День вишиванки відзначають раз на рік, а я працюю над ним 365 днів

Я добре пам’ятаю перший День вишиванки. Пам’ятаю, як піднімалася на свій факультет і на мить відчула страшенне розчарування, бо не помітила нікого у вишитій сорочці. Ця “трагедія” тривала всього долю секунди, бо вже за мить я побачила безліч студентів і навіть деяких викладачів у вишиванках. Це був фантастичний успіх.

Яким був День вишиванки на початку

Перший День вишиванки був у квітні. Згодом ми вирішили перенести свято на третій четвер травня, коли погода вже тепліша, люди можуть ходити без верхнього одягу й красуватися своїми вишиванками.

Одразу після першого року ми зрозуміли, що ця ідея має жити. У той час ми навіть уявити собі не могли, що вдасться перетворити студентську акцію на свято світового масштабу, до якого долучаться понад 100 країн світу.

Але ми дуже наполегливо працювали для цього. День вишиванки відзначають один раз в рік, а я працюю над ним 365 днів – це моя основна робота. У перші роки ми надсилали по 500 – 700 листів у всі посольства України за кордоном, різні організації нашої діаспори тощо. Те саме стосувалося міських та обласних державних адміністрацій, всіх депутатів, апарату президента, Кабінету Міністрів тощо.

Останні 10 років ми цього не робимо, бо про свято вже знають всі. Але на початку шляху, коли ми тільки розповідали про День вишиванки, доводилося багато часу витрачати на інформування та організаційну роботу.

Чому важлива мода на вишиванку

Мені подобається, що нині вишиванка стає модним трендом, який не втрачає свій культурний символізм. Якби вишита сорочка, як раніше, була тільки музейним експонатом, то не стала б культурним символом. Саме в цьому ідея свята – вийти за межі середовища музейників та майстрів. Це абсолютно прекрасне явище, коли візуальна естетика, як модний тренд, підсилюється ідеєю ідентичності.

Жоден ворог України і жоден “ватник” не одягає вишиту сорочку лише тому, що це модний тренд – вона абсолютно у всіх асоціюється із культурною ідентичністю. Ті, хто не відчувають себе українцями, не одягають вишиванку.

Водночас я проти того, коли зі старих рушників вирізають орнаменти і роблять нові вишиванки. Це те саме, що хтось візьме картину Марії Примаченко, поріже, перескладає і скаже: “О, так це ж тепер більш модерно, відповідає сьогоднішній моді”. Ці старі рушники ручної роботи – справжні реліквії, а тому їх не можна нищити.

Той, хто хоче мати старовинну сорочку, може замовити її точну копію. Сьогодні в Україні є багато майстрів, які настільки вдало відтворюють старі вишивки, що складно навіть зрозуміти – це сучасна вишиванка чи старовинна.

День вишиванки на початку повномасштабного вторгнення показав фантастичну річ

З 2022 року День вишиванки набув ще глибшого значення. Коли ми відправили військовим на Херсонському напрямку волонтерську допомогу, то вони писали, чому ми не надіслали їм вишиванки на свято.

Ми зрозуміли, що якщо є такий запит, то свято треба організовувати. Ми кинули клич, і буквально за кілька днів майстрині з усієї України надіслали нам понад тисячу вишиванок, які ми передали військовим на фронті.

Здавалося б, у час війни люди мали б думати лише про базові потреби виживання: харчі, воду, ліки. Але ми побачили фантастичний розвиток української культури, запит на повернення до української мови та вивчення історії. Нині українці активніше звертаються до своєї культури, щоб мати відповіді на запитання, ким вони є.

Матеріалом для публікації стала стаття Лесі Воронюк у виданні “24 Канал”.