Інтелігентні міщани, що увійшли в історію стародавнього Володимира

07:14 | 27.07.2019 / Рубрика: Статті / 1 коментар

Більша частина Володимир-Волинських міщан та їхня доля, нажаль залишилась невідомою. Проте, Олександр Цинкаловський із сім’єю, родина Билдіних, Євген Черановський, Микола Звойницький та Іван Казимирович Зубович зробили значний вклад у розвиток міста та залишили слід в історії.

На жаль, не відомо, як склалося подальше життя більшої частини міщан, які писали історію і стали самі вдалим прикладом для прийдешнього покоління, але хочеться вірити, що вони прожили довге і щасливе життя. Про відомих володимирчан пишуть Хроніки Любарта.

Цинкаловські відкрили нащадкам княжий Володимир

Саме так коротко можна охарактеризувати батька володимирської історії – Олександра Цинкаловського. Він народився 9 січня 1898 року у місті Володимирі-Волинському. Його батько Микола родом з Київщини, а мати Христина – з польської дворянської родини Нітецьких. Саме дідусь Павло Нітецький був першим збирачем історії. Тому й не дивно, що Сашко так багато часу проводив з ним, слухаючи історії про місто, мандруючи разом по курганах та городищах.

Родина Цинкаловських була шанованою у місті. Саме в будинку Цинкаловських зароджувалася культурна інтелігенція. Історія, «Просвіта», розкопки, книги, свіжі газети, музика, пісні, друзі, тихі розмови, родинні свята, виховання, освіта, театральні вистави – все це було таким звичним тоді і таким милим серцю. 

Любляче батьківське серце дасть дітям усе, що може, навчить дітей, як жити по-правді, величати свій край, не цуратися важкої праці і допомагати людям в біді. Бо і самих спіткало горе. Микола та Христина Цинкаловські поховали двох маленьких донечок – Віру та Любов, але віднайшли у собі силу виховати ще шістьох дітей.
Борис, наче справжній Ромео, закохався в польку Броніславу Ковалевську і попри вмовляння батьків ув’яв її за дружину та прийняв католицизм. Та згодом батьківське серце розтануло, адже шлюб був вдалим, а син щасливим. Броніслава працювала медсестрою в лікарні. Вона захворіна на туберкульоз і померла. Борис тяжко пережив втрату коханої. Повернувся жити до батьків аби не залишатися самому в порожньому гніздечку, який вдалося звити разом з дружиною.

Олексій мав надзвичайно красивий голос та грав на струнних інструментах. Одружився з Валентиною Корбін, представницею збіднілого дворянства. Володимир не мав нахилу до науки і музики, але його золоті руки творили дива. Він був прекрасним столяром. Дерево в його руках перетворювалося в ідеальний витвір, чи то стільчик, чи то розкішне крісло. Його майстерність пішла значно далі, Володимир зробив іконостас, який ожив в маленькому сільському храмі та дарував людям ту світлу Божу ласку, яка давала надію та милосердя.

Олена, улюблена донечка, працювала вчителькою у одній з міських шкіл. Навчала приватно діток вдома. Не стояла осторонь людської біди. А тоді її було вдосталь. Йшла жорстока війна і місто перетворилося на великий концтабір, у якому, наче в жорнах, перемололи тисячі душ. Олена разом з сусідками варили густу кашу, наливали у відра і несли до табору полонених. Ставили відра обабіч дороги і, коли німці гнали полонених, то вони встигали зачерпнути варива і хоч трішки вгамувати страшний голод. А шматочки хліба, печену картоплю та інші тверді харчі кидали просто за огорожу. 

