«Найбільше мені подобається писати для підлітків», – письменниця з Володимира Віталіна Макарик
Віталіна Макарик – українська письменниця та книжкова оглядачка. Народилася у Володимирі. Навчалася у Києво-Могилянській академії та Українській академії друкарства. Працює журналісткою та літредакторкою.
Співпрацювала як літературна редакторка з видавництвами “Книголав”, “Портал” та “РМ”. Пише книжкові огляди для “Читомо” та “Barabooka”, пише КнигоЛенд.
Пані Віталіно, розкажіть, будь ласка, як розпочалася Ваша діяльність з написання книжкових оглядів?
Це було, коли в українському сегменті соцмереж стартував флешмоб #bookchallengeua. Я писала відгуки на книжки, які тоді читала, і за цим хештегом мої пости побачила тодішня редакторка блогу Якабу Ксенія Різник. Вона й запропонували писати огляди уже для блогу. Паралельно я завела власний блог «Куточок для книг» (зараз неактивний), куди також писала упродовж кількох років. Згодом мені запропонували писати огляди для блогу Видавництва Старого Лева, потім – для Читомо та Барабуки. Отак воно пішло-поїхало. Якісь співпраці з часом відпали, якісь лишилися. Зараз я продовжую писати огляди для Читомо і Барабуки. Ну і суто для себе.
Які твори Вам найбільше запам’яталися під час роботи над створенням цих оглядів? Чим вони Вас “зачепили”?
Їх за ці роки було, вочевидь, більше сотні, і кожен текст тою чи іншою мірою чіпляв. Але якщо виокремити якийсь один, то це, безумовно, «Дім для Дома» Вікторії Амеліної. Найперше тому, що, зізнаюся, коли книжка тільки вийшла і я прочитала її анотацію, то бажання почитати сам роман не мала. Але колеги з ВСЛ запропонували зробити огляд для блогу, я занурилася в цей текст – і то було для мене відкриття року, та й загалом відкриття в укрліті. Я дарувала «Дім для Дома» друзям, радила (і продовжую радити) всім, хто цікавиться хорошою літературою. Цей роман надихнув мене на журналістський проєкт на тему локальної історії. Зрештою, завдяки цій книжці я познайомилася із самою Вікою, коли модерувала її презентацію у своєму місті, і це було дуже важливе знайомство. Загалом таких текстів, які запали в душу, можна назвати кілька десятків, але «Дім для Дома» на дуже особливій позиції.
А в блозі Якабу в мене була улюблена рубрика – Дві Думки, коли огляд на книжку роблять одразу двоє блогерів, так ніби в діалозі. Я найчастіше писала у парі з Юлею Дуткою, і це було класно, нам вдавалися дуже цікаві і живі ці огляди-діалоги.
Серед Ваших книжок – збірка “Риба хоче”. Які думки Ви хотіли б пробудити цією книгою у своїх читачів?
Ой, це, власне, моя зовсім першенька, формально її можна назвати самвидавом, оскільки грант на видання я виграла як переможниця конкурсу молодих літераторів Волині, але усі видавничі процеси організовувала сама. Це збірка поезій і короткої прози, зокрема там є кілька оповідань, написаних у рамках легендарного курсу основ літтворчості, який викладав світлої пам’яті Сергій Іванюк.
Ця збірочка – це таке собі «вибране» на той час із моїх текстів, переважно віршів (зауважу, що зараз я практично зовсім поезії не пишу). Як я напівжартома кажу, це вірші про відьом, алкоголь і Бога. Ну, насправді, всі ці теми (образи?) там дійсно повторюються. «Риба хоче» – це відсилка до «Перверзії» Андруховича, до фрази Стаха Перфецького «Риба хоче плавати». Власне, можна сказати, що моя «Риба хоче» – це своєрідне освідчення в любові (свідчення любові?) тим явищам, людям, речам, з яких виростала моя творча сутність. В тих віршах багато образів, натхненних важкою музикою, яку я слухала, артхаузом, який дивилася, письменниками, яких читала. Відсилка до Андруховича там навіть не одна, бо в моїй юності він був моїм Великим Літературним Богом)))
Також ми знаємо, що Ви – авторка підліткових оповідань. Розкажіть, будь ласка, як Ви знаходите ідеї для цих творів.
Скажу банальне – ідеї самі приходять. Ну тобто, звісно, це не якийсь сигнал з космосу, що відірваний від мого життя і досвіду. У мене донька-підлітка, я часто спілкуюся з підлітками як журналістка, читаю багато янг-едалт літератури, та й у душі мені десь 15))) І оці спостереження за життям, потребами і проблемами підлітків + розуміння того, які зараз процеси відбуваються всередині цього жанру, як в Україні, так і в світі + якісь власні непроговорені з підліткового часу моменти – усе це певним чином синтезується і трансформується у якісь ідеї, які час від часу на мене «вистрибують». Але нема такого, щоб я от сиділа і шукала ідею. Їх зазвичай більше, значно більше, ніж часу на те, щоб їх потенційно втілити.
