Тетяна Токарєва-Асмолкова: «Щаслива, що живу в такий час і своєю роботою зацікавлюю людей різного віку»
Тетяна Токарєва-Асмолкова – художниця та викладачка педагогічного коледжу імені А.Ю.Кримського. Ще у березні цього року вона взялась за втілення проекту – арт-челенджу, умовою якого є щодня створювати по одному портрету.
Свої портретні роботи Тетяна Токарєва-Асмолкова презентувала у Володимирі-Волинському в приміщенні культурно-мистецького центру. Зображені на портретах як історичні постаті, так і сучасники, зокрема, волиняни і володимир-волинці. Журналісти БУГу розпитали в художниці про все: про роботу, сім’ю, відпочинок та особисте.
Як проходить ваш звичайний день, враховуючи арт-челендж?
Отак і проходить – шалено. Зранку встала, поснідала, швиденько вдягнулася, найперше – виконала свої материнські обов’язки: приготувала сніданок діткам, чоловікові. Далі – біжу на роботу. Так як я зараз зі своєю колегою Ольгою Гудим спільно відкрили арт-студію «Фіглі-Міглі», то з 10-ї години ранку ми вже на роботі. Так щодня, крім суботи та неділі, і до 8-ї години вечора.
Ми не очікували такого ажіотажу. На рахунок обіду – в мене немає часу, навіть 15-ти хвилин перекусити. Коли ти працюєш сам на себе, то розумієш, що нема часу робити якісь занадто великі паузи. Тут, власне, мої сини мені допомагають і чоловік. Вони інколи привозять мені щось поїсти, щоб мама не лишалась голодною.
Розкажіть трішки про себе, яка ви людина? Що для вас найважливіше?
Така ж сама, як усі жінки. Одружена. Маю двох діток, працюю на улюбленій роботі за улюбленою спеціальністю, яку я вибрала, коли була студенткою і мене це тримає й досі. Питаються, звідки берете сили, звідки енергетика? Та звідти ж.
Коли я була студенткою, в мене не було стільки можливостей зробити задумане, і ось, саме зараз, коли я підросла, коли я вже реалізована в професії і досягла свого певного рівня, я можу професійно працювати на повну.
Розкажіть про вашу сім’ю.
Чоловік мій – підприємець, годує нашу сім’ю, бо мама поки у творчості. Маю двох дітей: менший син – школяр, перейшов у 5-й клас, старший вже вступив цьогоріч, після 9-го класу, в педагогічний коледж на спеціальність «Діловодство». Я розумію, що мої діти не повинні повторювати моє життя. Нехай вони мене поважають, нехай допомагають, але вони мають влаштувати своє життя і поступово розвиватися у тих галузях, до яких вони мають задатки.
Якщо старший син має здібності до вивчення іноземних мов, має дуже гарну пам’ять, то молодший має мислення конструктивне та інженерне бачення. Зараз я виявила ще один талант – він вміє приготувати їжу. Розглядаємо різні варіанти, поки підросте, буде видно. Змалку привчаємо їх до самостійності. Мені дуже важливо, щоб кожен член сім’ї міг працювати в своєму руслі, але щоб ми разом допомагали один одному за необхідністю.
Мої діти часто допомагають мені оформлювати картини чи складати їх, або переносити, складати якісь меблі. Наразі ми шукали орендне приміщення. Робили це всією сім’єю і все-все-все, що нам треба буде для цього – обладнання, ремонт – все це мої мужчини будуть мені допомагати. Це моя найбільша підтримка. Звісно, як і для кожної мами мені важливо, якщо вони будуть гарно вчитися, чемно поводитись та виконувати свої обов’язки. Це для мене шалена підтримка зсередини.
Як ви відпочиваєте?
Нашій сім’ї 16 років. Кожного року є традиція – влітку, переважно в серпні, їхати на море відпочивати. Але море – це не лише відпочинок, це здоров’я як для дорослих, так і для дітей. Мене не влаштовує, коли ми на відпочинку просто загоряємо на лежаках, біля басейну – ні, це явно не про нас. Одного дня ми на морі, іншого – вже їдемо кудись: чи в інше місто, чи на екскурсію, гуляти, досліджувати культуру тієї країни, де ми знаходимося. Це найважливіше.
Я привожу величезну кількість фотографій, масу вражень про те середовище і атмосферу, яка існує в певній країні. Іноді це бувають подорожі машиною: ми розглядаємо краєвиди, або є конкретні плани, наприклад потрапити до Лувру (Франція). Дуже багато подорожуємо і Україною: об’їздили всю Західну Україну, Північну, Південну, та Київ.
