Перед вами сидить людина, а не оцінка: роздуми про справжню місію школи

Крик душі лікарки у кінці навчального року, яка втомилася лікувати здорові дитячі животи перед контрольними чи після заліків, або роздуми відмінниці-перфекціоністки.

…сьогодні багато говорять про якість освіти, рейтинги шкіл, результати олімпіад і високі бали на НМТ. Але анічичирк про те, що в центрі освітнього процесу має бути не рейтинг і не статистика, а дитина.

Мені завжди було цікаво, чому деякі навчальні заклади так люблять називати себе престижними. Престижність школи часто подається як доказ високого професіоналізму педагогічного колективу. Але чи завжди це так? Якщо школа відбирає дітей з найвищими результатами, найкращою підготовкою та найсильнішою мотивацією, то чиїм досягненням є подальші успіхи? Школи чи самих учнів?

Справжній талант учителя проявляється не тоді, коли він працює з уже сформованими відмінниками. Справжня педагогічна майстерність починається там, де дитині важко, де вона сумнівається у собі, де їй потрібна підтримка і віра дорослого. Легко пишатися успіхами сильних дітей. Значно складніше допомогти розкритися тим, хто не вписується у чиїсь надумані стандарти.

Особливо прикро спостерігати, коли люди, які щодня працюють із підлітками, зовсім не розуміють особливостей цього непростого віку. Підлітковий період є часом пошуку себе, гострого відчуття справедливості, надзвичайної чутливості до оцінок і слів дорослих. У цьому віці дитина ще не має достатньо життєвого досвіду, щоб байдуже ставитися до критики чи несправедливості. Вона вчиться через ставлення значущих дорослих до себе.

Саме тому так дивно чути від педагогів фрази про те, що оцінки не мають значення. Якщо оцінки справді не мають значення, то чому вони настільки ретельно оберігаються? Чому іноді навколо одного бала виникає більше принциповості, ніж навколо самої дитини? Чому дорослі можуть годинами переконувати учня, що цифра в журналі нічого не означає, але водночас відмовляються побачити його старання, його прогрес чи право на справедливий перегляд результату?

Насправді підлітки борються не за бал. Вони борються за визнання своїх зусиль. За право бути почутими. За відчуття, що до них ставляться чесно. Для них важливий не стільки сам результат, скільки усвідомлення того, що їхня праця помічена і оцінена справедливо.

Дорослі часто забувають, що дитяча пам’ять зберігає не формули і не правила. Вона зберігає відчуття. Через багато років колишні учні можуть не пригадати тему контрольної роботи, але добре пам’ятатимуть учителя, який підтримав їх у складний момент. І так само пам’ятатимуть того, хто принизив, висміяв або змусив відчути власну нікчемність.

Освіта є не лише передачею знань. Для цього сьогодні існують книги, відеолекції, штучний інтелект і тисячі інших джерел інформації. Роль учителя значно більша. Учитель формує ставлення дитини до себе, до навчання, до власних можливостей. Він може стати людиною, яка допоможе розправити дитині крила. А може стати людиною, через яку дитина роками боятиметься зробити крок вперед.

Тому мені здається, що справжню престижність школи варто оцінювати не за кількістю переможців і не за рейтингами. Її слід вимірювати кількістю дітей, які виходять зі школи збереженим психічним та фізичним здоров’ям. Не зламаними постійним порівнянням, не виснаженими гонитвою за оцінками, не переконаними у власній неспроможності.

Бо знання можна здобути в будь-якому віці. Прогалини можна надолужити. А ось віру дитини в себе, яку необережно зруйнував дорослий, іноді доводиться відновлювати все життя.

І саме тому кожному вчителю варто пам’ятати просту річ: перед вами сидить не оцінка в журналі, не місце в рейтингу, не майбутній результат НМТ, не чергова подяка на папері та у конверті. Перед вами сидить людина. І від того, як до неї ставляться сьогодні, залежить те, якою вона стане завтра.

Матеріалом для публікації став пост Ірини Іванців-Гріги у фейсбуці.