Петро Саганюк: «Не дозволяю собі здаватися, бо завжди у робочому ритмі»

Перший місяць весни для міського голови Петра Саганюка особливий, адже 1 березня 1998 року він вперше обійняв посаду мера та відтоді громада Володимира-Волинського іще чотири рази висловлювала йому свою довіру. А ще цього місяця він разом зі своєю дружиною пані Марією відзначають дні народження.  Цьогоріч на календарі подружжя – поважні  «платинові» ювілеї.

З міським головою журналіст газети «Слово Правди» Тетяна Ізотова зустрілась за кілька днів до його 70-річчя у робочому кабінеті, куди він періодично навідується навіть попри те, що зараз у відпустці. Підписавши цілу теку документів, Петро Саганюк охоче  відповів на декілька питань.    

Також напередодні дня народження відеоінтерв’ю з Петром Саганюком опублікувало АТМ «Володимир». У інтерв’ю мер пригадує події кількадесятилітньої давнини, розповідає і про дитинство, захоплення студентських років.

Інтерв’ю з міським головою від газети «Слово Правди»:

– Петре Даниловичу, як це воно – народитись у Міжнародний жіночий день, коли вся увага, зазвичай, прикута до прекрасної статі?

– Звісно, це не зовсім зручно, адже цього дня всі вітають жінок. Та вийшло так, що божою волею та своїх батьків народився саме у цей прекрасний весняний день. Тоді в Оваднівському районі, окрім мене, з’явились на світ іще дві сестри-близнючки з Красностава – Рая  і Катя. На той час 8 березня ще не святкувалось і було звичайним робочим днем, а коли встановили вихідний, то все змінилось – усі навколо вітали в першу чергу жінок, а вже потім згадували мене.

– А в сім’ї у вас як заведено – хто кого перший вітає?

– Хоч я і прокидаюсь раніше, але дружина старається не проґавити і все-таки привітати мене першою. Хоча її вітаю ще й 3 березня, адже цього дня у неї день народження. Ми з Марією ровесники, тож цього року обоє відзначаємо ювілеї. Зазвичай свої дні народження святкуємо в один день – 8 березня.

– Як плануєте відзначати свої 70-річчя?

– Зберемось у неділю у  колі родини та найближчих друзів. Днями до нас приїхав Маріїн брат з дружиною, які живуть в Росії, тож тішить те, що буде вся рідня. Колектив вітатиме мене вже після вихідних, у вівторок. Таким чином святкування розтягнеться на три дні.

– Який подарунок для вас був би найкращим у день ювілею?

– Найкращий подарунок – це те, що живі-здорові всі мої рідні: сини, дочки, внуки. Окрім цього, хотілося б, щоб мир і спокій панували у нашій державі, щоб не гинули наші хлопці. А так, слава Богу, за те, що є, те і маємо.

– Якщо озирнутись на прожиті роки, то які думки у першу чергу спливають? Чи змінили б зараз щось, якби була така можливість?

– Якщо повернути роки назад, то, можливо, щось би і змінив, але в цілому всім задоволений. Єдине про що шкодую, що був надто нерішучий у юності, через що моя шкільна симпатія Марія вийшла заміж за іншого. Але від долі не втечеш – ми зійшлись у зрілому віці, маючи дітей та досвід перших шлюбів за плечима і зараз вже 33 роки разом. У нас на двох два сини, дві доньки та восьмеро онуків.

Усі ці роки пролетіли, наче один день. І зараз не віриться, що уже 70. Колись дивився на 50-річних і думав, що вони вже у такому поважному віці! Зустрічаємось інколи з одногрупниками, половина з яких уже відійшла у Засвіти, згадуємо студентські роки і здається, що ми зовсім не старі. Все-таки зараз розумію, що ті роки, проведені у Львові, були найкращими у житті. У цьому місті я сформувався як особистість і воно для мене є одним з улюблених.

– Ніхто з нащадків не виявляє бажання піти по ваших стопах і зайнятись політикою?

– По-перше, ніхто з них не виявляв такого бажання, а, по-друге, я і сам не хотів би, щоб вони займались політичною діяльністю та претендували на виборні посади. Якщо робити свою роботу фахово, любити своє місто, свій край, мову та історію, то не так все просто. Міський голова весь час на видноті і кожен його промах охоче підхоплюють недоброзичливці та заздрісники. Дев’яносто відсотків можуть підтримувати твої рішення, а ті два відсотки, що проти, таку колотнечу піднімуть, що решті нелегко буде вгамувати. Тому такої долі своїм дітям не бажаю.

– А чи мріяли ви коли-небудь стати міським головою?

– Усе дитинство мріяв стати льотчиком. У нас в селі Могильне (нині Сусваль) колись стояв авіаційний полк, на аеродром якого у 1956 році приземлився літак Микити Хрущова. У ті часи літаки прорізували небо над селом і вдень, і вночі. Спостерігати за ними і мріяти, що одного дня і я так літатиму, було одним із улюблених занять. Та життя склалось зовсім інакше – після закінчення школи вступив у Львівський  лісотехнічний інститут. Як зараз пам’ятаю: ходив на той час поїзд Ковель-Львів з двоповерховими вагонами, які чехи подарували Радянському Союзу. Тато дав мені на дорогу 10  карбованців і я поїхав поступати. Більше ні копійки не брав від батьків. Потім були студентські загони: Тюмень-Сургут-Нижньовартовськ-Хантемансійськ-Якутія-Покровськ, де минала щорічна літня практика. Мав найвищі бали на курсі, тож після закінчення інституту  міг обирати місце роботи. Таким стало Колківське лісництво.

