Люстрація по-володимирськи, або Хто такий головний люстратор міста?
Наприкінці лютого редакція отримала листа від жительки міста Марії Сокіл, в якому жінка цікавиться люстраційним процесом у Володимирі-Волинському. «Нас, жителів міста, дуже цікавить тема люстрації, як вона проходить в нашому місті.
Хотілося б, щоб ви в своїх публікаціях висвітили цю тему і відповіли на запитання,як створювалася люстраційна комісія? Хто голова і члени даної комісії, чи люструвалися дані особи і ким, яка поетапність, хто вже пройшов процес люстрації, і які результати на даний час? Дякую за приділену увагу і надіюся, що дана тема буде якомога ширше висвітлена на сторінках вашої газети».
Не дивно, що жінку зацікавила люстрація у Володимирі-Волинському, адже це надто актуально й для всієї України. Бо це саме той процес, який допоміг багатьом європейським країнам очистити владу, дав шанс цим країнам на цивілізоване, демократичне майбутнє. Крізь сито люстрації мають пройти чиновники сьогоднішні й завтрашні, аби українська влада всіх рівнів стала справді прозорою, ефективною та відповідальною.
Якщо ж повернутися до нашого древнього міста, то його ще в минулому році охопив процес люстрації, точніше створення структури, яка мала б здійснювати цю надважливу справу. 7 квітня буде рік по тому, як районний будинок культури приймав у своїй залі засідання робочої групи зі створення люстраційного комітету. Докладно про це наше видання писало у №15 за 2014 рік. В цьому матеріалі є відповідь на перше питання нашої читачки пані Марії Сокіл, як створювалася люстраційна комісія. Наведемо кілька уривків з того матеріалу. «Відсутність закону про люстрацію, як бачиться, не завадило кільком мешканцям нашого міста об’єднатися в робочу группу зі створення люстраційного комітету у Володимирі-Волинському та районі. За словами представників цієї групи, вони зробили чималий шмат роботи: прийняли відповідні документи, зареєстрували всіх бажаючих стати членами цього люстраційного комітету. Й ось у понеділок, 7 квітня, в районному будинку культури відбулися громадські слухання, на яких планувалося обговорити кандидатури в люстраційний комітет й затвердити достойних. До слова, за визначенням робочої групи, до комітету має входити 15 осіб, при надзвичайній потребі – 17. Бажаючих же стати головними міськими та районними люстраторами виявилося аж…16. Втім, в процесі проведення заходу з’ясувалося, що до цих 16 кандидатур додалося ще 3. Стати кандидатом в люстратори можна за власної ініціативи, шляхом самовисунення, або ж за чиєюсь рекомендацією… Варто відзначити, що в залі районного будинку культури, який вміщає більше півтисячі людей, на громадські слухання зібралася заледве сотня слухачів. Чи то люди не знали про слухання, а чи не вважали за доцільне брати в них участь… Дехто висловив припущення, що група з 9 осіб (робоча група) не може вирішувати таке суспільно важливе для жителів міста й району питання, як люстраційний комітет. Мовляв, не має для цього повноважень. Неодноразово лунали пропозиції про висунення кандидатур потенційних люстраторів та їх обговорення в колективах підприємств, установ та організацій міста. Аргументували промовці це тим, що тоді свою точку зору висловлять не кількадесят людей, а переважна більшість жителів Володимира-Волинського та району. Відтак, в люстраційний комітет можна буде вибрати найбільш гідні кандидатури.
Одним словом, дискусія тривала довго. В її ході ще чимало людей наголосили на необхідності діяльності люстраційних комітетів та робочих груп із їх створення в правовому полі, тобто в рамках закону.
Врешті-решт, до процедури обговорення та затвердження кандидатур у люстраційний комітет таки перейшли. За регламентом, кожен із потенційних люстраторів мав відповісти на 10 запитань. Однак присутніх у залі було надто мало для того, аби така кількість запитань прозвучала. Відтак, і повноцінного, всебічного та об’єктивного обговорення кандидатур, за великим рахунком, не відбулося. Щоправда, в організаторів слухань враження склалося інше, на їхню думку, кандидатури були обговорені й підлягали затвердженню. При цьому те, скільки людей брало участь в обговоренні й скільки їх узагалі було в залі (а ставало їх в міру представлення кандидатур усе менше й менше), нікого не цікавило».
