Розповіли про життя ветерана з села Стенжаричі Володимирського району
Пам’ять часто повертає у дні минулі. Ніби нині бачиться надвечір’я кількалітньої давності, у якому у сніговім полоні лежить село Стенжаричі. Вже декілька днів мете хуртовина, якій, здається, не буде кінця. Крізь віхолу за вікном видно, як дорогою пробивається кремезний чоловік з відром. Це мій сусід Іван Веремій іде по воду. І так майже всю зиму. Уже коли стихло і заясніли перші промені сонця, у прохолодній моїй хаті Іван Іванович почав розповідати про далекі роки ранньої молодості, яку так безжально забрала війна.
Ветеран війни та праці Іван Веремій був найстарішим жителем нашого села. 1-го вересня 2021 року він відійшов у Вічність, а з ним – і ціла епоха. До кінця своїх літ мав добру пам’ять, а тому у деталях розповів про життєвий шлях, – пише Сергій Маркитан для газети “Слово правди”.
Народився він 2 грудня 1924 року у Стенжаричах. До війни встиг закінчити чотири класи. Батько Іван Кирилович був військовим, служив у царській армії. Після революції в росії повернуся на батьківщину, яка опинилася під протекторатом Польщі, і працював на тартаці. Мати – Марфа Бець родом з Олеська Турійського району. Приїхала в наше село на заробітки і тут познайомилась зі майбутнім чоловіком. У сім’ї зростало двоє синів – Костя та Іван. Передвоєне життя було важким. Хлопці ходили у польську школу, а батьки працювали, ростили і виховували своїх дітей.
…Зробивши паузу, передихнувши від спогадів, що охоплювали все до дрібниць, мій співрозмовник продовжив розмову…
«Перед війною у примусовому порядку нас брали в Устилуг копати протитанкові рови. І так майже місяць зранку і до пізнього вечора. Тут і проживали. Брата Костю призвали 40-денні військові збори в Устилузі. 21 червня 1941 року ми копали траншею, а в неділю, 22-го, мали йти додому. Приїхав на коні політрук і сказав: «Ви. дівчата, ідіть додому, а ви, хлопці, доробите і завтра підете». Та й поїхав. Ми залишились працювати, а ввечері у клубі дивились фільм «Чапаєв». Коли кіно скінчилось, побачили на подвір’ї двох культурно одягнених у цивільне рослих молодиків. Як потім з’ясувалось, це були диверсанти. Пішли спати на хотячівську вулицю, де нас поселили. А на світанку почули і побачили спалахи від вибухів снарядів і зрозуміли, що почалася війна.
Хотіли піти додому у своє село, але побачили, що шосе зайняли німці. Їхали на машинах і мотоциклах, ішли пішки. Хто їм попадався, того розстрілювали. Я заховався за дерево. Побачив, як з хати вибігла дівчина. Нацист її вбив. За нею, в розпачі, вибігла мати. Німець скосив її автоматною чергою. За декілька кроків пройшов біля мене, але не помітив.
Ми повернулися під Хотячів, де переночували. А в понеділок вранці нас забрали німці і примусили засипати ями від вибухів мін на розбитій дорозі. Навкруги стояли зруйновані будинки. Ми вибрали момент і втекли. Зі мню були Стах Кудиба, Володька Пелюх і ще двоє, яких не пам’ятаю. Під обід за містом наткнулися на ворожу колону, але нас не зачепили і ми дістались додому.
Під час обстрілу німцями 22-го червня вранці загинув мій брат Костя разом із товаришами, яких призвали на військові збори. Було йому лише 19. У хаті-стодолі біля польського костелу в Устилузі їх накрив снаряд. Вже у 2001 році влітку були знайдені останки загиблих від того вранішнього обстрілу. Там був і мій брат Костя. Разом із дружиною я їздив в Устилуг на перезахоронення останків загиблих.
Окупаційне життя в селі було важким. Примушували здавати зерно, худобу і різну живність на потреби армії. 27 квітня 1942 року німецька жандармерія, яка зрозміщувалась у школі, силою виштовхувала з хат нас, молодих хлопців і дівчат, для відправки в Німеччину. Везли підводами до Володимира, де садили у довгий потяг. Як багато там було молоді! Німці ретельно стежили, щоб ніхто не втік. Декому це вдавалось зробити під час руху поїзда, але більшість тих, хто вискакував із вагонів, розстрілювали.
Житель нашого села Микола Приступа два рази утікав із поїзда, але його спіймали і в польській жандармерії жорстоко побили та й відправили знову.
