«Я хотів щоб у Володимирі щось було, щоб проявився якийсь молодняк», – Сергій Шишкін

Волинський джазовий бард-піаніст Сергій Шишкін відсвяткував свій день народження благодійною вечіркою «Днюха патріота».

Усі зібрані кошти (5 тисяч 300 гривень) музикант вирішив віддати на розвиток Креативного простору «Озерний вітер», де буде незабаром відкритий центр позашкільної освіти для дітей (у першу чергу дітей бійців АТО та переселенців), – пише Громадське.Волинь

Подія відбулася у п’ятницю, 26 червня. Журналісти «Громадського. Волинь» скористались нагодою та поспілкувались із Сергієм Шишкіним не тільки про згадану вечірку, а й вцілому про розвиток сучасної української музики та роль мистецтва під час війни. Музикант зазначає, що за останні роки в музиці для нього особисто змінились пріоритети.

«Тематика стала більш зосереджена, а заходи, які сам ініціюю, або беру участь, орієнтовані на підтримку. Якщо до сьогодні ці заходи були спрямовані на підтримку армії, то сьогодні нарешті акція на підтримку чогось креативного. Коли з’явилися люди, які зініціювали цей простір, який потім і назву цю чудову отримав «Озерний вітер», то в мене душа просто заспівала: «О! Воно». А потім і виникла ідея, що я буду робити на свій день народження. Ну я ж і Олега Покальчука знаю ще з вісімдесятих років. Олег був одним з перших українських бардів, кого я почув, коли вирішив, що мені це цікаво і я буду в тому гроні шукати своє місце», говорить Сергій Шишкін.

«В мене не було так – а от з сьогоднішнього дня я граю те, а от із завтрашнього дня – там те, якась нова течія граю її. Мені цікаво навколо джаз-року, якщо говорити про музичну складову. По-перше, там гармонія, по-друге, там ритміка, по-третє, там де-не-де можна докластися в плані імпровізації. В мене немає чіткої ритмічної структури, бо мені вже цікаво і паузу зробити, і потягнути, те що притаманно академічній музиці. В мене жорстка ритмічна структура де-не-де є, але так, щоб в квадраті сидіти і крок вліво, крок вправо, то мені це вже нецікаво. Я от думав, купа стилів міняються і мені що в кожен в’їжджати? Та я давно сам собі стиль».

Більшу частину свого життя Сергій Шишкін живе у Володимирі-Волинському, адже там народився. Проте, нарікає, що з розвитком змістовної української музики у містечку складна ситуація. «Я хотів щоб у Володимирі щось було, щоб проявився якийсь молодняк. Якщо їм нема куди рухатись, то про що говорити. Я багато їх переконував почніть їздити на «Тараса Бульбу»(рок-фестиваль, що проходив раніше щорічно у місті Дубно Рівненської обл. – авт.). Ви тут сидите, самі себе уявляєте невідомо ким, що ви вже дійшли рівня. Рівень у порівнянні пізнається. Пройдіть відбіркові етапи, вийдіть на велику сцену, може вам щось й проясниться. І почали їздити, почали їздити масово. Проте, «Тараса Бульбу» вже не проводять» – зауважує Шишкін.

Але, музикант каже, що в розвитку сучасної української музики є позитивні тенденції, але є й перепони. «В різних інтерв’ю я читаю, що пішов рух. Люди почали їздити в тури, почали заробляти чесну копійку. Я знаю, що там золоті злитки не валяються і часом одного імені і пісень під напівфанерку малувато. Хтось там мінімальними складами пробує прокачати публіку, але в людей грошей малувато. Вижити дуже важко. Хоча зараз гарний шанс для старту молодих. Вцілому, я мало людей знаю, хто може просто вижати з музики. Все рівно є ще щось дотичне чи не дуже. Крім того в мене є друзі із менеджменту і першого ешалону, які багато що знають в плані розкладу. Якщо, скажімо, російська музика на теренах конкретно підтримувалась певними структурами, не тільки «Газпромом», але й пивами і всяким таким, то я не бачу таких тенденцій в Україні… Немає глобально таких людей, які відстьогують десятки сотні тисяч, так щоб ті музиканти могли експериментувати і забезпечити рівень. Ну от «Океан Ельзи» може собі це дозволити і то, їм то МТСом дорікнуть, то ще чимось. Дорікнути у нас завжди є кому. Не вчіть жити, допоможіть матеріально. Ну, а раз війна, то допомагають туди. А митцям що, подітися, а потім воно якось само відтвориться?… В мене у Володимирі громадські організації кажуть, що війна і ми всі маємо співчувати. А якщо весело, якщо радість, то це вже аморально, то ми грішні. Просто люди не розуміють, що те, що вони пропонують, це нав’язати глобальний посттравматичний синдром. От коли вже нічого не хочеться і всі потухли. От так має бути, бо там війна і хлопці гинуть. Ну заради чого вони там гинуть? Щоб ми тут потухли?» – каже  музикант.