Наразі мені дуже цікаво відвідати Полтаву – там проводяться ярмарки. Також ще не була в Одесі. Одного разу була на сході, в Донецьку, це, мабуть, був 1994-й рік, коли їздили до мого брата – він там служив в армії. Ми відвідали багато європейських країн, але є ще дуже багато бажань – Африка, Америка, нас туди запрошували, Австралія. Думаю, все ще попереду.
Скільки годин у вас відведено на сон?
Кожного вечора я думаю, чи сідати мені малювати портрет чи все-таки лягти поспати. Намагаюся відвести собі 8-9 годин для сну, хоча інколи не виходить. Норма виспатися – 9 годин. Дуже часто не висипаюсь.
Що ви читаєте?
Читаю кожного дня. Особливо багато, коли в процесі створення проекту, наприклад, чи про Анну Ярославну, чи про княгиню Ольгу, зараз – про Мазепу. На День Незалежності в Києві проходила виставка «Іван Мазепа. Мальована стрічка», в якій я теж брала участь – ми далі розвиваємо цей проект коміксів.
Остання прочитана мною книга про княгиню Ольгу Володимира Яворівського. Я стараюсь читати наукові статті або якусь інформацію наукового характеру, не любительського, а все-таки ті, які підтверджені фактами.
Якщо малюю портрети, звичайно, про кожну людину спочатку начитуюсь, а потім вже її зображую. Таким чином і намагаюсь працювати далі.
Коли я була підлітком, дуже любила Михайла Булгакова. Зараз, коли я про нього дізналася більше, то знайшла нотку, яка трішечки мені відкрила очі по-іншому, відсторонила, і я не впевнена чи я зараз можу назвати це прізвище.
Я не є літературним критиком. Мені подобаються автори-дослідники, які пишуть про творчість. Наприклад, Володимир Крвавич – львівський педагог і дослідник. Портрет Агатангела Кримського – це єдиний варіант скульптури Кримського, виконаного цим автором. Недавно я була на екскурсії зі студентами у Львові, потрапила в сім’ю дуже популярних у Львові митців – Дарії Альошкіної і Гордія Старуха. Ця родина династій творчих з двох сторін.
Гордій Старух – внук Еммануїла Миська, (ректор Львівського училища декоративно-ужиткового мистецтва, зараз це Львівська академія мистецтв, – авт.) я пам’ятаю цей портрет, малювала його і в процесі дослідження я знайшла дуже багато цікавинок. Еммануїл Мисько разом із Крвавичем створювали найвищу скульптуру Івану Франку, яка знаходиться біля університету Івана Франка. Коли ми зайшли зі студентами у майстерню, де працював Еммануїл Мисько, і тепер працює Гордій Старух, в той момент я не розуміла, що відбувається, чому я тут, настільки там була своєрідна потужна атмосфера. Для мене цікаве те, що є особистість, коли в неї є глибоке коріння. Мені цікаво досліджувати персоналії.
Яка музика вам найбільше імпонує?
Звичайно, слухаю сучасну музику. Зараз я абсолютно перейшла на україномовну музику, просто критично. Не можу сказати, що слухаю й важку музику: я її можу періодично прослуховувати, але рідше. Музика повинна доповнювати мої думки, а не забирати на себе мою увагу. Я меломан, який слухає те, що більше ритмічне.
Чи є у вас учні, які перевершили свого учителя?
Мабуть ще не встигли. Є ті, хто починає робити перші кроки, але вони ще не такі впевнені. В травні-червні була виставка моїх учениць: Анни Шух, Наталії Ковальчук і Ольги Любохинець – дві останні з Володимира-Волинського. Вони після педколеджу пішли здобувати вищу освіту. За це я їх поважаю і люблю, вони були мені як рідні діти.
Коли вкладаєш в них, як в своїх дітей, то дуже приємно бачити, що вони відкрили свою спільну виставку в Луцьку, я мегащаслива від того. Бажаю їм в подальшому виставок персональних, тому що я знаю, наскільки це важко робити. Важко поєднати і реалізувати себе як жінка і паралельно працювати, заробляти фінанси, аби була можливість ті виставки створювати.
Також дуже важко, коли ти працюєш творчо, шукати можливості реалізації своїх робіт та всіх задумів. В них ще все попереду. Не скажу, що вони мене вже перевершили, але те що наздоганяють – ну, ми так і домовлялися.
На випуску я їм сказала: “Я чекаю ваших досягнень, щоб ви мене наздоганяли, але я не збираюсь зупинятись, так що вам буде важко”.