Скажіть, будь ласка, чи легко Ви “перемикаєтесь” з написання однієї книжки на іншу? Як Ви гадаєте, чому?
Ні, нелегко. Ну тобто, якщо йдеться про якісь менші форми, типу оповідання, то я можу зробити паузу, перемкнутися на нього, написати і повернутися до попередньої роботи. Але коли йдеться про більші тексти, то мені важливо договорити, закінчити з одним, а тоді братися за інший. Бо недоговореність в одному заважає повністю зануритися в інший.
На Вашу думку, які риси характеру об’єднують підлітків різних поколінь? Наприклад, Вас у підлітковому віці та сучасних тінейджерів.
Мені здається, підлітки, чи теперішні, чи колишні, досить тонко відчувають і не сприймають лицемірство і фальш. У них загалом емоції та почуття гостріші, яскравіші, категоричніші. Вони більше схильні ризикувати й менше – перейматися наслідками. Вони перебувають у пошуку – себе, своєї справи, яка захоплюватиме і наповнюватиме, своєї «зграї». Це надзвичайно цікавий, непростий, бурхливий період життя. Дуже часто він болісний і водночас п’янкий оцим відкриттям себе, відкриттям свободи. Тому за підлітками цікаво спостерігати, їх цікаво вивчати і писати про і для них.
Чого Ви хотіли б навчити підлітків своїми книгами?
У жодному разі не «навчити». Навчати, вказувати, пояснювати – це точно не спрацює з підлітками-читачами. З ними треба просто говорити, максимально щиро, як із рівними. Це те, чого я хочу зробити за допомогою своїх текстів – запросити їх до розмови. З книжкою (її героями), зі мною, між собою, та навіть з батьками. Спонукати говорити насамперед про те, що лякає, бентежить, засмучує чи обтяжує. У моїй повісті «Кеди в небі», зокрема, йдеться про втрату, самотність, булінг, відчуття загубленості й непотрібності, відчуття, наче тебе як особистість не бачать за трагедією, яка сталася з тобою. Через такі й подібні речі проходять зараз підлітки (та й дорослі теж). Якщо моя книжка допоможе їм відрефлексувати власні почуття, зрозуміти, що вони в цьому не одні, поділитися одне з одним, зрештою підтримати – я буду дуже втішена.
Які Ви маєте письменницькі ритуали, звички?
Якогось чіткого ритуалу я собі не напрацювала, але подумаю над цим) Насправді потрібне щось, що допомагало би перемикатися з писання-по-роботі на «письменницьке» писання. А загалом я часто пишу з кавою і під музику. Перед тим, як почати писати, перечитую попередні кілька абзаців, щоб зловити той «голос», яким пишеться конкретно цей текст.
Чим Вам подобається творчий процес написання книжок?
Це неймовірне почуття, коли ти перебуваєш «в потоці». Поняття з лексикону лайф-коучів, і я його, якщо чесно, не дуже люблю. Але воно насправді непогано змальовує оце відчуття, коли пірнаєш з головою в текст і вже не можеш зрозуміти, чи ти його пишеш, чи він тебе несе. Коли відмежовуєшся від зовнішньої реальності, від якихось побутових думок і клопотів, і на ці кілька (десятків) хвилин просто живеш у часопросторі своєї історії.
Ще дуже люблю, коли за якийсь час перечитуєш написане і думаєш: «Ого, вау. Це я так написала?». Правда, так само часто буває і таке, що перечитуєш і думаєш: «Боже, яка фігня». Причому це може стосуватися того самого фрагменту тексту))
Ну і мало що зрівняється з відчуттям, коли вперше береш в руки свою надруковану книжку.
Над яким твором Ви працюєте нині?
Мене не покидає жанр підліткової літератури (а я – його), тому це знову янг-едалт, щоправда вже для трохи старших підлітків, 15+. Це міське фентезі з елементами містичного квесту та замішане на реальних історіях, які стосуються трагічних сторінок ХХ століття, наших історичних травм – від совєтської окупації і Голокосту до переслідування дисидентів і «диких» 90-х. Хочу спробувати за допомогою фентезі поговорити з підлітками про українську історію. Це досить масштабний задум, я його пропрацьовую, і, якщо чесно, не впевнена на 100%, що саме із цього вийде, але сподіваюся, щось класне і важливе.
Нагадаємо, 30-го вересня у володимирській Книгарні «Є» відбулась презентація книги для підлітків місцевої письменниці Віталіни Макарик. На презентацію зібралася повна зала людей. Не зважаючи на те, що книга в основному для підлітків, вікова категорія зацікавлених читачів складала від 11 до 70+ років.
Саме з підлітковою оповіддю “Кеди в небі” Віталіна Макарик здобула номінацію у престижному літературному конкурсі “Коронація слова”. Про це вона на початку року розповідала в інтерв’ю БУГу. У 2018 році оповідання володимирчанки Віталіни Макарик під провокативною назвою «Ліфчик» розмістили у збірці прози від семи авторів «Перше побачення».
