Опублікували ретро світлини володимирських модниць середини 1930-х

У першій половині ХХ ст. капелюшки стали надзвичайно популярними. Їх носили з вуаллю, прикрашали аксесуарами, штучними квітами і кольоровим пір’ям. Носили капелюшки і модниці Володимира.

Капелюшки додавав образу елегантності, підкреслював статус, а інколи навіть і статки особи. Бо матеріали, з яких виготовляли жіночі і чоловічі капелюхи, різнилися по ціні та по якості. Не кожен міг собі дозволити оксамитовий чи шовковий капелюх, прикрашений золотими чи срібними аксесуарами. Про це пише Орися ВОЗНЮК, наукова співробітниця ДІКЗ «Стародавній Володимир» у Слово правди.

Модистки-капелюшниці були свого роду художницями, творчинями модного образу, який заполонить вулиці на найближчі роки. Були такі мисткині та митці і у старому Володимирі.

У 1934 році у місті Володимирі діяла одна чоловіча майстерня капелюхів на вулиці Луцькій, і належала вона пану М. Лечеру, та два магазини, у яких продавали готові головні убори. У центрі міста капелюшки можна було придбати на вулиці Фарній у магазині Вільдера Шмуеля. А на Колейовій (Шевченка) у маленьких магазинчиках, які на жаль, не збереглися до нашого часу, капелюхами торгував чоловік з цікавим прізвищем Видра Р.

Щодо жіночих капелюшків, то на вулиці Фарній було аж два магазини. Один належав пані з прізвищем Атляс, а інший – пані Жусман. На вулиці Пілсудського (Ковельська) капелюшки можна було придбати у Хаї Рехман, а на Колейовій у маленьких магазинчиках у пана Рокселя.

Мода 1934 року приділяла особливу увагу головним уборам. Жінки носили м’якодраповані шапки, берети, плоскі «тарілки», «таблетки»,моряцькі капелюшки, тюрбани і так звані «китайські кулі». Дуже бажаним і популярним був капелюшок з оксамиту. Вони були м’якими і, як писали тодішні ЗМІ: «Так дуже до лиця, особливо блондинкам і золотоволосим».

Оксамитки буди дорогими, тому часто жінки задовольнялися дешевшим фільцьовим капелюхом, із зігнутою крисою. Вони теж виглядали елегантно. Особливої популярності набирають густостебньовані берети, які припасовували на лівий бік голови. Зазвичай, вони були темних кольорів: чорні, коричневі, зелені.

Як писав тодішній модний журнал «Нова хата»:

«Осінь лянсує на загал брунатну й темно-синю краску, тому й капелюхи приневолені примітитися до цего кольору». Також у цьому журналі знаходимо поради, як носити капелюшки жінкам з різними формами обличчя: «Не всіх жінок обділила природа бездоганним чолом і очима Мадонни. Ті, то менше з класичним носиком, задовольняються м’яким беретом.

Криса спереду відгинається тільки легко, ззаду – вище. Або беруть собі круглий альпейський капелюшок, який можна одягнути скісно на частину чола. На чоло дозволені кучері тільки тоді, коли воно настільки високе, що навіть тих кілька волосків його не принизять».

Капелюшки шили з фільцу, оксамиту, м’якого атласу, тафти. Були капелюшки і з соломи. Фільц і солому прикрашали рипсовою стяжкою, оксамит – перлами, а шовк – гарно викладеним стебном (шарами) в смужку або квадрат.

Модному «диктату» капелюшків підкорялася і зачіска місцевих модниць. Особливо популярними були кучері. Зчесане з боків голови волосся укладалося ззаду, кучерики гарненько викладалися або ззаду, або з однієї сторони. Інше вухо мало бути відкритим. Чоло теж мало бути відкритим, дозволялися лише маленькі кучері на скронях.

Володимирські модниці могли створити свій стильний образ у перукарнях. Найдорожчі перукарі працювали на вулиці Фарній. Відповідно туди ходили лише заможні панянки. Ці заклади належали Нуті Фліт, Боярському, Б. Кесел, М. Люксенбург, Л. Боренштейн.

На Пілсудського (Ковельська) були перукарні (за-Польщі їх називали фризерня) пана Ковальського, Я. Білажевського, М. Й.Літвін, Шт. Драгіфа. На вулицях Сінкевича і Рибній фризерні належали пану з прізвищем Лакс. Ще на Сінкевича була перукарня А. Ройтентелера, а на вулиці Колейовій – М. Ройтентейлера. Вони мали дотримуватися суворих правил, які регулювалися законом. Обов’язковим у приміщенні був стерилізатор, гребінці та інструменти перекип’ячували після кожного клієнта або ж оброблювали їх спиртом. Перукарі були змушені проходити медичну комісію кожні три місяці.

За тим, як жінки стежили за модою, можна було визначити їхній соціально-економічний статус, соціокультурне життя у місті, купівельну спроможність містян. Тож, милуючись світлинами володимирчанок 1930-х років, ми дізнаємося не лише про їхні стиль і моду, а й про часи, в які вони жили.