На рахунок вашої роботи і творчості: що у вас в пріоритеті?
Я не можу порівнювати, це абсолютно дві основних ланки, на яких я тримаюсь. Звичайно, що сім’я і творчість: це і професія і все, що входить в мою активну діяльність. Я не можу розділити дві рівносильні галузі.
Скільки робіт представлено на вашій виставці у галереї культурно-мистецького центру?
23 роботи. Серед них є і володимир-волинці: Віталіна Макарик, яка є журналісткою та літературною критикинею, Анатолій Бойко – волинський «Фаберже», Ольга Гудим – фотографиня, Святослав Волощенко – дослідник, усім відомий український бард Сергій Шишкін.
Чий би портрет ви не малювали за будь-які гроші?
У мене нема проблеми намалювати, аби тільки мені ця людина подобалась і щоб душевно ми сходились думками.
Виставка має назву “На межі століть…”. Якби ви мали машину часу, в який би період помандрували і для чого?
Саме зараз мене зацікавив період сторічної давності – Україна до війни. Лише нещодавно американські сайти опублікували багато фотографій, як Україна виглядала до війни. Я розумію, що це був просто рай. Я пам’ятаю, коли ще була малесенькою дитинкою, навіть не знаю чи в школі була в той момент, я маму запитувала: “Мама, ну от дивись, от була війна, а до війни що було? Було взагалі життя якесь?”
Оцей період, коли починались Травневі свята, паради, пам’ятні події початку-закінчення війни – це сприймалось для дитини навантажено. Настільки все було зазомбовано, що ми – діти того покоління, розуміли, що існувала тільки одна війна і життя після війни.
Ясно, що вже в ході навчання, коли я вивчала історію і, зокрема, у Львівській академії мистецтв, вивчала всі напрямки мистецтва, стало ясно, що радянський період дуже важкий. Тому мені хотілося реально побачити і відтворити в пам’яті події саме до військового періоду України.
Ми бачимо, що там наші земляки в українських сорочках, тобто це не є якийсь міф, якась утопія, це було так в реальності. Побачити наяву ті вулички, якими були будинки. І, напевне, все-таки хотілося зробити щось таке, аби якось змінити хід історії, щоби військового періоду і періоду радянщини, щоб не було, і плавно якось перейти у 21-ше століття.
Яку із технік ви б ще хотіли освоїти? Яка із них вам ще не знайома, але Ви завжди мріяли її втілити в життя?
Як художниця, я вже випробувала дуже багато різних технік. Для мене не стільки важливо, щоб я для себе спробувала, скільки важливо спробувати щось нове з дітьми. Кожного дня, коли працюю в студії, мені цікаво розвивати в дітях здібності до різних технік, показувати їм це різноманіття, бачити їхню реакцію і результат їхньої роботи.
Я визначилась – у мене акварель і я дихаю нею. Можу працювати за допомогою різних технік, але я не впевнена, чи в інших техніках буду настільки сильно передавати свої вміння.
До якого із художників, не важливо якого часу, ви б хотіли потрапити на майстер-клас?
Звичайно, Леонардо да Вінчі. Він один з най-най-най. Найперший у всьому. Середньовіччя – дуже цікавий період. Із да Вічні – не зрозуміло, якої орієнтації він був. Під забороною була пластична анатомія, яку він теж починав розвивати. Всі види, напрямки діяльності, якими він займався – це були дослідження. І плюс те, що він намагався все це зашифрувати – це ж цікаво.
Наближається новий навчальний рік. Зміни торкаються усіх сфер, в тому числі і освітньої. Якби ви були очільницею МОН, що б ви запровадили, що – відмінили?
Мені важко зараз побачити себе ученицею, бо я вже пройшла всі ті етапи. Я вже працюю в діяльності цієї нової освіти. Поки це все почалось, не треба його на корню ламати. Нехай пройде декілька років і ми побачимо результат.
Ми не можемо сказати «правильно-неправильно», «якісно-неякісно», треба хоча б роки три, можливо, п’ять, в ідеалі 11-12 років. Тільки тоді можна буде дати відповідь, правильним шляхом ми пішли чи ні. Але це час. Я думаю, що учні не задумуються над тим, як краще для них зробити: наприклад, облаштувати по-іншому приміщення. Я не думаю що це щось змінить. Тому питання на часі.
Якщо говорити про портрети, одразу згадується «Портрет Доріана Грея» Оскара Уальда. Якби була можливість застосувати щось магічне, аби людина отримувала підказки, що щось відбувається не туди, як гадаєте, спростило би це життя? І що скажете за енергетику портретів?
