Оксана Спольська: «Якщо фото викликало емоції, привернуло увагу, значить воно вдале»
За всі роки існування художньої фотографії вона неодноразово доводила, що має повне право називатися видом образотворчого мистецтва.
Те, що викликає бурю позитивних емоцій, просто не може бути осторонь мистецтва, воно повинно йти в маси, робити кращим життя, скрашувати наші сірі будні, – пише Рідне Місто Володимир.
Один відомий фотомитець сказав: «Художня фотографія – це особливе сприйняття світу, його відображення за допомогою фотографічних засобів, яке пройшло через призму мислення фотохудожника». Наша сьогоднішня співрозмовниця теж вважає, що, створюючи свою чергову фотороботу, вона вкладає в зображення частинку свого внутрішнього світу, при цьому наповнюючи своє творіння певними психологічними імпульсами. Саме завдяки цим чудовим моментам створення фотографії вона вважає творчим процесом.
З фотографом-аматором Оксаною Спольською ми познайомилися кілька днів тому на «Сушці». Як ми вже розповідали, це новий для нашого міста проект, де свої роботи могли продемонструвати місцеві фотохудожники, як професіонали так і аматори. Кілька хвилин розмови з Оксаною – і ми вже домовилися про день зустрічі, на якій мали поговорити про її захоплення, про те, з чого все почалося і що її надихає на створення таких чудових фоторобіт.
– Оксано, кілька слів про себе…
– Народилась я у селі Поничів. Усе дитинство пройшло на території учгоспу технікуму. Це в бік села Житані, біля траси на Луцьк. Свого часу закінчила п’яту одинадцятирічку, потім ВПУ. Зараз перебуваю у декретній відпустці.
– Фотографія – це ваше хобі?
– Напевно, щось більше. Це те, без чого я вже себе не уявляю. Наприклад, ідеш, бачиш чудові пейзажі, людей, дітей, квіти – й одразу хочеться дістати з сумочки камеру.
А ще фотозйомка для мене свого роду терапія. Береш у руки фотоапарат – і з кожним кадром стрес і напруга кудись діваються. Як на мене, то світ через призму камери зовсім інший. Різко починаєш помічати дрібнички, якісь деталі, фокусуватися на найважливішому.
Фотографія має здатність надовго зберігати певну мить. Не перестаю дивуватися можливостям фотографії, захоплюватися її багатогранністю і багатовимірністю. Світлина, як вода: вона може перетворюватися, набувати різних форм і змістів у різних середовищах, різних площинах. Чим глибше в неї занурюєшся, тим важче стає її полишити, забути. Взявши раз фотокамеру до рук, я зрозуміла, що не готова її покласти назад.
– Кого найбільше любите фотографувати?
– Діток. Вони такі… Ви помітили, що в них найбільш щирий погляд, у якому немає неправди, ненависті? Взагалі люблю фотографувати щирих, відкритих людей, тих, хто хоче фотографуватися, хто готовий відкритися. Я вважаю, що моделлю для фотографа чи фотохудожника також може стати все, що потрапляє в об’єктив його фотокамери: від дитини до старця, навіть коти, песики, хом’ячки…
Ще дуже люблю знімати весілля. Мабуть, тому, що на такому заході вирують тільки позитивні емоції. Весілля
– це найважливіший день у житті новоствореної сім’ї, а фотографії – це те, що увіковічнить щасливі моменти того святкового дня, це те, що все життя нагадуватиме про кохання, красу і радість. Знімаючи молодят, беру на себе роль постановника, адже наречені в такий день не повинні замислюватися, що і як їм робити, це вже мої турботи.
– Яку світлину сміливо можете назвати шедевром?
– Я вважаю, що найкращою є та світлина, на якій вдається зберегти природність. Правдива фотографія – це як двері в інший вимір, за якими можна побачити і відчути вже набагато більше.
– А яку – просто якісною, вдалою?
– Світлину, яка має певний задум, яка передає той чи інший настрій. Якщо фото викликало емоції, привернуло увагу, значить воно вдале. Якщо це, наприклад, портрет, то там обов’язково має бути присутня і підкреслена якась емоція.
Ви ж знаєте, що скільки людей – стільки думок. Це стосується всього, і мистецтво фотографії не є винятком. Наприклад, одне фотозображення може викликати в людей сотню різних емоцій. Хтось може захоплюватися сірими, похмурими пейзажами, а комусь до вподоби сміливе поєднання кольорових гам, хтось у захваті від експресії руху, польоту, динаміки. Це все залежить від особистості – її психоемоційного стану, настрою. Всі ми різні, а тому кожен може знайти в світі фотографій щось унікальне, своє.
– А кого чи що ні за що в світі не фотографували б?