Ось так і був затверджений список місцевих люстраторів. Називалася тоді ця люстраційна структура ніби комітет громадської людстрації. А головним у ньому став Володимир Юхимович Грек. Чому саме ця людина, для більшості містян так і залишилося загадкою…
Відповідаючи на запитання нашої читачки, логічним буде дати відповідь на питання, хто ж такий Володимир Грек? Жителі міста, яким нині 50 і більше, знають, що пан Грек – це яскравий представник радянської торгівлі місцевого масштабу. Багато про що говорять його посади в торгівлі: завідуючого оргвідділом управління торгівлі міськвиконкому, заступника начальника управління торгівлі… Думаю, не варто наголошувати на тому, що сфера торгівлі в Радянському Союзі, в часи постійних дефіцитів, була золотою жилою. А герой нашої оповіді, як вже писалося вище, був не останньою людиною в цій торгівельній царині, навіть навпаки, однією з перших… Втім, для чого вдаватися у словесні спогади й бути звинуваченою в упередженому ставленні? Ліпше вдамося до написанного. В газеті «Слово правди» №4 за 1990 рік була надрукавана стаття під назвою «За спиною «Шураві». Автор публікації – т.в.о. головного податкового ревізора-інспектора міськфінвідділу С. Ситник коротко – описує історію створення доволі відомого у Володимирі-Волинського на той час кафе «Шураві», що розташовувалося у підвалі районного будинку культури. «З ініціативи воїнів-інтернаціоналістів створено клуб «Шураві», який покликаний об’єднувати їхні інтереси, запити, зусилля в розв’язанні як внутрішніх, так і загальних наболілих проблем. Программа клубу також включає створення благодійного фонду, з якого згодом виплачуватимуться пенсії сім’ям воїнів-земляків, які загинули в Афганістані, матерям і вдовам». Далі автор докладно розповідає, як вдалося з підвалу зробити клуб: «Як показала перевірка, проведена міськфінвідділом, на переобладнання підвалу РБК під клуб відділ культури витратив 4932 карбованці і 60 копійок…» Афганці багато доклали зусиль, аби звичайний підвал став місцем, куди могли би приходити люди. Ремонтували, фарбували, переобладнували. Коли ж справа була зроблена, в директора будинку культури Я.А. Кузьми виникла ідея: а чому би при клубі «Шураві» не створити відеокафе? На зламі 80-90-х років це було небачене до цього диво в древньому Володимирі! Ще б пак! У місті працював один ресторан і кілька їдалень, а тут чудо-диво цивілізації – кафе, та ще й відео! До цієї нової і доволі, як з’ясувалося згодом, прибуткової справи активно долучився заступник начальника управління торгівлі міськвиконкому Володимир Грек! Кому ж, як не досвідченому фахівцю торгівельної справи, опановувати нові обрії, тим паче, всі необхідні матеріали та засоби під рукою в нього були. На підтвердження цього С.Ситник у своїй публікації пише: «В.Ю. Грек хутенько виділив з фондів управління все необхідне для обладнання кафе і послужливо надав для демонстрування відеофільмів свій власний відеомагнітофон вартістю 2550 карбованців. Він же став керівником творчого колективу відеокафе, яке частину своїх доходів нібито мало перераховувати у вищезгаданий благодійний фонд. Потім, прикриваючись вивіскою «Шураві», за спиною РБК й управління торгівлі 10 серпня минулого року спритники з відеотеки укладають договір з міським відділом культури, яким передбачалося, що 70 відсотків доходу кафе йтиме на зарплату колективу відеокафе, 26 – відділу культури у фонд платних послуг і 4 відсотки – на заробітну плату бухгалтерії культвідділу». Ось так по-діловому хвацько були розподілені доходи кафе. Лише виникає логічне запитання: а де ж відсотки у благодійний фонд воїнів-інтернаціоналістів? Ставить це запитання й автор статті «За спиною «Шураві» і дає на нього відповідь: «Нема. Їх договором просто не передбачено. Ось так благородно», – підсумовує С.Ситник. А далі – активний та заповзятий працівник радянської торгівлі Володимир Грек докладає неймовірних зусиль, аби справи в кафе «Шураві» йшли вгору, а відтак, приносили прибутки. «В.Ю.Грек сконцентровує тут усі дефіцитні продукти (розчинну каву, шоколад, цукерки, сервелат і т.д.), які мали би, коли по-справедливому, в рівних частках надходити в усі кафетерії, підпорядковані управлінню торгівлі, робиться все для того, аби якомога більше відвідувачів привернути до «Шураві».
