До Володимир-Волинського району ввійшли нові ОТГ: знайомство з аграрною Локачинщиною із запасами газу

Франківчанин Іван Яковів уже 25 років як мешкає у Володимирі-Волинському, звідки щодня їздить на роботу за 40 кілометрів на стратегічний об’єкт, який став його першим і єдиним місцем роботи. Випускник технічного університету нафти і газу потрапив за розподілом на Волинь, де на початку 90-х згадали про законсервоване з радянських часів Локачинське газове родовище та почали його розробку. За декілька років Івана Яковіва призначили на посаду начальника Локачинського цеху видобутку нафти та газового конденсату.

Журналістка Слова правди Тетяна Ізотова уперше завітала на це чи єдине велике підприємство на Локачинщині, аби познайомитись ближче із ще однією громадою, котра увійшла до складу Володимир-Волинського району.

Танк на металолом, таємничі підземелля та пам’ятка архітектури на замку

Звернувши направо у Війниці, проїхавши лише шість кілометрів і можна потрапити у невеличке та затишне містечко Локачі, перша писемна згадка про яке датована початком 16 століття. Проте, аби проїхати ці декілька кілометрів потрібно значно більше часу, ніж зазвичай, адже доводиться оминати численні ями, від яких особливо рясно на в’їзді у колишній райцентр.

Екскурсію Локачами для журналістів погодилась провести редакторка місцевої газети «Селянське життя» Ірина Романюк. Вона справжня патріотка рідного селища і знає безліч цікавих історій про кожен його куточок. Обійти усі Локачі можна приблизно за годину, а автомобілем об’їхали тамтешні визначні місця значно швидше. Ледь водій набирав швидкість, як пані Ірина зауважувала, щоб не розганявся дуже, бо «ген за тим рогом Локачі уже закінчуються».

Здавна селище, яке раніше мало назво Лукачі, було ремісничим центром. У 17-18 століттях тут вирувало життя, оскільки Локачі, через які пролягав торговий тракт, мали право проводити п’ять ярмарків. Як і у Володимирі, до Другої світової війни значну частину населення Локач становили євреї. У вересні 1942 року неподалік міського кладовища німецькі фашисти розстріляли понад три з половиною тисячі євреїв. На місці їхньої братської могили знаходиться пам’ятний знак, куди щороку навідуються сотні паломників з Ізраїлю та інших країн, перетворюючи маленьке волинське містечко на міні-Умань.

При в’їзді у селище з боку Горохова на постаменті височіє танк часів Другої світової  – це  монумент, що встановили на честь визволення Локач. Саме ця кількатонна військова техніка мала, на думку когось із місцевих чиновників, врятувати комунальне підприємство, котре на початку 2000-х було на межі виживання. Тож вирішили здати танк на металолом, аби комунальники розрахувались із боргами. Проте тодішня влада завадила такому відчайдушному «бізнес-проєкту».

На вулиці Героїв Майдану, яка є прилеглою до центральної частини Локач, одразу впадають у вічі старі, проте досить добротні дерев’яні будинки, які колись належали розкуркуленим селянам і були перевезені до селища з навколишніх сіл після війни. На центральних вулицях селища де-не-де помітне просідання асфальту. Ірина Романюк каже, що уся ця частина Локач помережана підземними ходами, на які не раз натрапляли  під час будівництва різних громадських установ та приватних обійсть. Проте ями щоразу засипали і майже не досліджували.

Однією з найдавніших архітектурних пам’яток Локач є капличка, збудована у 17 столітті на честь замордованих монголо-татарами трьохсот бранок. У храмі із черепицею з дерев’яного гунту колись регулярно проводились богослужіння, але після того, як в селищі збудували церкву Київського патріархату, капличку зачинили. Журналістів здивувало, чому доступ до цієї пам’ятки нині закритий, адже через те, що ворота на замку, їм довелось пробиратись на церковне подвір’я крізь шпарину у паркані.