– Похорони. Зараз дуже мало замовляють фотографів на похорони, а колись це було частіше. Я цього не розумію…У пам’яті ми повинні зберігати тільки найкращі спогади, тільки найкращі світлини. Для чого, скажіть, знімати цю процесію, труну, чиїсь сльози…
– Пам’ятаєте своє перше замовлення?
– Ой, звісно, хто ж таке забуває? Це були зйомки весілля. Напередодні я дуже хвилювалася, все будувала плани: як це має бути, що за чим я буду робити, куди поставлю молодят, де буду знімати гостей… Але плани і задуми мої рухнули, бо все відбулося так швидко й спонтанно, що я навіть не встигла оговтатися. Дякувати Богу, все пройшло добре, всі залишилися задоволені.
– З якою «зброєю» ви виходите на фотополювання?
– «Нікон» D 3100. Зараз це найпростіший із дзеркалок. Історія цього придбання проста і зрозуміла багатьом – кредит. Раніше користувалася ще простішими фотоапаратами. Буває так, що бачиш цікавий кадр і встигаєш вийняти з сумочки лише телефон. На мою думку, камера для фотографа – не головне. Головне – його очі, його уважність та бачення того, що інші просто не помічають. Деякі дуже вдалі світлини, які є в моєму арсеналі, зроблені мобільним телефоном.
– Оксано, як готуєтеся до зйомки? Маю на увазі не технічну підготовку, а внутрішній, моральний стан?
– Насамперед запасаюся хорошим настроєм. Особисто в мене він часто з’являється безпосередньо під час зйомки. На мою думку, з яким настроєм прийде фотограф на фотосесію, такі і будуть фотографії.
– Де черпаєте натхнення?
– Таке враження, що моє натхнення постійно в мене під рукою. Іноді мені варто просто приїхати до мами в село і вийти до неї на квітник. Стоячи в такому різнобарв’ї, не можна залишатися байдужою. Тоді беру в руки камеру і знімаю, знімаю, знімаю…
– Кому першому показуєте фото?
– Людині, яка знаходиться поруч. Це можуть бути і рідні, і друзі, але в будь-якому випадку – близькі мені люди.
– Ваше ставлення до критики? Чи можете назвати себе самокритичною?
– Тільки позитивне, адже критика повинна бути. Це як рушійна сила, яка не дає тобі застоятися, зачахнути, почивати на лаврах… Щоправда, треба розрізняти конструктивну критику та критиканство. Вважаю, що прислуховуватися до критики від людей, які розуміються на справі, якою ти займаєшся, дуже корисно. Певною мірою вважаю себе самокритичною, бо в кожній роботі, якою я раніше пишалася, пізніше бачу і визнаю недоліки. Фото здається вже зовсім іншим. З’являється купа зауважень: і це би я зробила по-іншому, і те…
– Що найбільше полюбляєте фотографувати в нашому місті?
– Церкви, костели. Вони дуже гарні в будь-яку пору року. Наприклад, костел Іоакима і Анни для мене, напевно, найгарніша споруда, яку можна вдало відобразити з усіх боків. Шкода, але я до сих пір ще не була всередині храму. Там, напевно, теж є на що подивитися і що зняти.
– Оксано, що б ви побажали фотографам-початківцям?
– Я не вважаю себе професіоналом у цій справі, бо ще багато чого треба освоїти. Проте можу сказати, що перш за все не варто зупинятися, завжди фотографувати, шукати можливості, зупиняти цікаві моменти. Весь час рухатися, розвиватися і сприймати наше нелегке сьогодення таким, яким воно є.
– А вам відомий секрет успіху для фотографа-аматора?
– Я гадаю, що для того, аби стати хорошим фотографом, потрібно фотографувати нестандартно стандартні речі, упевнено формувати свій стиль. Тоді ви будете виділятися, а ваші світлини приноситимуть людям особливу радість.
– Які у вас плани на майбутнє?
– Думаю, що все йде до того, що художня фотографія має стати справою мого життя. В майбутньому планую удосконалювати своє вміння, відвідати курси з обробки фотографії та майстер-класи професійних фотографів. Було би дуже добре знайти роботу, пов’язану з моїм захопленням. А ще я мрію про власну фотостудію, де б можна було втілювати свої ідеї.
Нині продовжую займатися самоосвітою і саморозвитком, намагаюся весь час рухатись уперед. Читаю необхідну літературу, спілкуюся з фотомитцями на форумах, переглядаю відео майстер-класів. Тобто, не залишаюся на досягнутому й іншим раджу так чинити.
Тільки в такому випадку можна сподіватися, що заповітна мрія колись таки здійсниться.
Людина повноцінно живе доти, доки в неї є наснага до руху і розвитку. Хто і яким шляхом до цього йде – власна справа кожного. Але приємно спілкуватися з людьми, які усвідомлюють, що можуть залишити свій слід у житті.
