Володимирчанка Ірина Смірнова розповіла про волонтерство, творчість, допомогу родинам загиблих і проживання втрати

Жіноче волонтерство у нашій війні має багато вимірів – від плетіння маскувальних сіток і готування смаколиків на передову до закупівлі дронів і перевезення автомобілів з-за кордону для тих, хто на фронті. Волонтерка, вишивальниця і дружина загиблого під Іловайськом воїна 51-ї бригади Ірина Смірнова береться за найрізноманітніші справи – головне, аби вони допомагали вберегти життя наших захисників і наблизили перемогу.

Ірина розповіла журналістці газети “Слово правди” Віталіні Макарик про волонтерство, творчість і допомогу родинам загиблих.

Початок волонтерської роботи

24 лютого, коли війна стала повномасштабною, сім’ям загиблих військових пропонували виїхати за кордон. Ми з молодшою донькою вирішили залишитися. А раз лишаємося, то треба щось робити, приносити користь. У перший день людей охопила паніка, вони розбирали продукти в магазинах, до банкоматів стояли черги. Військові не могли навіть цигарок чи хліба купити за тим всім. Просили допомогти. Тож 25 лютого написали про це у фейсбуці. Міська рада дала приміщення для волонтерської організації «Крила матері», дві кімнати, і в одній з них почали складати речі, які приносили люди.

Руслан Теліпський, керівник волонтерської організації «Меценати для солдата», з якою  співпрацюю багато років, сказав, що партнери з Латвії підготували допомогу і треба її забрати. Ми взяли два буси і поїхали зробити «перекид» з Польщі сюди. Тоді більшість волонтерів так робили, щоб не витрачати людям час на стояння на кордону. Спочатку звозили усе в РБК, бо не було куди, потім знайшли окремий склад.

Тоді, мені здається, не було байдужих, всі допомагали – люди і з міста, і з сіл, знайомі та незнайомці. Збирали продукти у селах, ми їх забирали бусами. Було дуже зворушливо, коли люди несуть тушонки, ковбаси, виходить старенька бабуся з буханкою хліба з морозилки і в’язаними шкарпетками: «Передайте хлопцям».

«Меценати для солдата» мають багато закордонних партнерів, тож ми організували адресну допомогу безпосередньо для військової частини. Облаштували склад у Святослава Гуменного. І з батьками однокласників моєї доньки та класною керівницею Анжелікою Платаш возили допомогу, сортували, передавали за призначенням.

Пізніше постала вимога на кордоні, що потрібно зробити документи від організації, для якої допомогу везеш, з печатками. До мене почало звертатися багато людей не з нашого міста, навіть не з Волині, яким підвозили гуманітарний вантаж до кордону, а ми готували документи і шукали машини, щоб його перевезти.

З документами допомагала донька Аліна –  писала, штампувала, друкувала. Не раз бувало, що спали три-чотири години на добу. Телефон не замовкав, і просто відкласти ту трубку теж не було як. Звернень багато, серце болить за кожного. Розумієш, що тим, хто на фронті, це треба, і мусиш робити.

Я ж не можу просто сидіти на складі. Спершу ми в медколеджі у Луцьку організували збір аптечок для передової та відправку безпосередньо у гарячі ділянки фронту. Потім зателефонував Костя Зінкевич, який жалівся, що пробує знайти турнікети, а їх ніде немає. Тим часом партнери почали передавати нам іншу допомогу – сто перископів, каски, бронежилети, хорошу амуніцію. Ми познайомилися із Мішою Шульманом, і він каже: «Нам партнери передали турнікет, він типу «натівський», але його можна самостійно зробити». Так вирішили спробувати.

Усвідомлюю, що пошиття турнікетів – це велика відповідальність. Тому підійшли до цього ретельно. Оскільки Міша і його дружина медики, вони протестували зроблені нами турнікети. Ми пішли в лікарню, підключили апарат, щоб перевірити, чи дійсно достатньо добре перетискають судини. І, оскільки купити не було де, на свій страх і ризик взялися за пошиття. Наші турнікети тестували, щоб переконатися в дієвості та безпечності. Приємно було потім отримувати повідомлення від бійців, які писали, що ці турнікети врятували їм життя. Я розуміла, що якщо хоч одну людину врятуємо, то це все не даремно.