Поруч  із невеликою капличкою – пам’ятний хрест, встановлений на честь загиблих бранок. Тут разом із віднайденими на цьому місці людськими кістками поховані і величезні жмути жіночого волосся, які виявили неподалік під час копання траншеї.

Мали Локачі і свій замок, від якого залишився тільки вал і назва околиці — Підзамче. Одна з легенд, на які багаті Локачі, розповідає, що в замку колись жила зла пані, котра любила знущатися з людей, а у містечко вона їздила на візку, запряженому чорною дресированою свинею… І ця легенда має історичне підґрунтя, адже у польському документі за 1696 рік є запис про те, що якийсь Зигмунд-Август давав подання на власницю Локач Ганну Сангушко, «котра податки непомірні бере».

А ще Локачі славляться талановитими та творчими людьми, адже тут мешкає чимало народних майстрів, навіть найвідоміші вихідці з селища це теж творчі особистості – журналісти, письменники, історики-краєзнавці. Торкнувшись до часточки цікавої і часто трагічної історії цього краю, одразу захотілось повернутись сюди знову, аби іще краще познайомитись із самобутньою Локачинщиною.

Газифіковані села та надходження до бюджету завдяки родовищу блакитного палива

За чотири кілометри від Локач, одразу за селом Марковичі знаходиться єдине на Волині газове родовище, котре дає нині роботу пів сотні локачинців та забезпечує блакитним паливом і електроенергією частину жителів уже колишнього Локачинського району. Прямуємо туди по дорозі, вкритій ямами та вибоїнами, попередньо домовившись про свій візит із керівництвом, адже об’єкт цей режимний, а відтак вхід стороннім заборонений.

Єдине село в Україні, газифіковане «Укргазвидобуванням»

Одразу при вході начальник Локачинського цеху видобутку нафти та газового конденсату «Львівгазвидобування» Іван Яковів попереджає, що фотозйомка на території підприємства заборонена. Тож ховаємо камеру та прямуємо у його робочий кабінет, де з вікна видніється частина мереж та іншого устаткування родовища. Очільник підприємства може годинами розповідати про видобування газу, а відтак розпочинає розповідь із невеличкого екскурсу у природу походження цієї корисної копалини, підкріплюючи це навіть ілюстраціями, які виводить ручкою на папері. Виявляється, газ знаходиться не у порожнинах земельних надр, як уявляє собі більшість, а в породі, зокрема у порах каміння пісковику, газоносний пласт котрого і є тим родовищем, звідки можна видобувати блакитне паливо.

Локачинське родовище розвідане ще за радянських часів – наприкінці 70-х-початку 80-х років. Попередні запаси, які були пораховані об’ємним методом, становили сім мільярдів кубічних метрів газу. Проте видобувати його тоді не взялись через підвищений вміст меркаптанів і сірководню, від якого газ потрібно очищати на спеціальній установці. Відтак про волинський газ забули майже на 15 років, а знову почали освоювати родовище лише у 90-х роках, після того, як нарешті газифікували Локачинський район.

Молодий спеціаліст з Івано-Франківщини Іван Яковів приїхав працювати на Локачинське газове родовище одразу після третього курсу університету. На той час тут починали розконсервовувати розвідувальні свердловини, а також велось будівництво установки з очищення газу від сірководню. Пан Іван розповідає, що спершу мешкав у готелі в Локачах, який опалювався твердим паливом, через що спати доводилось одягненим. Потім йому запропонували квартиру у Володимирі-Волинському у районі цукрового заводу, куди невдовзі перевіз свою дружину. Зізнається, що думав відпрацювати тут три роки та повернутись до Франківська, проте дружині настільки сподобалась Волинь, що вирішили тут залишитись.

Пройшовши шлях від інженера-технолога, Іван Яковів у 2002 році очолив підприємство, яке стало його першим і поки єдиним місцем роботи після закінчення вишу. На його очах розбудовувалось підприємство від кількох розконсервованих свердловин аж до 27-ми, що знаходяться на території Марковичівської і Козлівської сільрад. Локачинським газом нині користуються лише місцеві споживачі, зокрема сусіднє село Марковичі, яке, як розповів Іван Яковів, єдине в Україні, котре газифіковане за кошти підприємства «Укргазвидобування».