Енергетика портретів залежить не лише від того, кого ви зображуєте, але й залежить від самого художника. Я вже це проходила неодноразово. Стараюсь в своїх роботах закладати максимум позитивної енергії, щоб це відчувалось – люди зі сторони мають сказати, відчувається це чи ні. Звичайно, коли я зображую людей, я їх зображую близьких по духу для себе. Все-таки мені хочеться зображувати позитивних людей, які вклали свої зусилля для розвитку.
Про Доріана Грея – я також час від часу про це думаю. Дуже потужний твір, фільм. Я не можу про свої роботи сказати, що в мене подібна ситуація – ні. В магію не вірю, і розумію, що людина сама коваль свого щастя. Як ти заплануєш виконувати справу чи ні, як ти її досягаєш, якими методами, якими кроками йдеш, так ти її собі спростиш або ускладниш.
Хотіла я займатись цими портретами – я розуміла, що йду на дуже важкий, але потужний шлях, такий етап в своєму житті, але якби я не спробувала, то потім би себе не поважала. Хотіла цю студію – батьки дивляться на мене і кажуть: “Як ви це все витримуєте?”, а я відповідаю: “Ну я ж хотіла це, я собі сама ускладнила шлях”, але потім вибудовується багато планів і ти знаєш як далі розвиватись і хочеться йти вперед.
Магії не існує, кожна людина повинна сама створити свій шлях: або у спрощеному варіанті, або в ускладненому.
Які б три поради ви дали сьогодні собі, наприклад, 18-річній?
Так скажу: я в кожен свій період намагалася не робити якихось безглуздих вчинків. На той момент, я знала, що хочу будувати кар’єру, я знала, що хочу мати сім’ю, знала, що хочу мати якісну освіту – все так і склалося. Якщо б зараз повернути час і дати поради змінити – не можу сказати в яку сторону змінити. Ті засади, ті принципи, на яких складається щаслива доля жінки я все-таки реалізувала.
Майбутні проекти, ідеї яких уже у вас зародилися – розкажіть про них детальніше?
Ну найперше – проект про Івана Мазепу. Він ще не популяризується, але вже робота зроблена, дуже потужно. Крутою буде локація. Це знову по типу коміксів, як я привозила проект про княгиню Ольгу, тільки ще трішечки більш розкручений.
Є ще в мене замовлення про родину Косачів. Я зараз у роздумах кожного дня, як маю це реалізувати. Мене попросили працівники музею Лесі Українки, який знаходиться в Східноєвропейському університеті в Луцьку на факультеті «Філології та журналістики».
Вперше туди заїхала завдяки знайомим. Розумію, що на цей проект, на який погодилась, до мене не погоджувалися дуже багато художників, бо він є непростим. Але я не з тих, що просто так взяла і здалася.
Люди мені довірили дуже потужну грубезну книгу, де є зібрання всіх повністю фотографій і даних про родину Косачів. Вона зараз в мене лежить як Біблія на столі. Коли малювала портрети, почала шукати варіанти, як це зробити, бо малювання з фотографій – це не буде просто.
Там їх треба відтворити з абсолютно чорно-білих фотографій того періоду, 19-го століття, і відтворити на сучасний лад. Я дуже хочу його втілити, бо це буде новий етап, новий крок в моєму житті, від якого не можу відмовитись. Змушена була зупинитись із портретами, аби подивитись іншим поглядом, і я б не сказала, що відпочиваю від них, але мушу набратися сил, аби втілити цей наступний проект. Родина Косачів надзвичайно харизматична та цікава.
Чого побажаєте нашим читачам?
Приходьте на виставки. Є виставки, коли художник себе позиціонує як художник, аби в нього замовляли роботи. Я все таки більш працюю на освітньо-виховний момент. Хочу, щоб людина прийшла, замислилась, чому та чи інша особа зображена саме так, хто вона така, записала це собі в замітки. І якщо хоча б одну-дві постаті з цих портретів розкрили для себе, тоді буду щаслива, тому що це виховний момент.
Років 15 тому, я дуже хотіла, аби у Володимирі проводилось багато таких заходів, які проводяться зараз. Але тоді, можливо, час такий був, наша країна ще теж розвивалась іншим шляхом, не таким як зараз. Дуже втішена, що тепер у Володимирі-Волинському відбувається багато заходів. Щаслива, що живу в такий час і своєю роботою зацікавлюю людей різного віку. Приходьте на виставки! Це надихає, а ще – спілкування з реальними людьми, а не лише в соцмережах. Краще поговорити за філіжанкою кави.
Наталія Тарковська