Далі була служба на флоті, після якої було важко знайти роботу. Тож влаштувався в Оваднівське училище. Кар’єра пішла вгору, коли став першим секретарем міського, а пізніше обласного обкомів комсомолу. Мені навіть запропонували стати директором «Артеку», але відмовився, бо не хотів переїжджати до Криму, адже на той час ми з Марією вже зустрічались.

На деякий час відійшов від політики, коли призначили директором Володимир-Волинського держлісгоспу, очоловши майже тисячний колектив. Потім став головою виконкому міської ради, де отримав перший досвід управління міським господарством у складні часи перебудови.  Не надовго повернувшись до лісгоспу, у 1998 році балотувавсяна посаду міського голови. Відтоді і очолюю міську раду.

– У вас колосальний життєвий досвід. Чи не думали написати книгу спогадів?

– Дасть Бог доживу до заслуженого відпочинку, то тоді і подумаю про написання власної книги, але, звісно, з допомогою фахівців цієї справи. Безперечно, цікавих спогадів, які є частиною міської історії, залишилось дуже багато. Частиною з них можна було б і поділитись із прийдешніми поколіннями. Зокрема, історією «загадкового» зникнення пам’ятника Леніна, якого вночі демонтували, а на ранок у сквері, де нині пам’ятник Данилу Галицькому, жителі побачили лише порожнє місце.

– 70 років – це досить поважний вік, проте і досі лишаєтесь працювати на такій відповідальній посаді. У чому ваш секрет, як витримуєте таке навантаження?

– Не дозволяю собі здатись, бо завжди перебуваю у робочому режимі. Встаю о 5 ранку, роблю 15-хвилинну зарядку, снідаю і їду працювати. Ввечері перед сном стараюсь гуляти на свіжому повітрі. Дотримуюсь такого режиму уже багато років. Хоча, звісно, своє здоров’я треба більше берегти. Втім, немале значення має і спадковість. Мабуть, я вдався до маминої родини, де було більше довгожителів, бо по татовій лінії ніхто довго не жив – чоловіки вже до 60-ти помирали, не стало навіть мого молодшого брата.

– Як любите проводити свій вільний час?

– Вільного часу не так багато, але коли він є, то читаю пресу, як паперові, так і електронні видання.  Соцмережі стараюсь не дивитись, бо там надто багато негативу, особливо від людей, які нічого в житті хорошого не зробили, а лише шукають кругом недоліки. Люблю риболовлю, колись на полювання їздив, а зараз в основному, це «тихе полювання». Та справжній релакс для мене – це   батьківська пасіка. Утримую 12 бджолосімей разом зі сватом. Люблю мати справу з цією божою істотою, в якої можна повчитись тому, як треба працювати. Саме на пасіці розвантажується мозок, бо там не можна думати про щось інше.

– Чи є у вас якісь відкладені справи, якими плануєте зайнятись на пенсії?

– Чим ближче до фінішу, то якби ти не старався, все не зробиш. Але хотілося б більше побути з рідними, дочекатись, як підростуть найменші внучки, щоб щось їм передати зі свого життєвого досвіду. Хочеться стати прадідусем…

– Як вважаєте, що особливо значуще вам вдалось  зробити для міста, що лишиться і для майбутніх поколінь?

– Мені завжди щастило на хороших людей та гарну команду, разом з якими вдалось втілити у життя чимало хороших справ. Пригадую, коли починав працювати у першій каденції, була дуже складна ситуація із заборгованістю з виплати заробітної плати. Але ми все зробили з тодішнім першим заступником Миколою Климовичем, щоб погасити цю заборгованість. З 1998 року бюджетникам у місті жодного разу не затримували зарплатню. Пам’ятаєте, скільки у місті було незакінчених довгобудів? Це і будинок на Ковельській, що в районі АТП, і спорткомплекс з басейном, і будинок у парку Гагаріна. Діти із вадами слуху нарешті почали вчитись та жити у гарних умовах, а не в царських конюшнях, як це було впродовж багатьох років. Вдалось заасфальтувати більшість вулиць у місті, адже ще 20 років тому асфальт був лише на центральних. Попри критику у мій та моєї команди бік, зауважу, що говорити може лише той популіст, який ніде нічого не зробив. Ніхто ж популісту не доручить робити операцію в лікарні, адже у кожній справі має бути свій фахівець.

– Ви вже неодноразово заявляли, що це ваша остання каденція. А яким ви бачите свого наступника та щоб хотіли йому побажати?

– Хотілося б, аби нового міського голову громада любила і поважала. Щоб це був спеціаліст, який не розкидається порожніми обіцянками, а знає свою справу, хоча б елементарно розбирається у житлово-комунальному господарстві. Треба мати тяму і в освіті, і в медицині, і в економіці. Місто у нас дуже багатогранне та багатогалузеве, тому керувати ним не так просто. Це у мене вже є досвід і я, наприклад, лише за одним заголовком листа можу накласти резолюцію. А недосвідченому доведеться вчитись не один місяць. Розумію, що запит зараз на молодих людей, проте молодість повинна бути із досвідом.

– Чи готові ви на перших порах допомагати новому меру своїми порадами?

– Якщо буде така потреба, то залюбки.  Але якщо ця людина вважатиме, що він усе вміє та знає, то буду тільки радий.