Про нас почитали інші люди, захотіли допомогти. Ми купили рулон тканини кордури, почали шити плитоноски та організували виробництво розгрузок. Так воно все закрутилося.

Про перевезення допомоги

Кажуть хлопці, що треба автомобіль, – пишемо пост. І дуже приємно, що знаходилося багато меценатів. Перший автомобіль оплатив Роман Огроднічий, насправді крутий чоловік, який робить багато важливих речей і не любить «світитися». Він купив джипа, якого відправили хлопцям.

Є чеський благодійний фонд «Джміль», який займається машинами для військових. Вони шукають їх, закупляють. Дві машини чехи просто подарували – без номерів, документів, бо спочатку ніхто не знав, як це робиться. Є автівки – беріть. Міша Шульман, який працює з цим фондом, пробував їх перевезти, і все не виходило. Каже: «Іра, якщо перевезеш, забирай своїм». І я поїхала. Не знаю, як наважилася, бо у мене на руках були тільки довідки від частини, що їм треба автомобілі, і про те, звідки прямує авто. Але вдалося перевезти.

Через «Устилуг» не пустили, поїхала на «ЯгоДин». Машини везли на лаветі. Простояли майже добу. Пояснювала полякам: хлопці гинуть, і я не знаю, скільки та машина їм прослужить – місяць чи день, а тут вона нікому не потрібна. Так нас пропустили. Ці два автомобілі ще служать.

Тим часом моя старша донька, яка живе за кордоном, теж не могла лишатися осторонь. Вона продавала картини, передаючи кошти на потреби армії. Збирала кошти і закупила для військових форму, бушлати, металеві кружки та миски, навушники та багато іншого.

Ми з хлопцями весь час на зв’язку і постійно у них є ті чи інші потреби. Ті, які постійно знаходилися під обстрілами, якось попросили снайперську рушницю. Бо не могли нічого вдіяти – десь там сидів снайпер і постійно «знімав» їх звідти. Це складно зробити легально, але придбали й оформили документи. Але коли її відвезли хлопцям, то вийшло так, що той, кому вона призначалася, підірвався і загинув. Його побратими подзвонили і сказали: в нас є хороша і погана новина. Хороша полягала в тому, що в той день снайперка прийшла, погана – що його не стало.

Наші хлопці, 14-та бригада, великі молодці. Ми стараємося допомогти і 39-му полку, але, може, тому, що чоловік воював у попередниці 14-ки, 51-й бригаді, вона мені ближча, там багато знайомих. Своєю справою вони займаються на відмінно, часто присилали відео, як кришать ворожу техніку, воюють. Тож бажання їм допомагати тільки посилювалося. Іноді  й сама дивувалася, звідки беремо на це такі сили.

Про збори на оптику, рації і дрони

Перший збір коштів був на бінокль із вмонтованим далекоміром. Ціна у 40 тисяч на той момент здавалася величезною. А її вдалося зібрати за два-три дні. Важко було купити, але завдяки друзям у Чехії та Німеччині знайшли і придбали.

Були труднощі із раціями «моторола», які складно знайти. А слабші у тих, хто на першій лінії, прослуховуються, тому краще вже взагалі без нічого, ніж зі слабкими. Тому поставили ціль знайти рації. Шукали довго – в Німеччині, Італії, Чехії. А знайшли в Україні, в Івано-Франківську. Це була друга вагома покупка вартістю в 150 тисяч, шість рацій із батареєю, дуже зручні. Їх довше шукали, ніж збирали на них гроші. Завдяки небайдужим людям вдалося купити.

Дуже приємно, що читають пости і довіряють. Деколи ідеш по вулиці, а людина, яку ти не знаєш, підходить і простягає гроші на твій збір – то 200 гривень, то 500. Багато хто допомагав, ділився постами, закидали своїм партнерам за кордоном.

Допомогла і моя донька, вона написала пост, що намалює портрет за будь-який донат на ЗСУ. Найменша сума була в 50 гривень, а найбільша – здається, 300 злотих, хто скільки міг. Ці портрети Крістіна відмальовувала два місяці. А зараз знову каже: хлопці мерзнуть, серце за них болить, то буду робити знову акцію, збирати кошти на теплий одяг.

