Українці були нацією мрійників

У нашій історії аномальна кількість тих, хто долучився, щоб людина навчилася літати – за обрій і над обріями.

Сікорський навчив людину літати так, як мріяв Леонардо. Корольов відправив людину в Космос. Кондратюк-Шаргей – проклав дорогу на Місяць.

Вони всі мріяли про неможливе. Може тому Антонов назвав найбільший у світі літак українським словом “Мрія”?

Звідки така аномальна кількість великих мрійників?

Це питання з того ряду, чому в українців дванадцять синонімів для слова “горизонт”: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.

У наших сусідів – поляків і росіян лише по три слова для визначення цього явища. В англійській мові – два.

Чому для українців було так важливо – заглядати за небокрай?

Українську свободу не захищали ані високі гори, як у Швейцарії, ані широкі протоки. Україна – не Британія. Україна – не острів. Україна – це безмежний, тобто жодними перепонами не обмежений степ. Від Луганська до Львова на 77 кілометрів більше, ніж від Праги до Лондона.

Безмежний простір став простором необмеженої свободи. Слово “воля” в українській мові – це і “простір”, і “свобода”.

Та злі вітри історії зі Сходу і Заходу так само необмежено повівали цим простором. Україна – європейська “Алея торнадо”. Історичних торнадо. “Криваві землі”.

Від торнадо історії не було за чим заховатися. Їм можна було лише протистояти. Шаблею. Зброєю. Власною силою. Інакше – зметуть.

Заглядати за небозвід тривалий час було для українців питанням безпеки. Великий Степ, що починався тут і закінчувався на узбережжі Тихого океану, з регулярністю припливу виштовхував з себе тьми і тьми кочовиків.

Стовп куряви з-під копит мохнокоників чергової навали чергових номадів з-за круговиду – означав наближення смертельної небезпеки.

Ти мусиш століттями заглядати за видноколо, за крайнебо, щоб залишитися живим. І ти мусиш орати цей степ, ходити цією землею за плугом із шаблею чи мушкетом за плечима. Оглядаючись. Позираючись на овид.

І так кожне кочове цунамі з Великого Степу, кожна чергова Орда виховувало тут дві стратегії виживання. Або героїчно протистояти навалі. Або відійти, заховатися у зморшках цієї землі. Стати насінням, що проросте у кращі часи.

Злі східні вітри змінювалися злими північними, а північні – західними. Тут не буває добрих вітрів історії.

Американський історик Тімоті Снайдер стверджує, що українців у збройній боротьбі із нацистами загинуло більше, ніж американців, більше, ніж французів, більше, ніж британців, і більше, ніж американців, французів і британців разом взятих.

Обидва найжахливіші тоталітарні режими 20-го століття зламали зуби об Україну. Дякуючи і тим, хто обирав героїчний спротив диктатурі, і тим, хто зачаївся та перетворився на насіння майбутньої свободи.

Це була потаємна естафета свободи під знаком стародавнього тризуба.

Цей знак княжої держави Володимира Великого відродився з небуття як символ свободи Української Народної Республіки. Але ця республіка не встояла під натиском чергового історичного торнадо.

Снайдер сумно жартував у тому сенсі, що в ті роки ти можеш нічого не робити – і отримати свободу та незалежність для своєї країни як Польща чи Чехословаччина, і можеш боротися як Україна – і не отримати нічого.

У паскудну епоху, коли ніхто не хотів воювати за Данцинґ та розраховувався у Мюнхені за дев’ять місяців миру для себе свободою іншої країни, Україна – країна без союзників.

Польща і Чехословаччина, принаймні були на видноколі. Україна опинилася за геополітичним горизонтом Західного світу. Сусіди – Румунія, Польща, Угорщина та комуністична Росія – радісно розділили знекровлену землю.

Більшовицька диктатура була найбільш ненаситною до крові.

“Щедрик” – найбільш популярна у світі різдвяна мелодія – була створена Миколою Леонтовичим. Його вбив якийсь комуніст, який попросився до нього в дім переночувати.

І так історія найпопулярнішої різдвяної мелодії світу стала історією про довіру та недовіру. Так народжувалася нова реальність, в якій чужим довіряти – небезпечно. Навіть під передзвін різдвяних дзвоників.

В Україні обидві тоталітарні режими зібрали щедрі жнива скорботи: у 20-му столітті комунізм та нацизм зжали на цій землі близька 16 мільйонів людських життів.

Чергове торнадо історії не зупинило естафети свободи. Ті, хто боровся за волю України на початку 20-го століття, передали її іншим, молодшим поколінням.

Після Другої світової комуністичний режим ув’язнив сотні тисяч українців з свіжоприєднаних Галичини та Волині. За звинуваченням у причетності до українського руху за свободу та незалежність.

У ГУЛАГу вони повставали. Воркута. Норильськ. Кенгір. Вони примусили комуністичну владу “увімкнути” Відлигу. На Хрущова не осяяння зійшло у 1956 році – він просто не мав сил так, як раніше, контролювати ГУЛАГ.