«Поїзд зупинився у Польщі, у Грубешові. – згадував ветеран, – Нас вивантажили і погнали в баню. Потім – знову дорога. Вагони поповнювали новими людьми, яких везли у рабство. Через майже дві доби в німецькому місті Лібек розформували ешелон. Німець відрахував 20 чоловік і розмістив у селі-таборі Грубе району Ольденбург області Шлезвіг-Гольштайн. В обгородженому колючим дротом таборі тримали під посиленою охороною. Недалеко були села Томсдорф, Рибдздорф, Госздорф, де теж у неволі працювали люди.
У колонії “Козиляв” робочий день тривав зранку і до пізнього вечора. Вранці годували чаєм, в обід – супом з бруквою. На вечір теж чай. На добу давали 200 грам глевкого хліба. Приміщення, де під охороною працювали, нацисти обгородили колючим дротом, а на ніч закривали на штабу. Серед нас були українці, росіяни, австрійці, французи, поляки. Нерідко хлопці тікали, але їх ловили і змушували працювати на ще важчих роботах. У селі були ті, кого взяли в полон у 1939 році, і наші військовополонені.
Важкою видалась зима. Після виснажливої праці дошкуляв холод. Щоб якось зігрітись у нічному бараці, на трьох чоловік зверху лягало двоє. Давали тільки ковдри. Одне ліжко було на п’ятьох чоловік. Люди часто хворіли. Із взуття видавали дерев’яні черевики – гольдшури».
Майже два роки був Іван Веремій був невільником цього табору. А далі його життєва історія продовжилась так: «Наприкінці 1943-го, взимку, приїхали нові німці. Мене і мого товариша Богдана Іваніцького забрали до нового господаря у цьому ж селі. Йоган Кройге мав 20 гектарів землі, 18 корів. Я доїв дев’ять корів, сіяв, орав і збирав урожай. Жили у старому курятнику. Вичистили його і там поселилися. Старий німець Кройге жив із дружиною, їх син Ганс воював. Тут годували трохи краще, ніж у таборі. Але все одно цій підневільній праці заставляли віддавати всі сили і здоров’я.
Суворою була трудова дисципліна. Далеко від господарства цього німця ходив я полоти цукрові буряки. Боліли спина і руки, підкошувалися ноги. Після нетривалого нічного перепочинку треба знову раненько вставати і працювати. Ввечері після роботи, коли повертався до хазяїна, нерідко зупиняли озброєні нацисти. Чіплялися, чому на робі немає нашивки “OST” (остарбайтер – східний робітник). Пояснював, що одяг від роботи стерся і нашивка відірвалась, називав німця, в якого працюю, і мене відпускали. Незабаром приїхав у відпустку син Кройге Ганс. Побув двоє діб і знову вернувся на фронт.
Невільницьке життя тривало до Перемоги. Звільняли нас англійці з американцями, які привезли на російський бік, у Берлін. Звідти потрапили у місто Трептов для формування 218-го запасного стрілецького полку. Пробули там два місяці, і направили нас пішим порядком в Україну, в Івано-Франківську область. А через два тижні повернули назад у Німеччину, – у місто Кенігсберг, де служив навідником станкового кулемета “Максим”. Потім полк розформували, і я потрапив в окрему авторемонтну базу у цех, де був ковалем аж до демобілізації 1947-го.
Поїздом приїхав на Волинь, у Володимир, а звідти підводою зі старим Вишневським, батьком Миколи і Міхала, у Стенжаричі, на рідний хутір Ніпчики. Зустріла мене мати на порозі нерідної хати. Рідну спалила війна, і вона перейшла жити на квартиру до Марії Васильчук. Ми міцно обнялися, мама заплакала. Її радості не було меж – повернувся з війни єдиний вцілілий син.
На хуторі створювався колгосп, я став працювати бригадиром. Головою був Микола Зайончковський, а коли реформували господарство, – Андрій Куценко, колишній фронтовик. Ніпчики приєднали до Стенжарич, колгосп назвали “Більшовик”. Пішов працювати трактористом на гусеничному тракторі ХТЗ на тік. У Стенжаричах побудував хату і став електриком.
Господарство укрупнювалось під новою назвою – колгосп імені Орджонікідзе. До нього увійшли села Турівка і Заболоття. Там працював старшим електриком аж до виходу на пенсію у 1984 році.
У 1956 році познайомився зі своєю дружиною Тамарою. Вона подарувала мені чотирьох дочок – Олю, Таїсію, Люду, Катю.
