Російська мова під час війни: зона комфорту, яка коштує нам майбутнього

Після чергової апокаліптичної ночі, коли нас знову з усіх сил вбивали наші «братські сусіди». Ми з чоловіком і кішкою вирішили таки спуститися на підземну парковку, а в ліфті вже була молода красива пані з донечкою років трьох:

– Малышка, сегодня мы опять будем спать в машине. Не плачь, так нужно, чтобы ни у тебя, ни у меня ничего не болело…

Знаєте, в мене є знайомий, якого такі випадки ну дуже тригерять і іноді він не витримує і запитує таких батьків:

– А ви з малими говорите російською, бо впевнені, що росія окупує Київ і так безпечніше?

Я так не роблю, хоч і дуже хочеться, тому що

Мова – це маркер свого

Я іноді спілкуюся з нашими бійцями, які пройшли пекло Бахмуту, Авдіївки, Маріуполя. Один із командирів розповідав: у темряві, в диму після обстрілу, коли не видно на два метри, саме мова стає єдиним способом розпізнати свого. «Хто там?» українською – і ти розслабляєшся. «Кто там?» – і ти стискаєш зброю.

Згадайте Бучу. Окупанти не перевіряли паспорти. Вони слухали мову. Українська в телефоні, український акцент – і це вже був смертний вирок.

Найбільш ж я запам’ятала історію про українського військового, який залишився в бліндажі без боєприпасів і сидів там три доби тихше води, нижче трави, бо навколо чув тільки російську мову. Виліз, коли вже змоги терпіти більше не було і виявилось, що його бліндаж не захопили, а звільнили. Навколо були наші. Але він не міг їх відрізнити від ворогів.

Мова має значення. Інколи – значення життя і смерті.

Повертаюся до тієї молодої матері в ліфті. Її донька явно народилася після 24 лютого 2022 року. Ця дитина прийшла у світ, коли тисячі українців уже загинули за право цієї країни існувати. За право говорити українською. За право виховувати дітей українцями.

Мама виховує її російською. У столиці України. У вільному Києві, за який заплачено стількома життями і який намагається знищити країна, мовою якої вона розмовляє зі своєю дитиною.

Дитина, яка росте з російською як рідною мовою у 2026 році в Україні, отримує кілька речей. По-перше, вона засвоює мовний код країни-агресора як природний і комфортний. По-друге, вона виростає з переконанням, що український публічний простір може функціонувати російською. Що це нормально.

«Це мій вибір», «Я так звик», «Мені зручніше». Коли наша країна чотири роки у повномасштабній війні, коли щодня гинуть люди – наш мовний вибір у публічному просторі перестає бути суто приватною справою.

Давайте чесно: вдома, з батьками чи бабусею – говоріть, як вам зручно. Але публічний простір – це про спільне. Про сигнали, які ми подаємо один одному.

Уявіть: ми фінансуємо армію, волонтеримо, тримаємося. А потім виходимо в публічний простір і чуємо російську. У нас війна. І в цій війні російська мова – це мова окупантів, мова тортур, мова наказів вбивати українців. Це факт, а не емоція.

Аргумент «але ж Зеленський…»

«Та Зеленський сам російськомовний був!» Так, був. Але він перейшов на українську. Президент нашої країни зумів перебудуватися. І якщо він зміг – зможе кожен.

Я теж з тих, які: «Как вы перешли на украинский язык?» – «Та легко. 23 лютого 2022 року лягли спати російськомовними, а 24 лютого прокинулися україномовними».

Якщо я в свої 50+ можу, чому не може молода мама? У неї попереду десятки років. У неї є всі можливості: книжки, мультики, дитячі садки, школи. Все українське. Треба просто захотіти.

А якщо не хочеться – то питання не в можливості, а в пріоритетах. І тоді чесніше визнати: моя зручність важливіша за загальнонаціональну потребу в консолідації.

Про «толерантність» і «не ділити людей»

«Не треба ділити людей за мовною ознакою. Головне, щоб людина була патріотом у душі».

Патріотизм – це не абстрактне почуття в душі. Це конкретні дії. Вибір мови – одна з найпростіших, найдоступніших дій, яку може зробити кожен.

Коли естонець у Таллінні говорить естонською в магазині – це норма. Коли литовець у Вільнюсі обирає литовську для розмови з дитиною в парку – це природно. Чому в Києві у 2026 році це досі викликає дискусії?

Мова – це не про минуле, а про майбутнє

Та мама в ліфті виховує дитину, яка через 15 років стане дорослою. Якою буде Україна через 15 років? Ми вирішуємо це зараз. Своїми щоденними рішеннями.

Але якщо ми зараз виховуємо дітей російською, ми програємо майбутнє. Ми робимо це не через якісь об’єктивні перешкоди. Не через відсутність україномовного контенту чи шкіл. Ми робимо це через інерцію та небажання виходити з зони комфорту.

Що робити?

Перейти на українську. Просто перейти. Так, буде незручно. Так, перші місяці будете робити помилки, шукати слова. Ну і що?

Почніть з публічних просторів. Із кафе, магазинів, дитячих майданчиків. Мозок пластичний. За кілька місяців регулярної практики українська стане такою ж природною, як була російська.

Кінець війни не кінець

Навіть коли війна закінчиться, мовне питання не зникне. Росія не перестане бути нашим ворогом. Вони й далі намагатимуться нас асимілювати, розмити нашу ідентичність, довести, що ми «один народ».

Головна зброя в цій боротьбі – мова. Поки ми говоримо українською, ми існуємо як нація. Поки наші діти ростуть з українською, у нас є майбутнє.

Кожен раз, коли ви обираєте, якою мовою говорити зі своєю дитиною в публічному місці, пам’ятайте: це заява про те, на чиєму ви боці. Це ваш внесок у те, якою буде Україна через 10, 20, 50 років.

Якщо цей текст переконає перейти на українську хоч одну людину, значить, я писала його недаремно після безсонної ночі.

Якою мовою ви говорите?

Матеріалом для публікації став пост Вікторії Єсауленко у фейсбуці.