– У 1999 році, коли приїжджав тодішній президент Леонід Кучма, він зауважив, що оскільки газове родовище на території Марковичівської сільради, то, значить, газифікація села має бути зроблена за рахунок цього підприємства. І хоча такі роботи не були передбачені в «Укргазвидобуванні», згодом ми таки провели газопровід до Маркович, – розповідає Іван Яковів.

До речі, це далеко не єдина спонсорська допомога підприємства населеним пунктам Локачинського району, адже у 2005 році працівники цеху видобутку провели газопровід до Затурцівської спецшколи для дітей із вадами розвитку. Змушені були зробити це після того, як тодішній директор школи раптово в кінці літа замінив твердопаливні котли на газові, при тому, що газу у селі ще не було. Відтак, аби діти не замерзнули взимку, працівники підприємства усього за три місяці збудували газопровід та газорозподільну станцію в Затурцях.

15 років запасів та втрачений шанс Волині

Перш ніж запустити блакитне паливо у магістраль, його очищають за допомогою твердого сорбенту на спеціальній установці із американським обладнанням, а газ із високим вмістом сірководню, що непридатний для споживачів, використовують у роботі двох газотурбінних електростанцій. Електростанція «Локачі» потужністю 8,7 мВт є першою в Україні, що використовує потік газу регенерації, який надходить з установки з очищення і підготовки  газу.

Як і будь-яке газове родовище, Локачинське має обмежені запаси. Виявляється, у 80-х роках їх обсяги були завищені аж у п’ять разів, адже під час перерахунку вже у наші дні з’ясувалось, що у надрах локачинської землі знаходиться лише  1,2 мільярда кубометрів газу. І якщо потужність обладнання цеху видобування становить 700 тисяч кубометрів газу за добу, то нині його видобувають у десять разів менше. Досі на родовищі досягали максимального показника видобутку газу із показником 430 тисяч метрів кубічних за добу.

– Усі запитують на скільки років іще вистачить запасів нашого родовища, – зазначає Іван Яковів. – Тут спрацьовує проста математика – чим менше видобуватимемо газу, то тим на довше його вистачить. Якби видобували по 400 тисяч кубометрів на добу, то газ уже скінчився б. Наразі видобуто 800 мільйонів запасів палива і лишилось іще 400. Оскільки за рік видобуваємо приблизно 26 мільйонів кубометрів газу, то цих запасів вистачить приблизно на 15 років.

Проте поклади блакитного палива на Волині Локачинським родовищем не обмежуються, зауважує Іван Яковів. Кілька років тому «Укргазвидобування» планувало взяти ліцензію на геологічне вивчення нових родовищ у Ковельському, Луцькому та Рожищенському районах. Чотири рази подавало звернення до облради на погодження, але вони так і не були схвалені тодішнім очільником Ігорем Палицею. Зараз порядок надання дозволів змінився, тож погодження потрібно брати не в обласній раді, а у місцевій громаді. І зробити це може лише підприємство Держгеонадра, котре займається розробкою площ та виставляє їх на аукціон. Через те, що це стало значно дорожче, «Укргазвидобування»  поки відклало намір щодо розробки нових родовищ на Волині.

– Можна сказати, що тут Волинь втратила свій шанс. Адже газ, який видобувався б на територіях місцевих громад – це орендні платежі до їхніх бюджетів. Нашому підприємству часто закидають:  де податки від вашої діяльності? Податки ми сплачуємо справно, а куди вони надходять і в яких пропорціях, то це вже питання до голів громад. До речі, щоб налагодити співпрацю із місцевими громадами «Укргазвидобування»  ініціювало законопроєкт щодо розподілу орендної плати за газ. Спочатку пропонувалось 10 відсотків від орендної плати перераховувати у місцеві бюджети, а в другій редакції, яку підтримала Верховна Рада, йдеться уже про п’ять відсотків. Отже, з них три відсотки отримуватиме ОТГ, на території якої знаходиться родовище, а решта  спрямовуватиметься до обласного бюджету, – підсумовує очільник підприємства.

