​Підлітковий бунт нації, або як перерости ненависть

Пписьменник Любко Дереш поділився своїми роздумами про суспільний інфантилізм та про взаємозалежність як ліки від незрілості.

Американський письменник Генрі Девід Торо якось відмітив: на тисячу людей, котрі обривають листя з дерева зла, припадає лише один, котрий рубає його під корінь, – пише Апостроф.

Намагаючись вдосконалити суспільну систему за допомогою впровадження все нових регулівних норм, які схиляли б людей до більш виваженого ставлення одне до одного, ми займаємося лише общипуванням отруйного листя ненависті, залишаючи її повний соків корінь в землі.

В нашому випадку корінь дерева зла — це деяка глибинна похибка, котра існує в наших світоглядних настановах і котра непомітно, але постійно відтягує нас від толерування до ненависті.

Що ж це за похибка? На думку відомого психолога Стівена Кові, вона криється в неправильному розумінні істинної вигоди, яку може здобути людина, живучи у суспільстві поруч з іншими людьми. Аби проілюструвати цей факт, Кові говорить про три парадигми: ти-парадигму, я-парадигму і ми-парадигму.

Ти-парадигма — найбільш незріла. Це позиція маленької дитини, залежної від старших, сильніших, більш розумних. Я захворів, побився, помилився — винуватий ти, ти і ще раз ти. На жаль, в ти-парадигмі на сьогодні існує більша частина українського суспільства: схильність звинувачувати сусіда у наших власних нещастях у нас в крові. Саме ти-парадигмі належать ідеї “зривання оков”, великого бунту, самоствердження — ключові емоційні маркери українців як нації.

Авжеж, зовнішні зміни також потрібні — але часто в процесі того, як ми нещадно виборюємо незалежність від всіх і вся, можна вгледіти дитяче небажання самим відповідати за власні помилки. Перекладання відповідальності за проблеми суспільства на окрему групу — типовий приклад існування в ти-парадигмі, і, правду кажучи, не лише Україна страждає на такого роду інфантилізм.

Наприклад, звинувачення у проблемах імігрантів, яке набирає зараз сили в Європі разом з поширенням євроскептицизму — не стільки спроба повернути собі незалежність від Євросоюзу, скільки бажання звинуватити в своїх особистих поразках іншого. Пошук “прихованих ворогів” та “полювання на відьом” — атрибут саме цього типу мислення. В ти-парадигмі легко спалахує ворожнеча — варто комусь лише перестати відповідати моїм очікуванням (хай це україно- чи російськомовні українці, роми, геї чи хтось іще), і певна частина суспільства одразу ж починає протестувати, тавруючи опонентів ворогами та фашистами.

Втім, незрілість дитини рано чи пізно закінчується, і ти-парадигма змінюється на я-парадигму — залежність перетворюється на незалежність. Незалежність означає: “Я можу це зробити”. Позиція незалежності максимально близька ліберальним настановам — це право людини вибирати межі своєї свободи, обирати власний шлях, погляди та цінності.

Незалежність – це завжди висока конкурентність в суспільстві, адже кожен на рівних правах намагається вибороти своє право на успіх. Існуючі західні концепції толерантності — концепції, розроблені для я-парадигми: я свідомо приймаю всі можливі обмеження (часто – достатньо обтяжливі з емоційної чи інтелектуальної точки зору) заради торжества певних колективних домовленостей.

Ліберальна ідея незалежності теж часто сприймається в суспільстві недостатньо зріло. Наприклад, емоційні дискусії з приводу обмеження прав білого населення, щодо преференцій для жінок чи національних меншин (явище, відоме як “зворотня дискримінація” і “репресивна толерантність”) — попри певну долю справедливості цих звинувачень, є часто результатом недостатнього розуміння відповідальності, яку накладає я-парадигма.

Свобода у суспільстві, яке складається з багатьох незалежних “я”, вимагає усвідомленої відмови від частини свого комфорту заради дотримання спільних правил. Якщо прийняття правил не відбувається свідомо і добровільно (на рівні я-парадигми), виникає бунт (повернення до ти-парадигми: “Ти винуватий! Ти мене обмежуєш!”)

Однак осягнення незалежності – не межа. Незалежність, як і свобода, існує не лише у вимірі “від …”, але й “для…”. Після я-парадигми людина може прийти до розуміння ми-парадигми — відкриття тієї обставини, що реальне вирішення суспільних проблем можливе лише за умови приймання відповідальності “всіх за кожного”. Це — рух від незалежності до взаємозалежності.

Незалежні люди недостатньо зрілі, аби діяти в команді, хоч і можуть бути ефективними професіоналами у своїй галузі. Так само і суспільство — може демонструвати ефективність низки соціальних чи економічних показників, однак в глибинах колективного несвідомого приховувати релікти ти-парадигми і в стресових ситуаціях іти на спрощення мислення, реакцій, поведінкових сценаріїв.

Посилення відцентрових сил в Європі — приклад відкочування від ми-парадигми до ти-парадигми. Аналогічно і в Україні — добре освічений, сяк-так сформований за допомогою фейсбуку середній/креативний клас, хрещений Майданом та анексією Криму, періодично демонструє принципову нездатність будувати комунікацію між “патріотами” і “космополітами”, між україно- і російськомовними, між “токсично”-маскулінним та емансиповано-фемінним. Все це — не підступи світової закуліси, а диверсії нашої плаксивої, капризної та безпорадної ти-парадигми.

Взаємозалежність – це синергія, де 1 плюс 1 дає значно більше, ніж 2: в чомусь ми поступаємося своїми егоїстичними інтересами, але при цьому здобуваємо незмірно більше — інші стають для нас не проблемою, не викликом, а нашим набуттям, новим ресурсом.

Часто взаємозалежність плутають із залежністю. Однак зрозуміти глибинну гармонію взаємозалежності можуть тільки люди, які вже відчули, що таке незалежність — доросли і переросли її. Пояснити взаємозалежність можна на прикладі людського організму. Взаємозалежність — це не розчинення печінки чи нирок – це співпраця всіх органів: серця, нирок, селезінки, і так далі, — заради спільної мети.

Вибрати взаємозалежність можуть лише незалежні, вільні люди. І, зробивши цей вибір, можуть допомогти іншим дорости до нього.

Подолання ти-парадигми, або емоційної незрілості суспільства – один із головних викликів політики толерантності, і він повинен вирішуватися у два етапи: по-перше, сприяння соціальному доростанню людей від ти-парадигми до я-парадигми (що включає, в першу чергу, допомогу в особистій реалізації людей з ти-парадигмою), по-друге — робота з тими частинами суспільства, які перебувають в я-парадигмі (що означає виклик нової, відкритої соціальної взаємодії).

Письменниця Мерилін Ферґюсон написала: “Не можна нікого змусити змінитися. Кожен з нас оберігає свою браму змін, яку можливо відкрити тільки зісередини. Ми не можемо відкрити браму змін іншої людини ні аргументами, ні емоційними закликами”.

Однак, додам від себе, ми можемо надихнути інших змінюватися за рахунок власного прикладу. І якщо буде успішним він — переможуть усі інші.