…Після важкого спомину Іван Іванович важко вдихнув ковток свіжого зимового повітря і поспішив додому. Сказав, що дружина зачекалась його з водою…
Коли мій співрозмовник пішов на пенсію, він не міг всидіти вдома. Все шукав собі якесь заняття, щоб робити людям добро. І взявся за будівництво церкви у селі. Стару під час війни спалили поляки. Його попередник не довів до кінця цю справу. Тому Іван Іванович спочатку поїхав по інших селах і районах, де придивлявся до різних проектів і вибрав кращий. Декілька років, майже не буваючи вдома, організовував і вів будівництво. І через декілька років – у 1998-му – відкрито церкву. Старостою й обрали Івана Веремія. Часто віряни, переступаючи поріг сільської святині, згадують її будівничого.
І вдома не сидів Іван Іванович без діла. Навіть коли перевалило за 80, за плугом ходив, навіть сідав за кермо трактора, на кінну косарку. Доглядав свої коней і худобу. Маючи такий-сякий реманент, давав людям ним користуватися за “спасибі”. Потяг до життя, до людей, до справедливості давали йому наснаги жити і вірити, робити добро людям.
Викладаючи на папері важку правду людини, яка бачила і пережила війну, я згадую і свого батька, його натруджені руки, які в час повоєнної розрухи будували село, колгосп, робили добро для людей. Микола Маркитан пройшов такий самий шлях, як і Іван Веремій. Батько теж був у неволі і знав, що таке нацизм. Майже 80 людей з нашого села насильно вивезено у нациську Німеччину.
Недалеко від міста Кіль відбував каторжну працю батько. Сильно тужив за своїм краєм, переживав за сім’ю, двох маленьких дітей, Володьку і Галинку, що залишились на хуторі Ніпчики. Трішки легше ставало, коли зустрічав земляків-односельчан. Його часто провідував Микола Приступа, який о чотири години крутив велосипед, щоб зустрітися з батьком. Той же 218-й стрілецький запасний полк. І була батькова дорога – пішки з Німечини через Польщу довжиною у два місяці після війни на хутір Ніпчики.
Виснажений і стомлений, він міцно обійняв мою маму і дітей. Але раділи недовго. У нашій хаті-стодолі розмістилась початкова школа. Навіть кіно у ній показували. На квартирі проживало дві вчительки. Вони ставили батькові незручні запитання, відповіді на які їх не задовольняли. Тоді й донесли, куди слід. Забрали батька, але згодом і відпустили. Життя стало налагоджуватись, він написав заяву на вступ у колгосп. Працював теслярем і столяром.
І хутір Ніпчики у багатьох його жителів, що ще є серед нас, викликає важкі спомини. Про волинсько-польську різню, що була там, про долі людей і хат, яких вже немає. Колишні людські подвір’я засіяні фермером, залишились лише покинутий льох і скупі залишки яблунево-вишневого саду.
Якось теплої осені навантажена піском підвода зупинилась на хуторі на горі, де була цегельня, де люди ще й досі вигрібають глину. Іван Веремій зліз із воза і пішов у поля. Згадував, хто де жив, усі польські сім’ї, які тут мешкали. Було боляче і мені, адже недалеко стояла хата і моїх батьків, росли ті солодкі черешні мого дитинства, яких, на жаль, вже давно немає…
Наприкінці свого життя ветеран важко хворів. Старша дочка Оля забрала Івана Івановича в місто. Йому важко було там звикати, пішки ішов у село, у край своєї юності та життя. Часто згадував про велику радісну мить Перемоги і міцні обійми своєї матері Марфи Кузьмівни, важкі повоєнні роки розрухи і мирні дні радянської влади. В його пам’яті найболючішою залишилась війна, яку бачив, яку пройшов і у якій вижив і зміг гордитися і радіти тим семи онукам і восьми правнукам, які в нього є.
Так, Іван Веремій має право на особливу увагу. Найстаріший житель села, сільради, він був прикладом великої волі та мужності того старшого покоління, яке принесло мирне небо, Перемогу і велику любов до Батьківщини, яку він передавав нащадкам.
На роздоріжжі доріг у селі вже більше пів століття стоїть обеліск полеглим односельчанам у Другій світовій війні. У списку загиблих 94 прізвища і ще не дописано шість, які донедавна встановлені. У важкій задумі на нас стоїть солдат із вінком у руках. Він є застереженням проти нової війни. Але, на жаль, вона триває знову. Та країна, з якою воювали проти німецьких нацистів прийшла на Україну вбивати, руйнувати. Ціною великих втрат б’ємо ворога і переможемо, бо ми на своїй землі. Пам’ятаймо і шануймо всіх, і живих, і мертвих, хто боронить нашу суверенну і незламну державу.