Знайомі пригадують зоряні часи розквіту «Шураві», де можна було посмакувати не лише дефіцитними делікатесами, але й долучитися до «шедеврів» світового кінематографу. На брак відвідувачів заклад не страждає: вечорами, й не тільки, в підвальному кафе велелюдно. Підтверджує це і автор згаданої публікації С.Ситник: «Це переважно підлітки, старшокласники, учні СПТУ і технікуму. Всі вони без обмеження можуть попасти на будь-який фільм. Заплатив карбованець 50 копійок – і насолоджуйся видивом західнонімецького еротичного фільму або «подвигами» Рембо з однойменного фільму (США), який жорстоко розправляється з радянськими воїнами-інтернаціоналістами». Як висновок напрошується наступне: вже тоді неофіційні керівники вміли й знали, як добре заробити на підлітках. А що ж заробили офіційні структури – відділ культури, районний будинок культури та управління торгівлі? Автор статті наводить цифри з цього приводу: «Для дирекції будинку культури… це невигідно, бо виходить так, що вона працює не для своїх, а для чужих інтересів… За чотири місяці роботи кафетерію відділу культури відраховано лише 1802 карбованці, в той же час заробітна плата В.Ю.Грека лише за листопад минулого року становила 1037 карбованців 17 копійок… (для довідки: середня заробітна плата пересічного працівника у 1989 році – 212,76 крб. – Авт.) І ще: 610 карбованців 10 копійок нараховано персоналу кафе, яке на 5 грудня 1989 року не дало жодного карбованця виручки управлінню торгівлі, тоді як подібні йому заклади лише за день здають в середньому 300 карбованців виторгу». Вже не йшла мова про відшкодування витрат відділу культури зі створення клубу… Ось вам і дебет із кредитом, як прийнято говорити у фінансистів. За державний кошт було створено всі умови для отримання заробітків окремим особам.
Отож, як бачиться з публікації 25-річної давнини, вже в ті часи, на початку 90-х років, почали проявлятися підприємливі паростки працівників радянської торгівлі, які згодом стануть фундаментом особистого бізнесу.
Не дивно, що після розпаду Радянського Союзу Володимир Юхимович Грек відкрив на вулиці Луцькій господарчий магазин, який довгі роки успішно працював. Але широка душа й активна натура пана Грека не дозволяють йому обмежитися бізнесовими справами. Він прагне значно ширших просторів, де можна було б проявити всі свої здібності та навички, отримані ще в сфері радянської торгівлі. А туди, як відомо, з вулиці люди не потрапляли. Там були лише обрані, з певним хистом, з певними знаннями та вміннями. Чи, може, вже власний бізнес не таким прибутковим став?
І як усі ці здібності нині проявить шановний Володимир Юхимович на посаді головного люстратора Володимира-Волинського? Зводитиме, за звичкою, дебет із кредитом? Чи, може, буде за давньою торгівельною звичкою розподіляти дефіцитні товари? В даному випадку – посади?
До речі, у 2014 році люстраційна структура в нашому місті називала себе, здається, комітетом громадської люстрації, а вже нині структура зветься значно поважніше: ГО «Всеукраїнська люстрація. Волинь». Ось так – поважні люди й поважно звуться…
Цікавить ще й таке: чи відомо Єгору Соболєву, хто у нашому місті називає себе люстраторами? Чи знає молодий український політик людей, які позиціонують себе борцями за справедливість й прикриваються його ідеями? Навряд чи знає, бо коли підприємливі торгівці вже заробляли тисячі, пану Соболєву було лише 12 років.
Чи відповіли ми на кілька запитань Марії Сокіл? Сподіваємося, що так. А висновки робити вам, шановні читачі.
Ліна Мельничук
