Митники живуть у паралельній реальності і вимагають хабарі, – волинський волонтер

Михайло Оксентюк – волонтер,підприємець і людина з чіткою громадянською позицією. А ще він – ініціатор, як здавалося на той момент, вельми амбітного проекту «Реанімобіль для 51-ї ОМБР». Завдяки власним старанням та допомозі друзів-волонтерів цей проект вдалося йому реалізувати на 200 % – придбати не один, а аж два медичних автомобілі. Про те, що привело його на волонтерську стежину, як збиралися кошти і купувалися реанімобілі та які перешкоди траплялися волонтерам на кордоні, він розповів кореспонденту волинського інтернет-видання «БУГ».

– Пане Михайле, розкажіть, як ви вирішили стати волонтером?

– Усе, як і в багатьох українців, почалося іще з Майдану. До цього спонукав внутрішній стан, емоції, настрій, розуміння того, що ніхто крім нас цього не зробить, не змінить ту прогнилу державну інфраструктуру. А коли ми повернулися з Майдану, стало зрозуміло, що на цьому наша боротьба не закінчиться, адже почали з’являтися перші паростки російської агресії. Тоді ж, навесні, я підключився до гурту володимирських волонтерів, які взялися ремонтувати військову техніку.

Річ у тому, що через специфіку роботи – а займаюся вантажними перевезеннями – я не міг постійно бути присутнім на місці, щодня надавати якусь допомогу. Але коли мав час – приходив і допомагав з ремонтом машин, підкручував деталі. Згодом, коли хлопці, Костя Зінкевич і Олексій Панасюк, задумалися про те, як накопичувати кошти, щоб мати змогу більш суттєво допомагати бригаді, ми почали шукати шляхи, як можна акумулювати гроші.

– І з чого почали?

– Коли бригаду вже перекинули на Схід, у Дачне, я тричі їздив до них з Романом Мартинюком, возили передачі. Відчував потребу допомагати ще й тому, що мій племінник теж офіцер армії і проходив службу у 51 ОМБР. Тому скільки міг грошей, стільки дав сам. А тоді просто взяв телефон і почав дзвонити до друзів, знайомих – по списку від А до Я. І таким чином близько 32 тисяч гривень зумів назбирати самотужки. Більшість із них потратив на бронежилети для хлопців, також із колегами-волонтерами купували для них радіостанції, прилади нічного бачення.

– Як у вас виникла ідея проекту «Реанімобіль для 51-ої ОМБР»?

– Коли після подій під Волновахою стало зрозуміло, що ситуація на Сході вкрай серйозна, а антитерористична операція перетворилася на війну, я був готовий продати свою «фуру» і купити за ті кошти реанімаційну машину «швидкої» для вояків бригади. Бо не раз доводилося чути від хлопців, що втрати могли б бути меншими, якби могли вчасно надати медичну допомогу. Прийшов із цією ідеєю до наших володимирських волонтерів, але вони мене стримали від такого рішучого спонтанного кроку. Натомість вирішили розпочати цільовий збір коштів. Поширили інформацію про це у Фейсбуці – і потихеньку справа зрушила з мертвої точки.

– Цей почин називали досить амбіційним, бо така покупка потребує досить великих коштів. Як вдалося їх назбирати? З миру по нитці чи, може, мали серйозних спонсорів?

– На картку, номер якої я оприлюднив в Інтернеті, «накапало» близько трьох тисяч доларів. Хоча цей процес тягнувся досить довго – можливо, тому, що збирав від свого імені. А коли до ініціативи долучилися Олексій і Костя, озвучили її в соцмережах і ЗМІ, гроші почали активніше надходити, зокрема, й за їхнім посередництвом. Через їхні руки суттєву суму, яка практично дорівнювала вартості одного реанімобіля, передала Володимир-Волинська птахофабрика.  Але потроху переказували й прості люди – хто більше, хто менше. У день нашого від’їзду за  автомобілями зранку подзвонив незнайомий чоловік з Луцька і сказав, що перекинув нам п’ять тисяч гривень. Така довіра мене глибоко вразила. І , звісно, потішила,  адже таким чином ми мали як оплатити пальне на дорогу.

