«Ми не повинні чекати, поки кожна дитина втратить когось особисто»: авторка про хвилину мовчання у школах
Мене дуже дивує дискусія навколо хвилини мовчання в закладах освіти.
«Не хочу, щоб мою дитину змушували».
«Це виховує стадо».
«Напишу заяву, щоб дитина не брала участі».
Люди, ви серйозно?????
Ми живемо у країні, де ЩОДНЯ гинуть люди. Діти втрачають батьків, батьки — дітей, дружини — чоловіків, родини отримують звістки, яких ніхто й ніколи не хотів би отримати.
І хвилина мовчання — це не про стройову підготовку і не про виховання покірності «стада».
Це про здатність хоча б на одну хвилину зупинитися й усвідомити ціну того, що відбувається з нашою країною.
Так, дитині треба пояснювати що і навіщо ми робимо. Не залякувати, не нав’язувати страх, не перетворювати це на формальність. Не вмієте пояснити? То зараз стільки корисних ресурсів з поясненням для будь-якого віку, від дошкільників до старшої школи і прослухати їх маємо обовʼязково, щоб дитина розуміла для чого вона це робить. І вчити ПАМʼЯТАТИ — це теж виховання!
Бо для когось ця хвилина не формальність.
Для когось за нею стоїть конкретне ім’я, конкретне обличчя, конкретна людина, яка більше ніколи не повернеться додому.
Я дуже хочу, щоб наші діти виросли людьми, які вміють пам’ятати, співчувати й розуміти ціну людського життя.
МИ НЕ ПОВИННІ ЧЕКАТИ, ПОКИ КОЖНА ДИТИНА ВТРАТИТЬ КОГОСЬ ОСОБИСТО, ЩОБ НАВЧИТИ ЇЇ СПІВЧУТТЯ ДО ЧУЖОЇ ВТРАТИ!
А тим, хто називає хвилину мовчання «вихованням стада», я б порадила трохи ширше подивитися на світ. Бо стадо — це не люди, які разом на хвилину схиляють голови перед пам’яттю загиблих. Справжня обмеженість не бачити за цим жестом людських життів, родин і трагедій, а зводити все до власного дискомфорту. Коли навіть хвилина пам’яті сприймається як посягання на свободу, це вже багато говорить не про систему, а про цінності тих, хто так обурюється.
Матеріалом для публікації став пост Анастасії Єлочкіної у фейсбуці.