Олександр – професор, історик, археолог – невизнаний в Радянському Союзі, але добре знаний і шанований в Польщі, пише наукові праці, досліджує та оспівує свій рідний Володимир перед західними колегами. А словник «Стара Волинь і Волинське Полісся» везе додому, до Києва, в Академію наук. І чекає. Довгих шість років. Проте, як виявилося, у Радянському Союзі ця наукова праця не була потрібна. “Петлюрівець”, “буржуазний націоналіст”, він – Цинкаловський був ворогом радянській ідеології. Словник «Стара Волинь і Волинське Полісся» побачив світ у далекій Канаді завдяки зусиллям друзів з діаспори. Але Олександру Миколайовичу так і не судилося цього побачити. Він помер у квітні 1983 року.

Виростали в любові сини та доньки Миколи Цинкаловського, а життя безперестанку штовхало вперед. А там війна, розлука та смерть. Польські бандити вбили батьків – Христину та Миколу Цинкаловських та двох братів Володимира і Бориса. Найстарший син Микола загинув у Другій світовій війні у с. Балки Запоріжської області.

Хтось з мудрих колись сказав: «Не шукайте після смерті могилу нашу в землі – шукайте її в серцях освічених людей». І то таки правда, бо та праця, ті безцінні спогади про рідне місто, про той пройдений шлях крізь терни, можна віднайти лише в серці. Сьогодні те серце – то Наталя Назарівна Грабарчук, донька Олени Цинкаловської та Назарія Грабарчука. Вона, як берегиня свого великого роду, ділиться прекрасними спогадами, які, як джерело, дають знання ще кращі ніж енциклопедії.

Володимир – міжвоєнний і повоєнний, вулиці, назви магазинів, прізвища чиновників та власників «склепів», історії із життя міщан, курйозні й подекуди смішні історії – такі милі серцю і такі щирі. І я вірю, що людина жива поки про неї говорять. Тому, слухаючи розповіді Наталі Назарівни, мимоволі уявляю собі стрункого Володимира за роботою, трохи припорошеного та спітнілого, але з усмішкою на устах і блиском в очах, Олександра, який вже третій день копає та досліджує старе урочище і приходить додому аби лише поїсти, Олексія, який щось собі наспівує, тим самим заважаючи сестрі Олені готуватися до іспиту, чи можливо до першого побачення і Бориса, який вчергове отримав від батьків «на горіхи» через кохану-польку. Життя – це нива і від того, як ти її косиш, залежить твоє майбутнє. У Цинкаловських – скошеного лану на століття, а ті зерна, які посіяні з любов’ю дають добрий врожай…

Красуні Билдіни знали багато іноземних мов

Ще одна непересічна родина, яка проживала у Володимирі – це Билдіни. Билдіни – це дуже рідкісне прізвище і походження його встановити досить важко. Експерти вважають, що воно має або російське, або білоруське походження. У Володимирі родина Василя Миколайовича Билдіна була досить відомою, бо ще за Російської імперії у нього була певна місія, він був Почесним наглядачем повітових училищ та надвірним радником (цивільний чин). З 1909 року Василь Билдін був штатним наглядачем Міського училища. А у 1914 році – був викладачем у Чоловічому вищому початковому училищі. Цікаво те, що штатним наглядачем можна було стати лише тоді, коли пожертвував кругленьку суму грошей на саме училище. І це було однією з перших і головних умов. У родині Василя Миколайовича були одні дівчата. На жаль, скільки саме було в нього дітей відомостей не має, але зі спогадів старожилів, стає зрозуміло, що всі вони мали вишукані манери і добру освіту. 

Дівчата Билдіни були витонченими і шляхетними. Знали кілька іноземних мов, читали книги, сидячи в садку. Спочатку, як згадує Наталя Грабарчук, вони жили по вулиці Ковельській, там де зараз «казначейство». У них був великий будинок з відкритою верандою. Але перші совєти конфіскували їхнє житло та майно, а родину переселили на вулицю Василівську. 

Зі спогадів старожилів міста відомо те, що хоч Билдіни й мали вище походження, а це було видно по їхнім манерам, але не цуралися важкої праці. Коли совєти відібрали майно, довелося якось вчитися виживати. Тож, неопускаючи руки, родина почала розводити господарство. 