–  Коли ви тільки розпочали збір коштів, чи могли передбачити, що вдасться зібрати їх не на один реанімобіль, а на два?

– Ми контактуємо з багатьма волонтерами в Україні, серед наших друзів – відомий активіст, один з «ангелів-охоронців» наших бійців киянин Георгій Тука. І коли я йому одразу ж розповів про цю ініціативу, він мене заспокоїв, мовляв, не проблема, назбираємо. Але серед його підопічних – багато бригад і батальйонів. Отож вони збирали для своїх, ми – для нашої ОМБР. Чесно кажучи, думав, що буде легко, але коли упродовж місяця зміг зібрати лише близько шести тисяч гривень, мій оптимізм дещо згас. Але коли почастішали звістки про поранених і загиблих наших бійців, люди усвідомили нагальну потребу такого подарунка для військових. І решту суми ми дозбирали за тиждень-два.

– Розкажіть, як і куди ви їздили на «реанімобільні» закупи?

– До Німеччини по машини ми вирушили вчотирьох – разом з Вадимом Борусевичем, Олександром Токарєвим та ще одним володимирчанином Романом. Дорогою туди планували, що, можливо, купимо одну «швидку» і декілька позашляховиків.  «Покаталися» по Німеччині три-чотири дні, поки знайшли те, що треба. Зате нам вдалося придбати два медичних автомобілі у хорошому стані й за гарною ціною.

– Волонтери часто нарікають, що на митниці годі чекати на розуміння чи сприяння. У вас при перетині кордону з допомогою для військових труднощів не виникало?

– Стикалися і з проблемами, і з перешкодами… Власне, у мене таке враження, що люди, які працюють на митниці, живуть у якійсь паралельній реальності, де немає війни, немає загиблих, нема чужого горя, що це їх не стосується і стосуватися не буде. Ставляться так, наче ми для себе веземо ці вкрай необхідні війську речі, наче робимо на цьому бізнес. Не гребують прозорими натяками на хабарі. Для них, вочевидь, в цій країні нічого не змінилося. Звісно, серед них трапляються і порядні люди, але загальне ставлення дуже неприємне.

Та митники – це ще півбіди. Більше дивує, коли так само поводяться і прикордонники. Вочевидь, не усвідомлюючи, що сьогодні вони на безпечному Західному, а завтра їх можуть відрядити на захист східних кордонів, де небезпека дихає в обличчя. І речі, які ми з таким трудом вишукуємо закордоном, їм ой як знадобляться! Уже після того, як ми доставили реанімобілі в Україну, до  наших побратимів-волонтерів задзвонив такий хлопець-прикордонник, якого відправили на Схід, просив, щоб допомогли з обмундируванням. Наші відповідають: «Чому ж ти до своїх колег, які на митниці стоять і з волонтерів гроші збивають, не дзвониш?». Пошпетили його, але зі спорядженням, звісно, допомогли.

– Зрештою автомобілі ви привезли, але треба було подбати і про «начинку». Їх уже обладнали лікувально-діагностичним устаткуванням?

– Цим займалися мої колеги-волонтери. Один автомобіль треба було в зону бойових дій відправити терміново, бо там взагалі не було на чому поранених перевозити. Але ми прагнули, щоб машини були «начинені» так, аби можна було кваліфіковано  надати найнеобхіднішу допомогу і в польових умовах. Знаю, що суттєву допомогу власне професійним обладнанням  надали лікарі з Луцька. Знайшлися люди, які допомагали, хто чим міг: приміром,  керівник одного  благодійного фонду надав форму для медиків, а директор крупного підприємства придбав дорогий реанімаційний апарат.

– Після успішної реалізації такої доброї ініціативи ви продовжує те волонтерську діяльність?

– Практично тоді ж, коли ми повернулися з Німеччини з машинами, почали повертатися з зони бойових дій і хлопці з 51-ї бригади. Я ж мусив взяти невелику паузу, щоб навести лад у власних бізнесових справах, трохи занедбаних через волонтерство. Але, щойно з’явиться потреба, знову повернуся до цього. Бо, хоч і хотілося б у цьому помилятися, та швидкого спаду напруження і припинення війни не жду – цей чоловік в Росії просто так не зупиниться…

Віталіна ЛІТВІНОВА