно відповісти собі: яку вигоду я маю в ролі жертви. Завжди є додаткова вигода.

Розкажіть про вашу підтримку чоловіка на війні

У нас партнерські стосунки, в яких багато відповідальності з обох сторін. Рішення чоловіка, який працює лікарем, піти на фронт було для мене шоком. Я пробувала його відмовити, але тиснути не стала, навіть розуміючи що в будь-яку секунду можу втратити своє кохання. У цій ситуації важко, наскільки ти б не був прокачаний всередині. У мене ввімкнувся синдром рятівника та самозванця, я почала робити дуже багато, щоб відволіктися від своїх думок та втекти від реальності, яка мені боліла.

Я почала менше спати, їсти, порушився гормональний фон. У мене є син, який постіно бачив, що мамі сумно, вона часто плаче та пізно приходить з роботи.

Притормозити у своїй втечі від емоцій мені дало усвідомлення того, що я почала важити 42 кілограма, не встигаю зробити чотири проєкти за один раз та провести час зі своєю дитиною. Я зрозуміла, що більше так жити не хочу. Тоді я запитала себе: як ти можеш іншим віддавати настільки багато, що сама худнеш на очах. Я поступово зменшила навантаження, відчула себе краще, а там і чоловік повернувся.

Майже місяць ми багато сварилися, для нас це було незвично, адже 15 років ми прожили в злагоді. Потім я зрозуміла, що не варто вступати в конкуренцію, навіть якщо розумію що він не прав або відчуваю себе приниженою. Згодом і він відчув зону комфорту, заново звик до оселі, де можна розслабитися, і зрозумів, що тут безпечно.

Чоловік з війни може приїхати іншим – агресивним, віддаленим, тривожним. Йому варто дозволити бути таким видозміненим, і собі дозволити бути собою, адже жінці болить по-своєму. А також дати зрозуміти, що, попри всю тривожність, ви поруч, хоч і не нав’язливо та не вимагаючи, без очікувань та оцінок. Не нав’язуте свою підтримку, навіть якщо вам здається, що ви маєте всі необхідні інструменти для порятунку. Дозвольте чоловіку самому захотіти вам розповісти про свої негаразди. Вимикайте тиск, адже як він вам розкаже, що на його очах загинув побратим. Вони не хочуть травмувати вас і часто приїжджають з відчуттям, що щось там не доробили.

Прийміть біль один одного та дайте час на його загоєння.

Нам відведене ціле життя, щоб навчитися вловлювати імпульси: що хоче мій мозок та серце, знаходити суть в цих посилах та дозволяти собі проживати всі почуття, які проявляються. Тоді жити стає цікавше, яскравіше, не так страшно і напружено, незважаючи на обставини, які нам непідконтрольні.