Перед Великоднем наш друг Андрій розповів, що на кордоні є три збитих дрони. Вони раніше перевозили контрабанду і їх упіймали. Але ці дрони мають функцію, яка дозволяє скидати речі – тобто, можуть скидати на ворожі позиції і вибухівку. Тож ми з Русланом вирішили їх забрати – офіційно, зі зверненням від військової частини. Нам зрештою їх віддали. Допомогли фахівці з Луцького технічного університету під керівництвом хлопців із тероборони. Завдяки тому, що люди зібрали кошти, я змогла оплатити всі запчастини.

Потім, спілкуючись із хлопцями-військовими, дізналася, що в них був крутий дрон, який купили їхні друзі за півтора мільйона гривень. Там крута камера, він високо піднімається над територію, і навіть коли його глушать, падає у себе. І от він упав і розбився, потрібна заміна. Попросила, щоб дали параметри і характеристики. Знайшли такий дрон у Німеччині. Він коштував мільйон гривень. Кажу, що не впевнена, чи таку суму потягну. Але взялася збирати.

Написала пост, а люди відгукнулися. Майже за місяць назбирала більшу частину суми. Трішки не вистачало. І тут дзвонить Руслан Теліпський і каже, що є можливість поїхати в Ізраїль, на фестиваль «Етно-хутір».

Про поїздку в Ізраїль

Ми з Русланом Теліпським більше чотирьох років у проєкті «Нить продовження життя», в рамках якого дружини й мами загиблих на війні з росією воїнів вишивають сорочки. Цей проєкт має реабілітаційний характер, щоб дружини і мами, які втратили свою дитину, іноді – єдину, бачили світло в кінці тунелю й емоційно відновлювалися.

Коли почали вишивати, то кожна телефонувала і ділилася, що це стало великою втіхою: «Іду додому і знаю, що в мене там є квіточка недошита чи шматочок орнаменту, є якась ціль». Так у нас склалася колекція вишиванок. І ми її з собою взяли в Ізраїль, щоб презентувати Україну, а також зібрати гроші на дрон.

З України на фестиваль приїхали тільки я і волонтерка, вдова загиблого Анна Циплюк. Виїхати виявилося важко: на митниці поляки питали, чи їдемо гендлювати, хоча й нам зробили документи, що маємо запрошення на фестиваль. Нас не пустили на двох митницях, змогли виїхати через Раву-Руську, оформивши документи, що ці речі купили і веземо як сувеніри. Ледь не запізнилися на літак.

На ярмарку підходили переважно вихідці з України. Була одна людина з росії, яка сказала: «Вибачте за мій народ». Ми не просто продавали вишиванки – мені було важливо розповісти історії, які стоять за кожною з них. Історія мами, яка втратила сина і ніколи не зможе забрати його тіло, вразила покупчиню. Тому ту вишиванку продали двічі – вона заплатила кошти, але не хотіла забирати. У своїй вишиванці я пробула на ярмарку годину –  далі її в мене купили, тож мусила перевдягтися у довгу футболку.

Ми продали всі сорочки, які у нас були. Вдалося зібрати «брудними» грішми більше 200 тисяч гривень, які спрямували на купівлю дрона. Нам допомогли його знайти у Німеччині за мільйон гривень, по таксфрі відбили частину суми і змогли ще купити комплект батарей. Ось така крута покупка вдалася.

А з Ізраїлю нас ледь не депортували. Оскільки «вхолосту» звідти вертатися мало сенсу, бо все одно за багаж платиш, земляки передавали медикаменти, одяг. І одна жіночка передала берці, які купила для зятя. І через них у нас перерили всі речі, допитували, де взяли, бо не мали чека, що берці куплені, перевіряли добру годину. Зрештою відпустили, але берці не віддали.

Про довіру і творчість

Діти, які на «блокпостах» продають різні саморобки і збирають кошти на ЗСУ, нерідко передають їх саме мені. Така довіра надзвичайно приємна. Вирішили за ці кошти купити монокуляр для хлопців на передовій – це така штука, з якою можна їздити в темряві з вимкненими фарами і все бачити. Один такий коштує 110 тисяч гривень. Звичайно, діти всю суму не назбирали, але долучилася ще Людмила Патлашинська, ми доклали волонтерські, і купили прилад, тільки у нас вийшов не монокуляр, а бінокуляр, тобто одразу на два ока, кращий і зручніший. Він вже теж на передовій.