Та Імперія Зла може вистояти лише на фундаменті зі страху. Незабаром система розбовталася. Чим менше стає страху – тим більше проростає зерен свободи.

Акт Незалежності написала людина, яка провела у таборах 25 років. Левко Лук’яненко був ув’язнений за боротьбу за права людини, за волю, за самостійність своєї країни.

1-го грудня 1991 року українці зруйнували Імперію Зла. За три тижні Горбачову лишилося тільки визнати це і подати у відставку.

“Кінець історії” обох тоталітаризмів не означав, що вони не залишили рубців на національному характері українців.

Повсюдність смерті під час Голодомору і війни призвела до девальвації цінності людського життя. Дефіцит засобів для виживання – до деградації моралі. Брак довіри “до інших” –народив подвійну мораль “для своїх”, а вона – стала основою для непотизму і джерелом побутової корупції. Спільне благо стало жертвою змагання егоїзмів. Цінності виживання перемогли цінності самореалізації.

Але так українці стали чемпіонами з виживання.

Так, величні хмари, зростаючи з-за безкінечного степового обрію, розігруючи величну виставу повсякденності, виховують нові покоління мрійників.

Так, тепер українцям знову необхідно вчитися мріяти. Задивлятися у хмари, щоб наповнити новим сенсом 12 синонімів слова “горизонт”.

Голод у минулому компенсується тепер кулінарним гедонізмом: від “доню, що ти їла?” до ресторанного буму в столиці та більших містах.

Борщ – ключова національна страва в Україні – концентрат української історії. Його технологія – родом зі степу, де спочатку усе обсмажують, а потім відварюють. Його технологія могла народитися тільки на межі степу і лісу. У казан летить усе їстівне. Кожне покоління українців додає в свій борщ нові інгредієнти. За часів гетьмана Хмельницького тут ще не було картоплі і помідорів, а борщ був. Борщ весь час змінюється, як весь час змінюються самі українці, залишаючись собою.

Українці перетворилися на лейкоцити свободи.

Коли в Європі починає поширюватися чергова тоталітарна пошесть – вона втрачає свою убивчу силу в Україні. Так, як і лейкоцити, українці згасають міріадами у боротьбі із вірусом тиранії.

Але вірус тиранії перетворюється щонайстрашніше – на вірус популізму.

Україна нагадує про свободу тоді, коли вона більше нікому в Європі не потрібна.

До січня 2014 року Київський Майдан і Революція Гідності були найбільшими переможними ненасильницькими акціями за свободу і права людини в світовій історії.

Промову “Я маю мрію!” Мартіна Лютера Кінга біля меморіалу Лінкольна у Вашингтоні у 1963 році слухало десь 250 тисяч маніфестантів. У листопаді 1989 року на Вацлавській площі у Празі Оксамитова революція одночасно збирала від 200 до 500 тисяч. Падіння Берлінського муру і славнозвісна польська “Солідарність” супроводжувалися скромнішими акціями, ніж у Києві. Соляний похід Ґанді у 1930 році тривав менше місяця і ніколи не збирав мітингів чисельністю понад 100 тисяч

У Києві на Майдан українці виходили мільйонною юрмою. Майдан – це Тяньаньмень, який переміг.

Найпопулярніше повідомлення з Майдану: “Мамо, я поїв і в шапці!” Це гасло об’єднало українську самоіронію та прагнення свободи із тисячолітнім досвідом виживання.

Коли ненасильницький етап Революції Гідності добіг свого краю і на Майдані зазвучали постріли, тих, хто пішов проти автоматів і снайперських гвинтівок у пластикових будівельних касках та з дерев’яними щитами, потім назвуть Небесною Сотнею.

У огромі грозових хмар на небосхилі наші предки бачили гілля світового дерева – Дерева Життя. У передвічних ритуальних піснях – колядках і щедрівках – птахи-посланці Громовержця обривають зерна з гілля світового дерева. З весняними громами ці зерна пробуджуються в зморшках цієї землі від самого виднокола. Зерна свободи проростають знову.

Тризубі і двозубі знаки давніх князів виглядали як і інші громові знаки будь-де під видноколом. Зрештою, Перун-громовержець був божеством-покровителем київської княжої родини. Але Знак Володимира Великого після Хрещення був переосмислений у стилістиці поширеного в ті часи плетива, яке символізувало Дерево Життя. Того самого, з якого міфічні птахи приносили на землю зерна свободи.

Тризуб за минуле століття перетворився на символ боротьби за свободу. Дехто у його плетиві вичитав слово “ВОЛЯ”. З його поверненням до державної атрибутики України – від мрії про свободу українці повернулися до свободи дією.

Крайнебо на Сході знову палає. Злі північні вітри знову віють над цією землею.

Українці знову боронять межу простору свободи.

Українцям знову є про що мріяти.

Джерелом для рубрики стала публікація історика Олександра Зінченка на сайті Історична правда.