До 8 березня опублікували список фільмів про жінок, які вражають

Якщо вам здається, що ситуація з репрезентацією жінок на екрані наразі покращилася, — вам не здається. Але до гендерного балансу все ще далеко. За даними Центру вивчення жінок в кіно та на телебаченні при університеті Сан Дієго, частка жіночих ролей у Голлівудських стрічках становить 37%. 

З вірою та надією на покращення ситуації у Міжнародний день боротьби за права жінок пригадуємо стрічки з протагоністками, які надихають, – пише Громадське.

Приховані фігури (США, 2016, реж. Тед Мелфі)

Три математикіні-афроамериканки працюють у NASA на початку 60-х. Людина летить до зірок та готується зробити крок на Місяць, а на Землі досі панує нерівність: Кетрін, Дороті та Мері стикаються з сексизмом та расовою дискримінацією чи не щодня, хоча їхні здібності видатні, а від роботи залежить космічна програма США. 

Оригінальна назва фільму (Hidden Figures) — цікава гра слів. З одного боку, це «невидимі цифри», тобто математичні розрахунки, незрозумілі середньостатистичній людині без відповідного фаху. З іншого боку, це «приховані фігури», тобто люди, які здійснили колосальну роботу в масштабах цілої нації, перебуваючи в тіні. 

Історія, яку ми бачимо на екрані, стала відома тільки нещодавно завдяки книзі «Американська мрія і нерозказана історія чорношкірих жінок-математиків, які допомогли виграти Космічну Гонитву», яку екранізував режисер Тед Мелфі. І дуже вдало — «Приховані фігури» номінували на «Оскар» за найкращий адаптований сценарій. А ще стрічка змагалася в категоріях «Найкращий фільм» та «Найкраща другорядна жіноча роль».

Невимушений гумор у «Невидимих фігурах» збиває градус пафосу, а нескінченний оптимізм головних героїнь, яких грають чудові Тараджи П. Хенсон, Октавія Спенсер та Жанель Моне, врівноважує драму. В ролях також побачимо Кевіна Костнера, Джима Парсонса (Шелдон з«Теорії великого вибуху») та Махершала Алі («Місячне сяйво», «Зелена книга»).

Дика (США, 2014, реж. Жан-Марк Валле)

Ще одна вдала екранізація та один із найкращих перфомансів Різ Візерспун, за який акторка заслужено номінувалася на «Оскар». Екранізувати автобіографічний роман американської письменниці Шеріл Стрейд взявся режисер Жан-Марк Валле. Він саме закінчував свій «Даласький клуб покупців», а після «Дикої» увірвався на телеекрани з «Великою маленькою брехнею».

Після смерті матері Шеріл пускається берега — наркотики та безладний секс зруйнували її шлюб, і тепер жінка не знає, як жити далі. Можливість розв’язати свої проблеми Шеріл бачить у подорожі пішки на тисячу миль — через всю Америку. Але зважитися на цей крок виявляється простіше, ніж довести розпочате до кінця.

Тендітна блондинка вирушає у свій хрестовий похід вздовж Тихоокеанського хребта з величезним рюкзаком за спиною. У ньому — компас, мотузка, сухий пайок та емоційний багаж минулого, з яким Шеріл має розібратися протягом мандрівки. Разом із нею глядач проходить цей нелегкий шлях і наприкінці переживає катарсис.

Чому «Дика» — феміністичне кіно? Бо Шеріл не чекає, допоки хтось прийде її рятувати. Жінка лишається наодинці з власними демонами, щоб дати врешті-решт собі раду. Різ Візерспун зізнавалася, що цей знімальний досвід був найважчим за всю її кар’єру — виснажливим і фізично, і морально (акторка приміряла на себе геть незвичний образ і вперше грала без жодного макіяжу на обличчі).

