«Вони воюють, щоб ми могли жити». Але чи пам’ятаємо, якою ціною?

«Вони воюють, щоб ми могли жити». Ці 4 фото зроблені в один день. Сьогодні. Практично в один час. Київ та східний фронт.

Третій день поспіль мені на стаб привозять згорівших бійців в страшних опіках.

Термобаричні скиди – для багатьох просто якась військова «термінологія».

Опіки. Шалені набряки. Обпечені дихальні шляхи.

Ти дивишся на людину, яка хапає наступний вдих так, ніби більше у світі нічого немає.

Бо для неї справді в ці хвилини більше нічого немає.

Десь за сотні кілометрів від Києва люди зараз не живуть красивими словами про війну. Вони не «тримають культурний фронт». Вони не мають можливості на кілька годин забути, що відбувається.

Вони горять у бліндажах.

І найстрашніше – вони стоять там саме для того, щоб інші міста могли не відчувати на собі лінії розмежування фронту та фізичного наближення росіян.

Але свобода жити – це ще й відповідальність пам’ятати, якою ціною тобі залишили це життя.

І от сьогодні ця межа для мене вчергове розірвалася.

8 серпня Київ прощався з Олексієм Юковим.

Людиною, яка фактично все життя повертала загиблих додому.

Уявіть собі цю професію.

Коли для більшості людей війна закінчується там, де людина загинула, для нього робота тільки починається.

Дати родині могилу замість вічного «зник безвісти».

Юков називав повернення загиблих справою свого життя. За роки великої війни його команда знайшла близько двох тисяч загиблих українських військових і цивільних.

А вже його проводжав Київ на щиті. І цього самого дня цей самий Київ танцює.

На ВДНГ іде «Вирій». Де оголені чоловіки в спідницях трахають повітря.

І я дивлюся на це після чергового дня на стабі – і в мене може й немає претензії до самого факту, що люди живуть.

Але невже між «жити» і «втратити відчуття реальності» вже зовсім не залишилося межі?

Невже війна настільки далеко, що перетворилася на фон?

Що можна вранці прочитати про загиблого Юкова, перегорнути сторінку і ввечері вже кричати від захвату перед сценою, ні на секунду не відчувши внутрішнього дисонансу?

Мене лякає не фестиваль.

Мене лякає нормалізація прірви.

Коли одні українці вже кілька років живуть у світі, де «сьогодні хороший день» означає, що всі твої повернулися живими.

А інші у світі, де війна стала незручним повідомленням у телефоні між роботою, рестораном і вечіркою. І зараз цей мій текст точно тисячі будуть читати і закатувати очі – «знову ця Михайлова блять, як заєбала».

І я вже чую цей аргумент –

«А що тепер – усім перестати жити?»

Ні. Не перестати. Але пам’ятати і мати блять міру. Мати внутрішню тишу перед тими, хто сьогодні заплатив за твій шум.

Бо Київ без росіян навколо – не природне явище і не даність. І це не тому, що війна десь далеко.

Київ без росіян навколо- це результат чиєїсь роботи. Прямо зараз. Поки ти читаєш цей текст.

Хтось сидить у бліндажі, над яким висить російський FPV. Хтось витягує пораненого. Хтось накладає турнікет.

Хтось на стабі дивиться, як у людини наростає набряк, і робить все, щоб вона зробила наступний вдих.

А хтось уже лежить там, звідки його завтра поїде забирати така людина, якою був Олексій Юков.

Ось на чому стоїть ваше «нормальне життя». На людях – на тих, хто заходить туди, звідки всі інші намагаються вибратися. На тих, хто навіть після загибелі побратима повертається на позицію, бо її просто нема ким закрити.

І саме тому мене ось ця улюблена фраза цивільних ніяк не переконує – «вони воюють, щоб ми могли жити».

І шо з цього випливає, що ми повинні жити так, ніби їх немає?

Хіба свобода, куплена чужою кров’ю, автоматично звільняє від такту?

Хіба можливість святкувати означає обов’язково святкувати так голосно, щоб уже не чути, що відбувається за кількасот кілометрів?

Ось що викликає огиду.

Огиду від відчуття, що частина суспільства настільки адаптувалася до чужої смерті, до чужого болю, що чужа смерть перестала порушувати її плани.

Що війна стала «професією» окремої касти людей.

8 серпня 2026 року в одному Києві сотні людей стояли на Майдані й прощалися з Олексієм Юковим, який понад половину свого життя повертав загиблих додому.

І в цьому ж Києві сьогодні тисячі людей прийшли на свято танців на ВДНГ.

Обидві речі можуть існувати в одній країні.

І питання лише одне – скільки пам’яті про ціну цього життя повинно залишатися в нашому святкуванні, щоб ми все ще залишалися одним суспільством?

Фронт не вимагає від Києва перестати сміятися.

Поранений на стабі не вимагає, щоб незнайома йому людина ніколи більше не танцювала.

Загиблий не просить живого лягти поруч.

Але, можливо, живі винні їм дещо значно простіше?

Не забути, завдяки кому сьогодні можна танцювати та не перетворити НАШУ війну на сервіс, який забезпечує комусь комфорт.

Не зробити їхню смерть фоновим шумом вашого «повноцінного життя».

І хоча б інколи, коли дуже хочеться сказати – «та ми просто продовжуємо жити»,

договорювати речення до кінця –

«…тому що просто зараз хтось інший стоїть за можливість нашого життя в палаючому бліндажі».