Олег Кузьміних: “Там більша частина – добровольці. Люди, які прийшли свідомо, за покликом серця”

Через рік після найгарячішого дня оборони ДАПу «кіборг» Олег Кузьміних, який родом з Волині, розповів про те, як зараз сприймає ті події – зазначає ВВС.Україна. 

20 січня 2015 року – один з найгарячіших та найкривавіших днів оборони Донецького аеропорту. Саме тоді стався другий підрив перекриття в новому терміналі, внаслідок чого під завалами загинули та були поранені кілька десятків українських бійців. Під уламками також опинилися їхні боєприпаси, засоби зв’язку та харчі.

Того самого дня в полон потрапив Олег Кузьміних – на той момент командир 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї десантної бригади, який разом зі своїми бійцями пішов на допомогу заблокованим захисникам ДАПу, однак через складні погодні умови та масовані обстріли зі сторони противника потрапив у полон. Через рік після того страшного дня Олег Кузьміних розповів в інтерв’ю ВВС Україна про те, як зараз сприймає ті події.

Сьогодні він залишається в армії на посаді заступника командира центру підготовки десантників у Житомирі. Олег Кузьміних мало посміхається та ставиться до журналістівз певною недовірою. Він небагатослівний і відмовляється розповідати про подробиці оборони ДАПу у січні 2015-го, каже – закрита інформація. Так само неохоче він згадує про 122 дні у полоні «ДНР». Водночас зізнається – його кликали в політику (щоправда, не уточнює, яка саме політсила), однак він принципово не хоче цим займатися. За словами Олега Кузьміних, його особистими пріоритетами є служба в армії та допомога бійцям АТО і їхнім родинам.

Трагедія 90-го батальйону

Як через рік після боїв у Донецькому аеропорту сприймаються ті події?

– Все, що у серці, що хочеться сказати про ті події… Червоною лінією проходить бойових дух 90-го батальйону. Там більша частина – добровольці. Люди, які прийшли свідомо, за покликом серця. Їх не шукали десь по закутках, не приводили у військкомати з міліцією. Честь і трагедія цього батальйону в тому, що туди прийшли сильні духом. Якби там просто були зібрані звичайні люди, то ніколи б батальйон не отримав завдання у Донецькому аеропорту (починаючи з 1 грудня 2014 року 90-й батальйон під командуванням Олега Кузьміних утримував позиції в селищі Піски та обороняв Донецький аеропорт. – Ред.). Ми б знаходилися не там, а на якійсь іншій лінії оборони. А так, завдяки тому духу і силі ми мали можливості виконувати дуже складні завдання. І чому я кажу «трагедія» – адже та задача, яку ми виконували, була настільки складною, що втрати у порівнянні з іншими батальйонами були дуже великими як для однієї бойової одиниці. У розмовах бійці казали, що бояться лише одного – що не зможуть виконати бойову задачу. Хотів би їм подякувати. Я пишаюся тим, що служив з ними. Сім’ям загиблих хотів би сказати, що це були люди з великої літери. Наголошую: у Донецькому аеропорту воював не лише Кузьміних. Там воювало багато патріотів. І я хотів би, щоб цих людей не забували, адже вони достойні поваги. Там було багато людей, які невідомі у суспільстві. Зараз, хто повернувся, вони просто працюють на своїх роботах. Але не забувайте про них.

90-й батальйон створили за кілька місяців до його перших боїв в аеропорту?

– Батальйон створили влітку 2014 року у звичайному порядку, пройшли звичайне злагодження. Офіцери батальйону самі «пробивали» все, чого не вистачало, підключали волонтерів. Під час підготовки людей не можна було забрати зі стрільб, навіть коли закінчувався час тренувань.

Спілкуєтесь з бійцями батальйону зараз?

– Звичайно, спілкуємося з бійцями та офіцерами. Було багато офіцерів, які до того вже відслужили у Повітряно-десантних військах і прийшли по мобілізації. Я багатьох знав раніше, адже частин Повітряно-десантних військ не так і багато. І коли вони прийшли, це було дуже приємно, бо їхній досвід дуже допомагав.

Наслідки полону

Чи відчуваються зараз якісь наслідки полону?

– Наслідки лишилися тільки психологічні. Бувають іноді моменти, на службі чи вдома – спливають картинки. Стає не по собі. Вбік відходиш – і проходить. В принципі, з цим можна миритися, можна жити.