РБҐ: життя ікони правосуддя (США, 2018, реж. Джулі Коен, Бетсі Вест)

Рут Бейдер Ґінсбург — друга жінка в історії США, що увійшла до складу Верховного суду. На її розгляді було сотні справ, найвідомішими з яких стали кейси стосовно дискримінації за статтю. 

У судовій практиці Ґінсбург боролася з сексизмом, тому захищала і жінок, і чоловіків, адже розуміла, що нерівність стосувалася всіх. Завдяки судді чоловіки, які залишилися з дітьми після смерті дружин, почали отримувати пільги. Вона успішно боролася за право жінок виконувати роль присяжних, отримувати гідну зарплатню та робити аборти.

Документальна стрічка починається кадрами зі спортзалу — 85-річна Ґінсбург тренується у світшоті Super Diva. Доречнішого вбрання годі й шукати: за життя ця мініатюрна жінка стала не тільки уособленням правосуддя, а й справжньою іконою. У 2009 році Forbes включив Ґінсбург до списку 100 найвпливовіших жінок. 

19 вересня 2020 року Рут Ґінсбург пішла з життя, але її ім’я назавжди вписане в історію американської юриспруденції. Зображення судді залишаться на футболках та чашках, а образ житиме в мемах, стрічках та книжках.

Шалений Макс: дорога гніву (США, 2015, реж. Джордж Міллер)

Під капотом постапокаліптичного вестерну з Томом Гарді та Шарліз Терон ховається справжній феміністичний маніфест, що декларує право жінки власноруч розпоряджатися власним тілом та життям. Аби створити відповідний дискурс, режисер Джордж Міллер навіть консультувався з авторкою роману «Монологи вагіни» Ів Енслер. 

Зображене майбутнє, у якому триває війна за залишки води та бензину. Одним із неофеодальних угрупувань керує Несмертний Джо. Цей тиран оточив себе відданими воїнами, які марять Валгаллою, та гаремом молодих дівчат, функції яких зведені до сексуальної та репродуктивної. 

Але не всі дівчата погоджуються з такою долею: під начальством войовничої Фуріоси п’ять сміливиць тікають у рідні краї — Зелене Місце, де дівчат не розглядатимуть лише як засіб для продовження роду. 

«Наші немовлята не будуть військовими. Ми не речі», — заявляють героїні. 

У гендерній дихотомії «Шаленого Макса» чоловіки руйнують світ, а на плечі жінки лягає завдання його відтворювати. Тільки для цього спершу потрібно позбутися тягаря патріархату.

Дружина (Велика Британія — Швеція, 2017, реж. Бьорн Рунге)

Джоан Кастельман мріяла стати письменницею, але свої мрії, амбіції й талант вона поклала на вівтар кар’єри харизматичного чоловіка Джо. Джоан відмовилася від творчих амбіцій здебільшого через побоювання перепон, що могли б виникнути на шляху до власної реалізації. Упродовж 35 років талановита авторка жила в тіні, а напередодні вручення чоловікові довгоочікуваної Нобелівської премії Джоан вирішує подати на розлучення. 

Персонаж Джоан вигаданий, але історія налічує чимало подібних прикладів. Протягом століть роль жінки вбачали в підтримці «сімейного вогнища», а науку та мистецтво вважали суто чоловічими справами. Жінка могла бути щонайбільше музою, помічницею, але не творцем. Жінку-письменницю суспільство не сприймало серйозно. Глибини та переконливості історії на екрані додала неймовірна гра Глен Клоуз; за роль акторка отримала «Золотого Глобуса».

Зараз, у епоху TimesUp, про нерівність гендерних ролей зокрема в літературі нарешті говорять відкрито (прем’єра «Дружини», до речі, відбулася саме напередодні Гарвіґейта). Одна з найпрестижніших в англомовному світі літературних премій Women’s Prize for Fiction запустила проєкт «Поверни їй ім’я», у межах якого перевидаються бестселери письменниць, які свого часу публікувалися під псевдонімами через гендерні упередження.

