“Заграйярочка”: “Піснями оберігаємо нашу землю”
Коли знайомилися, керівник волноваського колективу Ірина Крюченко написала у блокноті назву ансамблю «Заграйярочка» і наголосила, що часто у цьому слові роблять помилку, пропускаючи букву «й». Сама, каже, почула його від бабусі в одному із сіл, старенька cказала: «Діждати б заграйярочки!», тобто весни, коли заграє сонечко, оживе природа, яре зело, розквітне життя.
Хоча нас, волинян, фольклорним колективом не здивуєш – маємо їх майже у кожному селі, та цей привабив публіку концертної програми фестивалю «Коровай-сузір’я» вже тим, що прибув із Донбасу. Із тієї самої далекої Волновахи, у районі якої три з половиною роки тому наша військова бригада зазнала перших людських втрат, – пише Слово Правди.
«Знаємо про це і саме тому ми сьогодні у вас, – каже жінка. – Так же, як ваші хлопці стоять із автоматами й охороняють нашу землю, так і ми оберігаємо її нашими піснями і традиціями. Ми такі ж патріоти, як і вони, бо не боїмося висловлювати свою думку, показуємо дійсну історію свого рідного краю».
Вразили донеччани сильними, наче вистояними у степах, дзвінкими голосами, коли демонстрували на фестивальній сцені весільну композицію з викупом нареченої. Тому й аплодисментами публіка їх винагородила дружними й палкими. А коли на сцену запросили щойно зареєстроване у Зарічанській сільраді подружжя Лілію й Ігоря Гаврилюків, то степовички привітали їх веселою народною піснею із улюбленого мультика «Жив був пес». Затягли: «Ой там, на горі-і!», а тоді «ушкварили» : «Ой, мамо, люблю Гриця!»
«Заграйярочка», якій вже п’ять років, – гурт сімейний, серед учасників – батьки, мами, бабусі та їхні діти, усього понад 40 чоловік. За словами керівника, приймають сюди без випробувань, головний критерій – бажання й інтерес до народної творчості. Хто не має слуху чи голосу, танцюватиме, чи гратиме в інсценізаціях, справа знаходиться кожному. Сама Ірина, ветеринарний лікар за освітою, почала вивчати фольклор 15 років тому, тоді й змінила професію. Завдячує цим своїм донькам, які займалися вокалом. Власне, і сама часто співала разом зі своєю матір’ю, яка знала дуже багато народних пісень і, не маючи спеціальної освіти, дуже тонко відчувала мелодику й завжди підказувала, як правильно вести вокальну партію. А коли збиралася уся численна родина, то виходив справжній хор, який чувся на усе село. Надихнула і творчість гурту «Божичі», який співає український духовний фольклор.
-У нашому репертуарі немає жодної пісні із книжок чи брошур, – розповідає пані Ірина, – співаємо лише ті, які знайшли у своєму регіоні, а об’їхали майже 70 сіл, де записували фольклор, автентику, обряди нашого рідного краю. У нас проживає багато нащадків сімей, які у ХІХ столітті переселилися на ці споконвічні козацькі землі, що з волі Катерини ІІ стали пусткою, із Чернігівщини, Харківщини, Полтавщини, центральної України. І саме їхні пісні,чи вже змішані, якщо у селі проживають вихідці із кількох областей, записували і тепер співаємо. Бабусі там досі розмовляють гарною українською мовою.
Сама я народилася у селі Малинівка, моя бабуся родом із Черкащини і на виступи одягаю її весільний одяг, який вона сама вишивала зі своєю мамою. Збираємо старовинні речі, відроджуємо не тільки наші традиції, а й костюми, говірки, усе, що належить до нематеріальної традиційної культури. Ми – єдиний колектив у Донецькій області, який відроджує традиційну автентичну культуру. Уже підготувала чотири книжечки про автентичність краю – збірки з дитячими піснями й забавлянками, весільними обрядами, описами одягу, традицій, уклала і власний родовід, – ділиться керівник.
Запитую, як ставляться до гурту земляки?
-Тепер почали любити, а раніше не звертали уваги, мовляв, а, якісь бабки співають…, – каже жінка і пояснює, – у нас зараз залишилися переважно ті, хто хоче жити в Україні, підтримує наших воїнів-захисників, шанує нашу культуру. Бо хто хотів, ті вже виїхали з нашої землі. Влади ДНР у Волновасі ніколи не було, щоправда, на початку заколотники пробували чіпляти свій прапор, навіть ставили до стінки тодішніх місцевих міліціонерів. На щастя, переміг здоровий глузд. Жоден із учасників гурту не пішов на референдум. Ми уже тоді розуміли, що щось не так, – продовжує Ірина Крюченко. – Коли ті події почалися, колектив тимчасово розпався, сім’ї пороз’їжджалися. Дякувати Господу, все налагоджується. Хоча, звичайно, відчуваємо, що живемо на прифронтовій території, у Волновасі часто чути вибухи і стрілянину. Але місто живе, працює районний центр культури і дозвілля, його директор Ірина Піскун підтримує усі наші ідеї. Крім нашого є й інші творчі колективи, зокрема «Зоряна перлина», яким керує наша солістка Анжела Назарчук, грецький ансамбль (етнічні греки також проживають на Донбасі), дитячий ляльковий театр.
Донеччани з цікавістю дивилися і слухали виступи інших учасників концерту, особливо подібних фольклорних колективів, що з’їхалися з усієї Волині. Велике враження справили на них наші історичні пам’ятки, особливо Зимнівський монастир.
Як виявилося, «Заграйярочка» на Західній Україні не вперше, кажуть, знаємо і любимо ваш край, бо ще у 2008 та 2013 роках побували на фестивалі «Берегиня», торік – приїздили до Луцька на «Поліське літо з фольклором». На Володимирщину їх запросили на пропозицію керівника народного аматорського театру РБК Олени Шарко, котра двічі разом зі своїм колективом і гуртом «Забава» їздила на фронт, тоді побувала у Волновахському центрі культури й дозвілля, де її зачарувала «Заграйярочка». Супроводжували і стали «штурманами» у дорозі, що тривала майже добу, наші земляки військовий медик Вадим Франасюк та син Олени Касьянівни. Власне саме лейтенант Андрій Шарко, за словами Ірини Крюченко, домігся поїздки, яку включили у рамки програми «Схід-Захід разом», він побував у багатьох чиновників. За автобус, що обійшовся у 40 тисяч гривень, заплатила Волновахська РДА, допомогли й тамтешні депутати.+
А наші військові, повертаючись із артистами у Волноваху, везли у свою частину медикаменти від студентів та викладачів агроколеджу та міської ради. Починаються холоди, тож бійцям ліки стануть у пригоді.
