<
Світлана Юрчук

Втрачаю дар мови, коли говорю з ветеранами: або, що можна сказати людині, яка мало не віддала за тебе життя

Цей запис опубліковано більш як рік тому
19:15 | 21.08.2023 / Погляд / /
109
/ 1 коментар

Я втрачаю дар мови. Страх. Сором. Відчуття провини, коли говорю з ветеранами.

Я роками за часів навчання на журналістиці розбирала як правильно говорити з людьми з інвалідністю. Я читала купу статей, дивилася купу інтервʼю як говорити з ветеранами. Я готуюся як HR працювати з людьми, які повертаються з війни і маю допомагати з цим своїм командам. Але я щоразу втрачаю дар мови. Ніяковію і соромлюся. Коли бачу ветеранів.

Коли бачу ветеранів, які пережили поранення. Коли бачу ветеранів з ампутаціями. Ми зустріли їх на українському фестивалі. На фестивалі, де ти прийшов купити вареників і коралі, щоб ті гроші донатами пішли на ЗСУ. Пішли нашим воїнам.

І ось ми бачимо цих воїнів. Справжніх. Реальних людей, які віддали свої ноги за наш мир. Що я маю сказати людині, яка віддала за мене свої ноги? Що я можу сказати людині, яка ледь не віддала життя? Чи існують якісь слова, які могли б бути рівноцінними? Чи існують рівноцінні вчинки?

Ендрю бере мене за руку і просто веде до них. Він робив проект з Revived Soldiers Ukraine, з яким вони збирають кошти і має спільний контекст. Говорить про проект, просить мене перекласти одному з воїнів (Андрію), бо той не говорить англійською. Я дивлюся двом чоловікам з тризубами на футболках в очі і просто кажу «дякую». Ми з Ендрю розпитуємо про осередок фонду в Чикаго, плануємо потенційний наступний спільний проект. Заповнюємо ніякову тишу коментарями. Чоловік, який просто проходив поруч – підходить, опускає очі, мовчки тисне воїнам руки і йде.

«Зроби мені фото з хлопцями», – каже Ендрю. Я перепитую воїнів, чи вони не проти. Роблю фото. Ми йдем.

«Я хочу показати американцям, що це реальні люди, які втрачають свої руки/ноги, втрачають роки, втрачають побратимів. Хочу нагадати, що це наша реальність і на війні воюють і гинуть такі самі люди як ми». Реальні люди. Осьдечки. Осьдечки вони. Ті, кому ми щодня допомагаємо донатами. Ті, за кого молимося і на кого молимося. Ті, про кого співаємо пісень і за ким плачемо під час панахид.

Двоє з мільйонів. На відстані витягнутої руки. Я дивлюся на них і розумію, наскільки я не готова. Не готова і досі не навчена говорити так, аби не нашкодити, аби не образити, аби не зранити. Мені страшно. Але я пробую говорити.

Буде дуже дивне порівняння, але чомусь згадалося, коли я починала вчити англійську. Мені було соромно і ніяково і тільки практика допомогла мені почуватися природно. Я розумію, скільки ще таких розмов з ветеранами буде в моєму житті. І я дуже хочу навчитися. Дуже хочу говорити з ними так, щоб вони розуміли і відчували. Скільки всього. Скільки всього неосяжного словами. Непідвладного словам. Я вкладаю у своє ДЯКУЮ.

Матеріал для публікації взятий зі сторінки Світлани Юрчук у фейсбуці

* Редакція не впливає на зміст в розділі Погляд і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках видання «БУГ»
один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Віктор Мартиненко
4.10.2024
Храм базилікального типу у селі Стара Лішня у Пормівській громаді, збудований у романському стилі IX-XIV ст. Розміри: 7х4 м. У ...
Олександр Гром
2.10.2024
Глянув Укази Президента України. Тепло на душі від того, що ми маємо живих Героїв України і більше воїнів, яких ...
Ірина Пикалюк
13.09.2024
Розвиток локальної культури в умовах війни набуває особливого значення.  Культура – це наша духовна зброя, яка ...
Анатолій Бідзюра
11.09.2024
Скільки словесних списів було зламано в Нововолинську, навколо теми знесення скульптурної композиції (солдату НКВД ...
Андрій Бокоч
19.08.2024
Минув тиждень після Олімпіади. Тиждень без неймовірних емоцій, без виняткового азарту, без того особливого стану, який ...