Кошмари сняться?

– Я б не сказав, що я прокидаюсь у холодному поту. Більше картини спливають наяву, коли вони асоціюються з чимось. Але у відповідь на них з’являються думки – слава богу, все скінчилося. Звичайно, такі відчуття та спогади неприємні. Коли ти не можеш контролювати ситуацію, коли від тебе нічого не залежить, коли на тебе постійно тиснуть, коли тебе хочуть використати для чогось.

Коли вас везли в Донецьку до зупинки, в яку влучила міна, ви здогадувалися, що на вас там очікує? (22 січня бойовики привезли Олега Кузьміних до місця обстрілу, внаслідок якого загинуло кілька людей, та фактично дозволили натовпу напасти на комбата. У «ДНР» звинуватили в обстрілі сили АТО. У відповідь у ЗСУ зазначили, що обстріляна зупинка знаходиться за більш ніж за 20 км від району бойових дії й українські сили не могли її обстріляти з міномета. – Ред.)

– Абсолютно ні. Там же не було програми, ніхто до мене не приходив й не питав, чи я погоджуюсь, чи ні. Все було так, як вони задумували. Щось вони планували, щось у них не виходило. Що вже про це говорити…

Яке ставлення до тих людей?

– Ставлення складне. Тому що ти розумієш, що вони знаходяться під дією пропагандистської машини Російської Федерації. Якщо брати нашу країну до війни – ми ж працювали з цими людьми, жили разом. І тут раптом так змінилося їхнє ставлення, з’явилися якісь міфи. Тут питання більше до нас, чому ми не змогли донести до них наше бачення розвитку країни. Не можна їх звинувачувати у тому, що вони вважають, ніби ми живемо неправильно. А до тих, хто проти нас воює – ставлення, як до воєнного супротивника, з усіма наслідками. Тут вже нічого особистого. Водночас мені хотілося б, щоб, коли закінчиться війна (не можу назвати це АТО), ми змогли повернути цю частину території не лише фізично, а й у серцях та головах людей, які там живуть. Це буде серйозна робота для наших політиків, і хотілося б, щоб вони її виконали гарно. Так, як свою роботу виконали військовослужбовці по стримуванню конфлікту. Відділяти частину країни було б неправильно. Це наша країна і над цим треба працювати.

 Йти зі служби не планував

Вам пропонували перейти на інший бік під час полону. Ви відмовилися. – Та як про це можна говорити? Є присяга, є своя країна. Стільки людей допомагало її захищати, стільки людей за неї загинуло. Зрештою, є і твій батальйон, є люди, які поруч з тобою, є родичі. Як можна перейти на той бік? Це просто в голову не вкладається.

Чи були думки залишити службу після повернення з полону?

– Таких думок не було. І як можна піти з армії, коли проходять хвилі мобілізації, людей збирають і вони стають у стрій? А я, виходить, відвоювався, з мене досить? Ні. Я, як кадровий офіцер, просто зобов’язаний у цю хвилину, коли така ситуація в країні, служити до тих пір, поки держава не скаже:«Ми ваших послуг більше не потребуємо».

Чи кликали вас у політику?

– Звичайно, такі пропозиції надходили. Але я хотів би звернутися до всіх військовослужбовців, які йдуть в політику. У політиці мають бути люди, які чудово розбираються в економіці, у праві. Ми, військові, не дуже гарно розбираємося у цьому. Тому моя особиста думка – нам там немає чого робити, у нас є своя робота. А коли хтось використовує такі випадки, щоб потрапити в політику, то, я вважаю, що така людина не буде дуже корисна своїй країні…

Ви з братом створили благодійну організацію

– Фонд братів Кузьміних.

Чим він займається?

– Ідея фонду виникла у мене ще в 2014 році, коли служив у 95-й аеромобільний бригаді. Коли бачив загиблих товаришів і знав, що ось у нього залишилися дружина та діти. І так виникла ідея допомагати цим родинам, а також допомагати з реабілітацією та лікуванням. Ми вже допомогли людям у грошовому еквіваленті більше ніж на 4 млн грн. Десятки людей можуть продовжувати жити. Це приємно. Про перспективи фонду ми не задумуємося. Якщо у наших людей є бажання допомагати бійцям, які втратили здоров’я, то фонд існуватиме. Коли люди не захочуть підтримувати своїх співвітчизників, він припинить існування.