Обдурений (США, 2017, реж. Софія Копола)

1864 рік, Вірджинія. У закритому пансіонаті для дівчат ховаються його господиня Марта (Ніколь Кідман), вчителька Едвіна (Кірстен Данст) і п’ять учениць (на чолі з Ель Фаннінг). Молодша дівчинка йде в ліс по гриби, а повертається з пораненим капралом-янкі (Колін Фаррелл). По-перше, ідеологічним ворогом (у США досі триває громадянська війна), по-друге, — він чоловік. І хоч головний герой — ходяча енциклопедія мачизму, викривати несподіваного гостя жінки не поспішають. 

«Обдурений» — римейк однойменної стрічки 1972 року з Клінтом Іствудом, страшенно сексистської та етично застарілої. Коппола бере той самий сетинг (тут і естетика південної готики, і навіть ідентичний сюжет), але застосовує фірмовий чуттєвий стиль і змінює акценти. 

Режисерка зіштовхує героїнь у боротьбі за чоловічу увагу, аби потім об’єднати їх проти чужинця, який швидко починає зловживати гостинністю та приязністю дівчат. Саме в сестринстві — головний феміністичний меседж «Обдуреного».

І коли в оригіналі жертвою жіночої солідарності, вочевидь, був бідолашний капрал, у Копполи все виходить навпаки (тут варто зауважити, що оригінальна назва The beguiled в англійській мові може стосуватися як однини, так і множини, залежно від контексту). Нову оптику гідно оцінили в Каннах, де відбулася прем’єра стрічки: Софія Коппола отримала Золоту пальмову гілку за найкращу режисуру.

Фріда (Мексика — США, 2002, реж. Джулі Теймор)

«Я втратила пальці однієї ноги. У мене хвора спина й інфекція нирок. Я палю, п’ю, лаюся. Я не можу мати дітей. У мене немає грошей і є стос лікарняних рахунків», — каже Фріда коханню свого життя Дієго Рівері у відповідь на пропозицію одружитися.

Ця фраза якнайкраще описує образ великої мексиканської художниці, яку втілила на екрані Сальма Хаєк. Кожен день Фріди Кало складався з болю та мистецтва, проте вона жодної секунди не втрачала оптимізму та волі до життя.  

Історія Фріди почалася в автобусі, водій якого не впорався з керуванням. Сусальне золото з коробки бродячого художника обсипало тіло дівчини, а сталевий стрижень пробив її стегно. Прикута до ліжка, Фріда почала малювати, перетворивши фізичний біль, який супроводжував її до кінця життя, на джерело натхнення.

Сальма Хаєк, здається, була народжена для ролі пристрасної мексиканської художниці. І хоч не отримала жодної нагороди (з безлічі номінацій), створила справді культовий образ волелюбної, незалежної, талановитої та норовливої жінки, чия біографія — суцільне глузування над гендерними, та й будь-якими іншими стереотипами.

Ерін Брокович (США, 2000, реж. Стівен Содерберг)

Реальна історія активістки Ерін Брокович: багатодітної самотньої матері без юридичного фаху, яка виступила проти корпорації Pacific Gas and Electric Company. Брокович довела, що компанія забруднює ґрунтові води канцерогенними відходами, та домоглася матеріальних компенсацій для багатьох мешканців рідного міста.

Брокович приходить на роботу до юридичної фірми в короткому одязі з глибоким декольте, її не сприймають серйозно через зовнішній вигляд і відсутність досвіду. Але майбутня правозахисниця доводить, що жінка може одягатися як завгодно, і це жодним чином не впливає на її особисті та професійні риси. А також іноді жінка може поводитися як чоловік і має право не бути засудженою.

Наполеглива активістка стала героїнею не тільки для жінок, але й для всього американського робітничого класу. Ерін Брокович довела, що справедливість — ще не зовсім забуте поняття. 

На екрані героїню втілила Джулія Робертс, за роль акторка отримала безпрецедентний на той час для жінки гонорар ($20 млн), а потім і заслуженого «Оскара» за найкращу роль.