Ще був дуже важливий момент: у березні, коли виявилося, що в області бракує систем сповіщення повітряної тривоги, їх закупляли за кордоном. І я разом із Сергієм Рожковим та Русланом Теліпським перевозила через кордон цю систему для всієї Волині.

Для творчості часу бракує, але стараюся знаходити його, щоб втілювати щось нове. Зараз найбільше затребувані блокноти з патріотичною вишивкою і сорочки «як у Танчинця».Два роки тому, коли Сергій Танчинець з гуртом «Без обмежень» приїздив на концерт до Луцька, дітей загиблих воїнів запросили відвідати його. А музикант виявив бажання зустрітися з ними особисто.

Ми вирішили на знак вдячності зробити йому якийсь подарунок на пам’ять. Сорочку для Танчинця я вишила за пару днів, і вона йому дуже сподобалася: за кілька днів одягнув її, коли йшов на хрестини, ще й фото опублікував. На цей День Незалежності я була вдома, і тут мені дзвонять знайомі: «Ти телевізор дивишся? Там Тачинець у твоїй сорочці!» Подивилася в інтернеті – дійсно. Відтоді пішли замовлення на таку сорочку.

Часом хочеться заплющити очі і трохи відключитися, бо постійні дзвінки – це виснажує. Як перезавантажуюся? От, наприклад, влітку поїхала в Польщу до доньки, по форму для військових. Заодно провела два дні у Варшаві, донька влаштувала культурну програму, погуляли по парку.

Сильно вражає не втома, а втрати. Якщо з хлопцями не спілкуєшся, то хоч і болить, але не настільки. А якщо  спілкувалися, бачилися… Якось, коли загинув хлопець, якого добре знала, добу плакала. Просто сиділа, і з очей текли сльози.

Про проживання втрати

На з’їзд родин загиблих військових перед Днем Незалежності запросили сім’ї тих, хто втратив рідних під час повномасштабного вторгнення. Заходжу у залу – і бачу декілька рядів, де сидять жінки у чорних хустках і плачуть. Я сіла біля них, думала, щось їм скажу, і теж розплакалася. Пояснюю: «Дівчата, я плачу, бо дивлюсь на вас і згадую себе. Я була така сама».

Кожна жінка має пройти усі ці етапи переживання горя, від шоку до прийняття. Порадила їм: плакати треба. Так виходить біль. Але довго плакати не можна. Треба йти далі, зайняти себе чимось. Бо життя таке, яким було, вже не буде ніколи. Це той будиночок, який лишиться тільки в серці. Його двері для спогадів інколи треба відчиняти, але не сильно. Бо коли подумки вертаєшся назад, хочеться того життя, а його немає. Треба вчитися жити заново.

Цих жінок зрозуміти повною мірою зможе тільки та людина, яка повністю пройшла весь цей шлях, відчула цей біль. Будуть іти від них друзі, рідні, зміниться коло оточення. Порадила не боятися тих змін і думати про дітей. Бо якщо щаслива мама, то будуть щасливі діти. І як би вона не старалася догоджати дітям, якщо сама не буде щасливою, вони це відчуватимуть.

Порадила приїжджати на наші з’їзди. Тому що в нас дівчата діляться досвідом, багато корисної інформації, підтримки. Ми всі здружилися, як одна велика родина. І треба бути весь час зайнятим, пробувати нове – курси автомобіліста, кулінарії, вишивки. Свої емоції спрямувати у потік іншої, хорошої енергії, яка вестиме вперед, допомагатиме рости і розвиватися.

Після розмови цієї отримала багато повідомлень: «Дякую за ваше світло». Їм після цього хотілося щось робити – та фото поміняла, та взялася вишивати, бо їм одразу розповіла про проект. А мені ж легше стає, коли роблю щось для когось, допомагаю. Тому волонтерство окриляє. Хоч фізично важко і виснажливо, але коли є зворотній зв’язок – це дає наснагу.

Головне – щоб була перемога. А далі займатимуся вишивкою, бо це частина мого життя. Хочу втілювати більші роботи, маю задуми нових проектів. Будемо займатися відбудовою України, представляти її світу. Щоб світ бачив – українці не тільки сильні, а й талановиті.