Люди веселяться не замість війни. Вони веселяться посеред війни

Люди веселяться не замість війни. Вони веселяться посеред війни

Є люди яких під час війни страшенно бентежить, що хтось сміється. Не КАБ їх бентежить. Не «шахед». А чужий сирник, блядь

Сидить людина на літній терасі. П’є каву. Посміхається. І десь обов’язково стоїть моральний прокурор:

– В країні війна, а ви тут каву п’єте

Та ми в курсі, дядьку. У нас діти слово «балістика» вивчили раніше, ніж “дієприкметник”. Просто людина може їсти сирник і паралельно думати про КАБ

Мозок у двох вкладках. У першій:

-Смачно. Треба було брати зі згущонкою.

У другій:

-Шось ця падла сьогодні близькувато. Якщо доверне то може біля мене йобнути.

Офіціант підходить:

-Вам ще каву?

Людина дивиться в телеграм канал:

-Куди летить?

-Каву, каву…?

-Та нє. каву теж несіть.

Це не безтурботність. Це українська багатозадачність: одне око на людину навпроти. Друге на карту тривог. Третє якого в нормальних людей узагалі нема дивитися на набо.

У караоке приблизно те саме. Стоять дівчата. Щасливі. Співають:

-Квітнуть мальви на маминому ганку, Я в трьох країнах сидів за хуліганку

Телефон на столі:

«Зафіксовано пуск КАБа». Усі на секунду замовкли. Подивилися. Прикинули напрямок.

Хтось каже:

-Начебто не до нас.

І люди знову співають. Не тому, що забули про війну. А тому, що нервова система не може чотири роки сидіти рівно, дивитися в одну точку й грати траурний марш на розстроєній гармошці. Їй треба хоч іноді видихнути. Навіть якщо видихає вона в мікрофон так, що сигналізація в машині спрацьовує

Побачення під час війни то взагалі окремий жанр романтики. Раніше питали:

-Які фільми любиш?

Зараз:

-На якому поверсі живеш?

-На дев’ятому

-Хєрово. А укриття є?

-Є підвал, дві стіни й зарядна станція

-Боже… Продовжуй. Я давно не зустрічала настільки серйозного чоловіка

Якщо людина ще й павербанк на побачення принесла. то всьо. Практично заручини.

А коли під час тривоги не каже: «Та забий, нічого не буде», а встає й каже:

-Пішли в укриття.

Тут уже вона може одразу закохатися. Бо відповідальність під час війни стала сексуальніша за кубики преса чи біцуху

Люди закохуються не тому, що не розуміють, шо коїться. Навпаки. Вони дуже добре розуміють.

Коли завтра не входить у базову комплектацію, сильніше хочеться сьогодні сказати: -Ти мені подобаєшся

Навіть якщо сказав криво. Навіть якщо вона відповіла: -Я поняла. Не трусись ти так

Навіть якщо перший поцілунок стався в коридорі між ванною і шафою бо почалася тривога а інших романтичних локацій держава поки не надала

Закоханість під час війни взагалі невигідна тєма. У тебе з’являється ще одна людина, за яку страшно. Але водночас ще одна людина, заради якої хочеться прокидатися.

Ризиків до хріна. Гарантій нема. Усі підписують без юриста. І правильно роблять. Бо війна і так забирає людей, міста, здоров’я, сон, гроші й плани

Нащо ще добровільно віддавати їй побачення, поцілунки та оту безглузду переписку до третьої ночі:

-Ти спиш?

-Нє

-Я тоже

-А чого?

-Та хуй його зна

Окрема історія родини, які втратили близьких

Вони можуть плакати. А через десять хвилин сміятися так, що чай через ніс. Бо хтось за столом згадав:

-А пам’ятаєте, як він шашлик готував?

-Та який шашлик? Він його палив

-А потім казав, що це грузинська технологія

І всі сміються. Не над смертю. Разом із ним. Тому й роблять пікніки пам’яті. Беруть його улюблену їжу. Вмикають музику. Розповідають історії.

Спочатку все урочисто. А потім хтось згадує, як він пів дня шукав телефон, розмовляючи по ньому. І все. Пам’ятник знову стає людиною. Не фотографією з чорною стрічкою. Не датою загибелі. Не останнім повідомленням.

А живим тіпом, який запізнювався, любив поспати, матюкав навігатор, крав м’ясо з мангала й казав:

-Я тільки спробувати

На одну людину за столом менше. Але в кожній другій історії вона знову сидить поруч і ще й останнє слово за собою лишає.

Сміх тут …не зрада. Це теж пам’ять

Бо повага до загиблого не вимірюється децибелами тиші. А любов кількістю років, які ти провів із сумним їбалом

Можна сумувати за людиною і сміятися з її жартів. Можна плакати вранці, а ввечері піти на день народження. Можна запалити свічку, а через п’ять хвилин посваритися нахера ви по наставляли стільки їди на стіл

Психіка не кіно. Там не грає одна сумна музика від початку до фінальних титрів. Сьогодні ти тримаєшся. Завтра тебе розносить. Післязавтра співаєш у караоке

Причому так погано, що побратими десь там, мабуть, кажуть: -Блядь, краще б він ще трохи поплакав

Люди веселяться не замість війни. Вони веселяться посеред війни

Не тому що забули. А тому, що не хочуть перетворитися на пам’ятники раніше часу. Війна не закінчиться швидше, якщо скасувати всі побачення. Ракета не розвернеться, побачивши наші сумні обличчя. Ворог не скаже:

-О оні там перестали співати, цілуватися й їсти сирники. Незручно вийшло. Поїхали додому

Ворогу якраз і треба, щоб люди перестали жити ще до того, як він їх убив

Тому співайте. Хай навіть хріново. Ходіть на побачення. Закохуйтеся. Смійтеся за столом, де когось дуже бракує. Робіть пікніки пам’яті. Замовляйте той довбаний сирник. Тільки не ігноруйте тривоги. Бережіть себе. Пам’ятайте, якою ціною нам дістаються ці вечори

Бо дозволити створювати радість під час війни не означає забути про війну

Це означає подивитися їй прямо в їбало й сказати:

-Ти тут, сука, не головна