Аби одружитись, «виріс» на 20 сантиметрів та почав ходити: історія кохання володимирчанина

Рік тому на День Валентина Іван подарував своїй коханій Ані обручку і вже за декілька місяців пара побралась. Найбільшим щастям для 28-річних молодят було те, що під час вінчання наречений хоч і на милицях, проте стояв на рівних ногах. Цьому передувала уже не перша операція в його житті та тривала реабілітація.

Нині хворого на ДЦП молодого чоловіка надихає на одужання його довгоочікуване кохання, яке випадково знайшов у соціальній мережі, – пише “Слово правди”.

Аби одружитись, “виріс” на 20 сантиметрів

“Буду одружуватись, тому потрібні рівні ноги”, – з таким твердим наміром Іван звернувся до лікарів столичного Інституту ортопедії та травматології восени 2017 року.

На той час йому вже важко було пересуватись через сильно викривлені коліна. Якщо зараз його ріст 180 см, то на той час і до 160-ти не дотягував. Попри це Іван вперто відмовлявся від інвалідного візка і ходив на милицях, наскільки це було можливим. На щастя, уже третя операція в його житті допомогла виправити ситуацію та поліпшити фізичну форму, яку зараз щодня підтримує вправами у власній тренажерній залі, під яку обладнали одну з кімнат у будинку.

“Найгірше тоді, коли тебе жаліють люди, особливо, коли самі старі та немічні. Наприклад, стоїть бабуся, яка сама ледь ходить, і ще й тебе шкодує. Дуже незручно у такі моменти”, – зазначає молодий чоловік.

Іван народився 8-місячним з вагою лише півтора кілограма. Діагноз дитячий церебральний параліч поставили, коли йому було трохи більше року. Відтоді  почалось регулярне проходження курсів медикаментозного лікування у Львові, а згодом із застосуванням нетрадиційної медицини.

Позитивний результат не забарився: хлопчик почав наздоганяти однолітків у фізичному розвитку – навчився ходити зі сторонньою підтримкою, а у два з половиною роки розмовляв, “як старий”.

У сім років Іван, як і всі діти, пішов, спираючись на саморобні милиці, до 1 класу. І хоча міг навчатись удома, та хотів бути серед дітей,  здобувати  добрі знання. Тож батько щодня возив хлопця до школи. Паралельно з цим Іван навчався грі на піаніно у музичній школі. Після закінчення школи вступив до Інституту розвитку людини на юридичний факультет. Та попрацювати за фахом йому так і не вдалось.

“Займаюсь не тим, чим би хотілось, – зізнається Іван. – Образливо те, що, навіть якщо влаштуюсь на роботу за спеціальністю, то мені “світить” значно нижча оплата праці, ніж у моїх здорових колег. Тому вирішив працювати сам на себе і, закінчивши комп’ютерні курси, почав займатись ремонтом комп’ютерів та ноутбуків на дому – чищу  їх, перевстановлюю програмне забезпечення тощо”.

Вчились в одній школі, але не були знайомі

Майбутнє подружжя познайомилось в одній з соціальних мереж майже шість років тому – Іван натрапив на Анин профіль і одразу вирішив написати дівчині, яка йому сподобалась. У ході розмови з’ясувалось, що обоє навчались у ЗОШ №2 у паралельних класах, мають купу спільних друзів, хоча самі не були знайомі.

Уже з першого дня зрозуміли, що хочуть познайомитись ближче, тож вирішили  зустрітись, не відкладаючи перше побачення у довгу шухляду.

“Побачила фото у профілі Івана, де він стоїть на милицях, тому запитала, що з його ногами. Він відповів, що хворий на ДЦП. Досі не чула про таку хворобу, тому Іван скинув мені посилання на статтю в інтернеті. Цей діагноз мене не злякав, тому коли Іван покликав на побачення до себе у гості (бо ж самому йому важко кудись піти), я погодилась, не вагаючись”, – розповідає Анна.

“Дивлюсь, якась дівчина сидить у нас біля дому на лавочці, – додає Іванова мама пані Лариса, – кажу до сина, щоб хоча б чаю їй зробив. Вони собі поговорили, потім пішли до парку погуляти, після чого Аня провела Івана додому. А вже невдовзі вона лишилась у нас жити і стала мені не лише невісткою, а і дочкою”.

Переїхати до них синовій подрузі запропонували батьки Івана після того, як дізнались, у якому скрутному становищі опинилась Аня. Дівчина змушена була доглядати свою паралізовану  після інсульту бабусю, сяк-так виживаючи на її мінімальну пенсію. Аня родом з Узбекистану, а до бабусі у Володимир переїхала у семирічному віці після розлучення батьків.

Закінчивши школу, повернулась у Росію. Коли ж з бабусею сталась біда, то доглядати її почали з батьком по черзі, змінюючи один одного кожних три місяці. З початком війни в’їзд для чоловіків з Росії було закрито, тож Аня лишилась наодинці зі своєю проблемою у тісній квартирі своєї бабусі, де для неї навіть не було окремого ліжка. Підтримку та розраду дівчина вперше відчула у родині Лучинців, котрі стали для неї по-справжньому рідними.

Двічі приходили на розпис до ДРАЦСу

Через два роки після операції, коли Іван уже повністю реабілітувався та міг ходити, він нарешті наважився освідчитись Ані у День закоханих. Заяву до ДРАЦСу віднесли у травні, але у день розпису, коли зібрались рідні та друзі, аби привітати молодят, на них чекала неприємна несподіванка – через раптово виявлені проблеми з Аниними документами, яка є громадянкою Російської Федерації, їм відмовили у реєстрації шлюбу.

Вирішити це питання вдалось уже за декілька днів. Утім, найбільш урочистою та пам’ятною подією для Ані та Івана був не розпис у офіційній установі, а вінчання у церкві, після якого справили невелике затишне весілля у кафе.

У весільну подорож молодята поїхали на один день до Зарваниці. На довше  вирватись  змоги не було, оскільки Аня “прив’язана” до своєї 81-річної бабусі, якою опікується вже восьмий рік. Окрім неї, більше нікому доглядати за лежачою хворою. Та молоде подружжя сподівається, що цього року влітку їм вдасться здійснити свою мрію і поїхати разом у Карпати.

Вечори у родині Лучинців зазвичай кожен проводить за інтересами – Аня вишиває бісером ікони та картини, а Іван займається комп’ютерами. Запитую, як люблять відпочивати разом? На що жартома відказують, що найкращим відпочинком для них є смачна вечеря зі смаженою картоплею та спільне чаювання опісля.

“Якби не зустрів Аню, то, може, так би і залишився одиноким на усе життя, – каже Іван, – але так співпало, що я таки знайшов свою долю. Аня підкорила мене своєю щирістю та добротою, а їй у мені сподобалось те, що, незважаючи на усі свої фізичні вади, я не опускаю рук. Саме завдяки їй і наважився на останню операцію”.

“Та звичайний він хлопець, тільки ходить погано, – знизує плечима Аня і турботливо підтримує чоловіка, коли той встає з дивана, аби перейти до піаніно. Вже за мить він віртуозно видобуває з клавіш мелодійні звуки. “Ось це і є моя найкраща “валентинка”, – посміхається молода жінка.