Вільних земель у Локачинській ОТГ уже нема

У Локачинському районі практично немає великих підприємств, а ті, що тут працюють, зареєстровані в інших громадах. Тож найбільшими наповнювачами місцевих бюджетів є одноосібники та дрібні фермери, котрі створили на Локачинщині близько сотні господарств. Оскільки візит збігся з передоднем святкування Дня працівників сільського господарства, не оминули такої нагоди і завітали до райдержадміністрації, де цього дня вітали кращих фермерів району. Тут і познайомились із очільником Локачинської районної асоціації приватних землевласників та фермерських господарств Сергієм Кочубеєм.

43-річний фермер уже понад 15 років господарює у своєму рідному селі Кремеш, що за дев’ять кілометрів від Локач. Має в обробітку 500 гектарів землі, на якій вирощує такі технічні культури як ріпак та кукурудза, а також зернові та олійні – соняшник, сою, пшеницю, ячмінь. Колишній майстер місцевої філії «Волиньобленерго» одного дня вирішив кардинально змінити життя, тож покинув роботу і на три роки поїхав на заробітки в Італію. А повернувшись додому, купив першу техніку – комбайна, трактора, причепа та інший необхідний у господарстві реманент.

Сергій розповідає, що у перший рік фермерства посіяв гектар буряків та два з половиною гектари пшениці. Через рік додались іще гектар картоплі, півтора гектара буряків та дев’ять гектарів пшениці. Рік за роком фермерське господарство «Панбей» набирало обертів, що дало можливість купувати нову техніку, брати землю в оренду та наймати людей. Зараз  тут офіційно працевлаштовано п’ятеро робітників.

Уже 13 років як Сергій Кочубей очолює місцеву асоціацію землевласників. Молодого перспективного фермера обрали одноголосно, оскільки він один із найактивніших у районі і ніколи не лишався осторонь у відстоюванні важливих для сільськогоспвиробників питань. Зокрема, у числі перших ініціював поїздки до Києва, брав участь у багатьох акціях протесту та мітингах фермерів з усієї України.

– Я хоч і підтримую те, щоб у нас був ринок землі, проте робити це потрібно правильно, – зауважує пан Сергій. – Раніше була стабільність, а маємо наразі лише бардак через те, що багато землевласників не хочуть  укладати договори про оренду, бо планують її продаж. До речі, на Локачинщині уже практично нема вільних земель, тому фермери освоюють земельні ділянки із самосівом, викорчовуючи дерева, аби збільшити площі посівів.

Цьогорічний врожай не для усіх культур був вдалим, зазначає фермер. Червневі зливи з градом знищили посіви на 50 відсотків. Пшеницю збирали в середньому по п’ять з половиною тонн з гектара, соняшника та ріпаку – по  три тонни. Покладають надію і на урожай кукурудзи, яку саме закінчують збирати. Завдяки цьогорічній ціновій політиці урожай фермери мають змогу продати за вигідною ціною, тож зустріли професійне свято із гарним настроєм.

Те, що Локачинський район увійшов до складу Володимир-Волинського району у Сергія Кочубея не викликає особливого занепокоєння, адже новий райцентр не є для нього чужим – саме у Володимирі здобував освіту, вступивши після школи до сільськогосподарського технікуму. Такі ж настрої, каже, і у більшості місцевих жителів, єдине, що хвилює людей поважного віку це те, що з деяких питань доведеться їздити до райцентру, з яким у Локач не дуже добрий транспортний зв’язок, адже автобусний рейс за цим маршрутом здійснюється лише раз на день. Тому добиратись доведеться з пересадкою у Війниці.