Відомо, що у родині Билдіних після повернення з заслання проживала Ніна Річинська – дружина відомого в місті лікаря й культурного діяча Арсена Річинського. Після відбуття покарання, Ніна разом з трьома дітьми повернулася додому, а оскільки її власний дім конфіскували совєти – Билдіни прихистили в себе родину Річинських.

Чи залишилися нащадки Билдіних у місті на жаль не відомо, але хочеться вірити, що їхні життєві історії мали щасливе продовження.

Зі шкільного комітету в мерське крісло

Відомостей про родину Черановських не має. Була лише одна особа, яка залишила свій слід в історії міста. Євген Черановський – молодий, активний учасник проукраїнських подій у місті. Він активно підтримував Українських Січових Стрільців. Його молодість припала саме на буремні роки Першої світової війни, австрійської окупації та УНР.

Разом з Миколою Саєвичем очільником комісаріату Українських Січових Стрільців у Володимирі, Гнатом Мартинцем – посадником (мером) міста, Черановський домігся створення та відкриття першої української школи. Був головою Володимир-Волинського шкільного комітету. Піклувався про вчителів міста, планував та проводив перші на Волині курси грамоти, підтримав видання українського часопису для місцевого населення. Разом з січовими стрільцями допомагав біженцям та зубожілому війною населенню.

22 листопада 1918 року посів місце міського голови. Його керування припало на дуже важкий час. Армія УНР втрачала свої позиції. Більшовики швидко наступали. Місто деякий час було без влади. Коли УНР остаточно програла, поляки знову окупували місто, і, відповідно, усунили Черановського від влади. 
Євген Черановський похований на Ладомирському кладовищі. 

Микола Звойницький – великий патріот України

Мало, хто в місті знає про цього дивовижного чоловіка, який був щирим патріотом, інтелігентом та доброї вдачі людиною. Наталія Назарівна Грабарчук, згадує про нього: «Такої щирої, порядної, доброї людини вже не зустріти у наш час. Пан Звойницький був справжнім!»

Микола Звойницький був активним учасником просвітянського руху Володимира, працював учителем. Під час німецької окупації керував в місті освітою. Німці направили його у Німеччину, де він мав перейняти педагогічний досвід та ознайомитися з їхньою освітою. Коли Звойницький повернувся додому, то німці практично вже втікали. Одразу коли в місті утворилася радянська влада – Миколу Звойницького арештували, як буржуазного націоналіста та ставленика фашистів. Його відправили до Харківської пересильної в’язниці.

У місті довгий час не знали де подівся Звойницький, розповідали, що його розстріляли чи то вивезли до «білих ведмедів». Його дружина та донька втекли з міста, рятуючись від арешту. Пройшов час і про Миколу Модестовича забули, та й згадувати було страшго, адже каральна машина НКВС постійно вишукувала нові жертви. І лише коли Україна стала незалежною, стала відома доля пана Звойницького. Виявилося, що разом із ним у Харківській в’язниці сидів багаторічний політв’язень з села Лудин Володимир-Волинського району Степан Куцай, автор книги «3688 діб у сталінсько-беріївських концтаборах».

У своїх спогадах він писав: «Тут у палаті № 19 я зустрів старенького сивого дідуся з Володимира-Волинського, пана Звойницького. Я знав його ще з 1937 року, за часів Польщі, за перших совітів…Це була надзвичайно освічена, скромна, інтелігентна людина. Взимку 1941-1942 року він з районною «Просвітою» чудернацьки грав у виставі «Сватання на Гончарівці» роль Стецька… Звойницький був туберкульозний і з дня на день знесилювався все більше і більше. Він по декілька разів на день говорив мені:

– Молодий юначе… Може Бог ще збереже Вас і ви повернетеся в Україну, на Волинь, то передайте моїй донечці Галині, яка з дружиною виїхала в Молдавію, щоб їх не вивезли, що я помер тут. Вони збиралися поселитися в Чернівцях.

