Маємо до вибору: бути творцями або жертвами історії
Коли нам у морзі віддали татові речі з війни, я якось нічого не очікувала. Найгірше вже трапилось, ми з мамою опізнали тіло, печатка-підпис, отримайте-розпишіться. Решта — не має значення.
І ось нам видають чорний пакет, який ми не відразу й відкрили. Прийшли, поставили десь вдома і поринули у передпохоронні клопоти з перервами на різні спогади.
Якогось моменту зрозуміли, що у квартирі поселився новий дуже агресивний, солодкаво-огидний запах і швидко зʼясували, що його джерело — той злощасний чорний пакет.
Відкрили. Там була футболка, в якій тато загинув, з дірками від осколків, що прошили його тіло, наполовину в засохлій крові, штани також з плямами крові, пасок та шкіряний гаманець. Відкрили його. На свій подив знайшли там гроші (чомусь були певні, що у процесі мандрів татового тіла і всіх довколишніх перепетій чого-чого, але їх не мало б там бути), його золотий хрестик на ланцюжку (знову здивувались) і маленький мальований портрет. Кого б ви думали? Мене, мами, батьків?) Ні-ні, Євгена Коновальця. І я подумала, що в цьому весь тато: Україна для нього дійсно була понад усе. Піти на війну з його поглядами на життя було настільки природно, як для річки текти, сонця світити, а вітру віяти. «А як же сімʼя?», скаже хтось. Ну, що ж, можливо тато розумів, що якщо не зупинити рсню ще тоді, у 2014 на Сході, то й його сімʼя неодмінно стане їхніми жертвами, а може бо знав, що хто-хто, а ми з мамою дамо собі раду. В чому він, звісно, не помилився.
А потім, розчарувавшись знайти у гаманці відповіді на всі сотні питань, які роїлись у мене в голові до тата і про нього; розвʼязати завдяки маленьким артефактам з його кишень усі задавнені вузли наших сімейних взаємовідносин та знайти магічний подорожник, що раптом налип на його одязі, який би бодай трохи втамував біль від живої рани розміром з Всесвіт, яка сформувалась у моїй душі, коли він загинув, мама сказала, що знайшла ще дещо в його гаманці.
Це був шматочок паперу з написом «Вікуся». Що там?
Його лист мені? Якась остання настанова чи повідомлення? Мама дала його мені. Навіть вже давно виснажене за ті дні серце затріпотало, як колібрі. Я розкрила і побачила там … набір цифр.
Не секретний шифр, що його шукають по рядках і сторінках книги. Це номер моєї кредитки. Я саме дописувала магістрерську, пішла на першу роботу і тато з мамою підтримували мене фінансово.
Така історія. Ніякого прощального листа, ніяких останніх настанов, лише прийняті рішення і вчинки, які свідчили більше за слова.
А свої листи рідним на випадок рускої ракети мені в лоба я таки написала.
А щодо Коновальця, то його роздруковане фото і улюблена цитата мігрує з одного мого робочого щоденника у інший, щоб нагадувати, що ми «Маємо до вибору: бути творцями або жертвами історії».
Тату, ти був творцем історії. Дякую тобі за це і люблю далі ніж твоє чи моє життя
