Хірург уродженець Любомльського району під час бою ампутував бійцю кінцівку

Військовий хірург Валерій Пастернак, уродженець села Полапи Любомльського району, за півтора місяця в зоні АТО врятував не одне життя, але ця операція в оточеному терористами луганському аеропорту була найбільш екстремальною…

ПІД ОБСТРІЛОМ ВІДПИЛЯВ КІСТКУ ШТИК-НОЖЕМ, – пише видання Волинь

— Не буду приховувати, коли робив ту ампутацію, не був упевнений, що поранений виживе. Айдарівця Сергія Пандрака привезли з-під Хрящеватого практично без ноги, кінцівка була роздроблена, в чоловіка — шок. Бойовий такий дядько, вмирає, а кричить: «Слава Україні, хлопці!». Запам’ятався, бо був одним із перших пацієнтів у луганському аеропорту. Ми ще й не розвантажили все необхідне для роботи в операційній. Дали пораненому наркоз, зробили переливання крові. Не було чим кістку відрізати, то довелося взяти у солдатів штик-ніж, обробив його антисептиком і ним пиляв. Стегнова кістка — міцна, добре пропотів, поки справився. Але іншого виходу не було, без ампутації Сергій помер би, — розказував наш земляк — військовий хірург з багаторічним досвідом.

На свята Валерій Пастернак приїхав у гості до батьків на Волинь. Він живе у Чернівцях, де його всі знають як авторитетного лікаря і шановану людину. Після повернення з війни продовжує працювати у військовому шпиталі старшим ординатором хірургічного відділення. Нині — у відпустці. Рідні дякують Богу, що дочекалися Валерія з того пекла живим.

Їхню медичну бригаду відправили на Східіз чернівецьким батальйоном. Оріхове, Побєда, а потім — Луганськ, де 37 діб довелося оперувати під обстрілами.

24 липня за кермом автоперев’язочної їхав у колоні в аеропорт — до місця розташування. Уже на злітній смузі потрапили під шквал «Градів». Вискакували на ходу, ракети падали зовсім поруч, але смерть обминула. Обійшлося струсом мозку та травмованим коліном, яке й досі болить. А тоді, в аеропорту, на біль у нозі військовий хірург не зважав, годинами вистоював за операційним столом.

— Спочатку операційну облаштували в одній з кімнат пожежної частини. Ночували у бомбосховищі за 200 метрів. Щоб добратися до місця роботи, часто треба було пробігти між мінометним вогнем, коли ти мав усього 9 секунд у запасі. Однієї ночі снаряд влучив у дах нашого медпункту. Перебазувалися у бокс для пожежних машин — в яму для огляду. У таких умовах і працювали, були такі дні, що приймали до 40 поранених — і бійців, і цивільне населення. Іноді важких пацієнтів самі евакуйовували в село Лутугине, де стояли наші війська і була лікарня. Але дорога туди теж постійно обстрілювалася і добратися можна було не завжди. А коли бачиш, що людина на межі життя, — робиш усе, що у твоїх силах. В аеропорту провів 5 ампутацій кінцівок. Але випадок із Сергієм Пандраком був найважчим, і я ніяк не міг забути цього чоловіка з «Айдару», шукав його, щоб довідатися, чи він вижив, — зізнається наш співрозмовник, якому за родом професійної діяльності судилося бачити багато крові, страждань, доводилося часто стикатися з прикладами солдатського героїзму.

Та Валерій Пастернак наголошував, що такого патріотизму, який демонструють наші бійці на Сході України, ніде й ніхто раніше не міг відчувати. Ті, хто там побував, знають справжню ціну таких понять, як гідність, Батьківщина, бойове братство. І повернувшись з війни, хірург завдяки інтернету таки знайшов пацієнта, який запам’ятався і своєю відчайдушністю, і тим, як боровся за життя.

«У МЕНЕ З ВОЛИННЮ ТЕПЕР КРОВНІ ЗВ’ЯЗКИ…»

— Газету «Волинь» я читаю. Луцькі хлопці з «Айдару» ще торік мені передавали її у Рівне. Добре, що пишете правду, давайте разом будемо відстоювати права учасників бойових дій, — приязно відгукнувся на наш телефонний дзвінок Сергій Пандрак, з яким ми зв’язалися після відвідин Ковельського протезно-ортопедичного цеху, де ставлять на ноги людей з ампутованими кінцівками.

Тож і перед своїм лікарем-рятівником пан Сергій постав уже «на ногах». Зустрічі він був надзвичайно радий: нарешті зміг вдячно потиснути руку одному з тих, хто допоміг вижити. Після екстремальної ампутації у луганському аеропорту він переніс ще 4 надскладні операції. А вже у жовтні, ледь дочекавшись, поки загоїться культя, вчорашній боєць став на протез. Сергій Богданович уже встиг скласти враження про роботу ковельських техніків-протезистів, хвалить їх за професіоналізм, людяність. Мав вибір — міг їхати до Львова або Тернополя, але довірився нашим спеціалістам. І не тільки тому, що до Ковеля ближче.

— Я — інженер за фахом, колись працював на військовому заводі, тому можу оцінити і рівень підготовки техніків-протезистів, і обладнання цеху. Там цілком можуть справитися із завданнями вищого класу — ставити учасникам АТО багатофункціональні протези, наприклад, гідравлічно-механічні, англійського виробництва. Якби держава забезпечила Ковельський цех необхідними для цього комплектуючими, багатьом хлопцям відпала б потреба шукати кошти для протезування за кордоном. Моєму бойовому товаришеві поставили такий протез у Києві, він каже, що наче пересів із «Жигулів» у «Мерседес». Розповів про це Василю Сидоровичу Остапчуку в Ковелі, а він мені показує сучасні моделі гідравлічно-механічних протезів у каталозі, який привіз із курсів підвищення кваліфікації у Вінниці. Стверджує, що готовий їх ставити. Тож треба усім нам спільно порушувати це питання, адже війна скалічила сотні хлопців, — із вболіванням говорив Сергій Пандрак.

Навіть із звичайним протезом, який замінив йому ампутовану ліву ногу, 53-річний чоловік ходить на роботу, дбає про родину, гуляє з онуками. Призвичаюється одягати протез самостійно, робити це складно, адже стегнову кістку, розтрощену міною, «відпиляли» високо, іншого виходу не було.

Втім, чоловік і тепер, незважаючи ні на що, знаходить сили радіти життю. Поділився мрією: хотілося б у сніжну пору стати на лижі, з дитинства, з п’яти років захоплюється лижним спортом. А ще Сергій Пандрак упродовж кількох десятиліть очолює у Рівному клуб любителів зимового плавання, «моржує» уже 38 років. Тепер це робити стало важче, але відмовлятися від улюбленого заняття Сергій Богданович не збирається.

— У мене з Волинню — кровні зв’язки. По-перше, воював разом із вашими хлопцями, вважаю їх братами. Щодня з ними на зв’язку, цікавляться: «Як ти, Сивий?» (Сивий — це мій позивний). По-друге, ваш земляк-хірург подарував мені другий день народження, за що я його довіку не забуду. А по-третє, їжджу тепер до Ковеля, де мені ваші спеціалісти зробили протез, — перелічує приводи для того, щоб родичатися з нашим краєм, Сергій Пандрак.

А із Валерієм Пастернаком вони таки зустрілися на Різдво у Рівному. Цим чоловікам, які дивилися в очі смерті на Сході України, було про що згадати. І різдвяні колядки, сміх дітей, родинне тепло вони тепер сприймають інакше, аніж інші, — гостріше, яскравіше. Адже повернулися з пекла.