Його очі заливали рясні сльози. Був би я художником, змалював би його кожну зморшку, кожну складку шляхетного старечого обличчя. Він дійсно помер в тій тюрмі, але вже після мого від’їзду в сибірські табори».

Мер міста, що залишив по собі велику «червону» спадщину

З 1904 по 1914 роки міським головою був Іван Казимирович Зубович – останній ставленик царської Росії. Разом дочкою Євгенією Іванівною Зубович, окрім посадової роботи, займався освітньою діяльністю, а саме входив до Повітової училищної ради. Окрім того мав чин губернського секретаря.

Донька Євгенія у 1914 році була викладачем у Чоловічому вищому навчальному училищі. У 1915 році – у Жіночому вищому початковому училищі. Коли розпочалася Перша світова війна – міська управа ще діяла. Фактично аж до 20 липня 1915 року. Саме тоді був наказ відступати. Разом з військовими була евакуйована міська управа та родина міського голови. Окрім чиновників з міста виїхали вчителі, священики, міщани. Евакуація була примусовою, а місто розграбоване.

Але за 10 років головування в місті Іван Зубович залишив по собі велику «червону» спадщину – це будинки з червоної цегли, які й донині є чи не найгарнішими елементами архітектури міста (червона школа по вулиці Драгоманова, інфекційна лікарня, казарми, Юріївська церква та ін.).

Автор – Орися Вознюк

1 коментар
  1. Стаття розкішна! Як перепост ти? Кнопки нема!

Додати коментар


Погляд

Бути чи не бути молодіжному центру в Нововолинську? Ось у чому питання…
У світі відзначають Міжнародний День молоді, а ми й далі шукаємо приміщення та робимо все можливе, щоб власними силами знайти простір, який буде осередком для розвитку молоді ...

Новини

18 серпня, Неділя
01:42
«Ми не будемо вносити застави», – дружина Гримчака
00:21
Орденом «Народний Герой України» нагородили підполковника 14-ої ОМБр
17 серпня, Субота
23:08
У Луцьку в річці знайшли тіло чоловіка
22:27
100 літрів пального: Начальника одного з відділів прокуратури Волині спіймали на хабарі
21:40
Придбав майно на 400 тисяч гривень і не повідомив про це: Оштрафували депутата Волинської облради
20:14
Малюк з Володимир-Волинського району – найскладніший пацієнт за історію китайської клініки
19:09
Цілий «букет» злодіянь: Мешканець Нововолинська усьоме втрапив за ґрати 1
18:56
На Маневиччині поховали 20-річнго бійця, який загинув на Луганщині
17:18
В мережу злили результати голосування за найкращого футболіста 2019-го року
16:34
Суд постановив виправити помилки в ухвалі про арешт Гримчака
15:24
У Камінь-Каширському районі трагічно загинув учасник АТО
14:41
У Нідерландах побудують житловий будинок зі стінами з кімнатних рослин
13:42
«Скрябіну» було б 51: Українські зірки згадали Кузьму
12:29
Борчиня з Іванич Анастасія Алпєєва взяла бронзу на Чемпіонаті світу
11:37
В готелі Одеси спалахнула пожежа: 8 загиблих, 10 постраждалих
10:25
Лікарів Націнституту Раку, які брали хабарі з онкохворих, викрили у корупційній схемі 3
09:40
У Росії сім людей отруїлися домашньою соняшниковою олією, двоє померли
08:55
На Кубі від удару блискавки загинули п’ять осіб
07:22
У Києві збудують веломагістраль довжиною майже 5 км
06:13
Арештували не того Гримчака: суд переплутав ім’я та місто
Усі новини

Погода у Нововолинську та Володимирі