Життя замість меморіалу: чому хейт культурних заходів під час війни недоцільний
Як тільки настають новорічно-різдвяні свята чи літо і в повітрі витає дух чогось світлого і гарного – в мережі краще не заходити. Ви теж, певно, зауважили, на що перетворюються інколи стрічки новин? Ми і так в постійній напрузі, а тут ще те мінне поле, де канонада обурень з будь-якого приводу.
І в цей час особливою мішенню для публічного осуду стають культурно-масові заходи. З’явилася окрема категорія людей, яким абсолютно байдуже, що саме хейтити: автентичне фольклорне дійство, затишний риболовний ветеранський (!) фестиваль, чи драйвову молодіжну тусівку. Головний аргумент критиків завжди один і той самий: “Не на часі. В країні війна, а ви розважаєтесь”.
Як людина, яка щодня працює з ветеранами та військовослужбовцями, я хочу чесно і відкрито поговорити про те, чому така позиція не просто помилкова, а й шкідлива для нашого суспільства та самої армії.
Давайте розберемось чесно і прямо: за що ж воює український солдат?
Коли ми говоримо про повагу до чину наших захисників, варто поставити собі кілька неупереджених запитань. Чи треба воїну на фронті наші сльози? Чи додає йому сил наш безкінечний сум? Чи той, хто віддав своє життя за Україну, хотів би, аби його країна перетворилася на цілковитий зажурений цвинтар? Аби його рідні жили самою лише пам’яттю про нього і нічим окрім. Аби його батьки чи діти заборонили собі навіть мінімальний прояв радості?
Відповідь очевидна для кожного, хто хоч раз спілкувався з бійцями. Військові стоять на нулі точно не за те, аби ми тут, у тилу, ходили в довічній скорботі, тьмяніли, скніли й не наважувались підняти голову. Вони воюють за щасливе спокійне життя, за збереження наших традицій, за мирне небо над містами, за сміх своїх дітей і за те, щоб їхні рідні мали бодай якісь хвилини радості, а не тонули в депресії.
Ми пам’ятаємо кожного. Ми ніколи й ні за яких умов не викреслимо зі споминів і з серця дорогих для нас людей. Але ми не маємо права перетворити все подальше життя країни на один великий суворий меморіал. Скорбота має бути гідною, а не руйнівною!
І знову повернемось до того, навіщо військовим те, що на Шацьких озерах відбувається стільки музичних дійств.
Опоненти масових заходів чомусь упевнені, що на фестивалі ходять лише ті, хто “ховається від війни”. А треба таки зрозуміти, що це – колосальна помилка.
Ті, хто знайомі із ветеранським середовищем, можуть впізнати у натовпі відвідувачів … ветеранів. Саме так, військових, які намагаються повернутися до цивільного життя, а ще й діючих військових, які вирвалися у довгоочікувану відпустку.
Уявіть бійця, котрий після місяців під обстрілами, після безперервної напруги отримує десяток днів відпустки влітку. Він приїжджає на рідну Волинь, хоче побачити улюблені свої Шацькі озера, зустрітися з друзями, побути з родиною, просто відчути смак нормального людського буття. Йому потрібне перезавантаження!
А ще й на більшість сучасних фестивалів для військових та ветеранів вхід або вільний, або діють великі пільги. Чому? Тому що це елемент соціальної декомпресії. Організатори роблять це для того, щоб наші захисники могли розвантажити психіку, побути серед людей і відчути: “Я воюю за живих людей, і ось воно — те життя, яке я захищаю!”. Ні, вони не починають ненавидіти інших. Ні, не викликають правоохоронців чи військовослужбовців з терцентру комплектування, аби всіх одягнути у піксель. Ні, не вимагають особливого ставлення до себе і хвалебних од. Вони хочуть насолоджуватись миттєвостями з дорогими і значущими, в приємній атмосфері, у красивому місці.
Тому, панове хейтери, у своїх поривах заборонити усі розважальні атракції, ви намагаєтесь позбавити цього відпочинку насамперед тих, хто на нього найбільше заслужив.
А ще як не згадати про магію колективного збору! Окремий і надважливий аспект масових дійств – це волонтерська складова. Сьогодні жоден притомний фестиваль чи концерт в Україні не проходить без благодійної ініціативи. Обов’язково є збір! На дрони, на автівки, на РЕБи, на медицину, на реабілітацію.
І тут вмикається чиста психологія. Людина так влаштована, що то є істота колективна. Кожному і кожній природою закладено це. Всім потрібне відчуття ліктя, єдиного емоційного пориву. Ми можемо тижнями мляво репостити посилання на банку в соцмережах, але коли тисяча людей збирається в одному просторі, об’єднана спільною емоцією (піснею, змаганням чи традицією), то чарівним чином збори закриваються за лічені години! У цьому і полягає колосальна практична цінність таких заходів. Вони акумулюють ресурси, які потім рятують життя на фронті.
Війна триває, безсердечно і методично витрачає в нас позитивне, виснажує, випалює зсередини. І часом здається, що сил більше немає. Але ми далі тримаємось. А наші хлопці й дівчата на передовій тримаються зокрема й завдяки нам: завдяки нашому міцному тилу, нашій культурі, яка жива, і нашій здатності залишатися людьми, які вміють і плакати разом, і разом відновлювати сили.
Тому наступного разу, коли у вас виникне бажання написати гнівний коментар під анонсом чергового благодійного заходу, зупиніться. Подумайте про ветерана, якому цей захід допоможе повернутися до тями. Подумайте про військового у відпустці, який хоче обійняти дружину під звуки української музики. І подумайте про те, що кожен куплений квиток — це ще один крок до закриття чергової потреби на фронті.
Тому, шановні, припиняймо чвари та обираймо життя, а не внутрішню гризоту. Нам ще разом святкувати Перемогу…
Матеріалом для публікації став пост Олесі Козачук у фейсбуці.
