Історія мешканки Мар’їнки, яка стала військовослужбовцем 14-ої ОМБ

Ірина Шпірна: «Чому нашу країну, мою землю повинен боронити хтось, а не я?»

Про це повідомили у прес-службі 14 окремої механізованої бригади у Фейсбуці.

Ірину Шпірну її теперішні бойові побратими знали задовго до того, як вона стала військовослужбовцем бригади. Річ у тім, що Ірина, жителька міста Мар’їнка, що за кілька кілометрів від Донецька, впродовж двох із половиною років, від початку війни, була волонтером. Там, у Мар’їнці, Ірина й познайомилася з бійцями нашої бригади, коли ті 2015 році зайняли позиції на околицях міста. Підтримувала наших військових, із багатьма з них потоваришувала. Навесні ж 2016, коли бригади вийшла з зони проведення АТО на ротацію, Ірина супроводжувала її, й навіть відвідала Володимир-Волинський. А через кілька місяців сама стала військовослужбовцем 14-ки, з якою за час свого волонтерства зріднилася…

Нині старший солдат Ірина Шпірна, мама двох дітей, менеджер тур-бізнесу в мирному житті, з ностальгією й болем пригадує, як затишно жилося в прифронтовій Мар’їнці до війни. І, каже, знає причини, чому в місто прийшов клятий «русский мир»…

– Винною в цьому, на моє переконання, була банальна жадібність людей, які хотіли, нічого не роблячи, гарно й безтурботно жити, – розповідає Ірина. – Чомусь вони вважали, що, от, прийде Росія, й вони заживуть як у раю: отримуватимуть величезні зарплати, пенсії й так далі, особливо при цьому не напружуючись. Це така собі ностальгія за совком, якої я не могла і не можу зрозуміти, особливо, з огляду на те, що до війни наш регіон жив небідно.

Треба сказати, що, коли жах під назвою «русский мир» тільки починався, в Мар’їнці було дуже багато людей, які не хотіли Росії в своєму місті. Пам’ятаю, як ми збиралися на проукраїнський майдан у Донецьку, відкрито заявляли про свою позицію. Пам’ятаю, як нас били кийками, кидали в нас каміння, обливали зеленкою… Були, звісно ж, і люди, які просто відмовчувалися, бо боялися.
Сьогодні ж Мар’їнка, думаю, відсотків на 75 – проукраїнська. На щастя, ми недовго були в окупації, але цього часу вистачило, аби зрозуміти, чого чекати від «русского мира», тим паче, що окупувала нас не так Росія, а судячи з морд, які доводилося бачити на вулицях, а Чечня… Крім того, жителі Мар’їнки добре бачать, звідки по них гатять! Пригадую, як на початку окупації я зі своїми рідними (нас було 4) за одну ніч всю Мар’їнку розфарбувала жовто-блакитними прапорцями. Ризикувала, звичайно, але дуже хотілося хоч якось показати, що я – за Україну!

Чи страшно було в окупації? Ні. Страшно було допомагати нашим хлопцям. Для того, аби привезти їм допомогу, мусила закуповуватися в Донецьку й їхати з усім цим через 2 ворожих блокпости. Отоді було страшно… Лячно було й за дітей: коли увечері біля будинку зупинявся автомобіль, в голові була єдина думка – за мною чи ні?

В той самий час за 7 км від Мар’їнки стояла 51-а бригада, з бійцями якої Ірина, їдучи в справах, на блокпосту, і познайомилася. Каже, ніколи не ділила Україну на регіони, а українців – на східняків і бандерівців. А тому відразу сприйняла хлопців із 51-ї – за своїх, почала допомагати. Спочатку, як зізнається, пиріжками й борщем, а згодом і більш необхідними речами.

– Чому робила це? Не знаю… Просто відчувала таку потребу, хтось же мусив це робити, – зізнається Ірина.

Власне, допомагала Ірина Шпірна не тільки бійцям 51-ї, а кожної з бригад, які стояли біля Мар’їнки, міста, яке вважає рідним, без огляду на те, де нині мешкає (у 2014 році родина переїхала у Вінницьку область). Так жінка й познайомилась з бійцями 14-ї, в якій нині служить, і яку мар’їнці навесні 2016 не хотіли відпускати: проводжали зі сльозами, і навіть, за словами Ірини, писали листа президенту з проханням при можливості повернути їм 14 окрему механізовану бригаду…

– Як визріло рішення стати військовослужбовцем нашої бригади?

– Поверталася з Мар’їнки, де допомагала бійцям 10-ї бригади, телефоном спілкувалася з командиром 1-го батальйону 14-ки. Від нього почула, що не вистачає людей. Приїхала додому і сказала мамі: «Я йду в армію…». І вже через 4 дні поїхала в навчальний центр у Полтаву. Відверто кажучи, думала, мама не підтримає мого рішення, однак вона здивувалася через інше – як я досі цього не зробила. А от чоловік був проти, втім, змирився. Сам хотів служити за контрактом, та має проблеми зі здоров’ям. Що ж до дітей, то син, йому вже 10 років, пишається тим, що мама боронить Україну. Донька ж, а їй лише 5, поки не розуміє що й до чого. Для неї головне – що мама привезла, приїхавши в відпустку, «що їй солдатики передали», – усміхається, цитуючи доньку, Ірина. – Звичайно, шкода, що діти наразі ростуть без мами, з бабусею. Але ж не тільки мої діти зараз так ростуть… Чимало мам, а ще більше тат змушені бути далеко від своїх дітей для того, аби вибороти для них майбутнє, прогнати ворога з рідної землі… Це по-перше. А по-друге, мої діти звикли, що мене немає вдома, бо ще до армії, будучи волонтером, я постійно була в роз’їздах.

Стосовно ж того, чому прийняла рішення про військову службу, то для мене причини очевидні. Чому нашу країну, мою землю повинен боронити хтось, а не я? Не розумію, як можна чекати, що прийдуть люди з Західної чи Центральної України або ще звідкілясь, і захищатимуть нас? А ми самі, жителі тимчасово окупованих чи прифронтових міст і містечок Донбасу, будемо в цей час відсиджуватись по хатах? Передусім, ми, жителі Донбасу, маємо захищати свою землю! Тому тішуся з того, що зараз чимало моїх земляків – в лавах Збройних Сил України. Здебільшого, це колишні волонтері. Втім, є й ті, хто волонтерством не займався. Так, у нашому батальйоні є хлопці із Горлівки, з Донецька.

– Як вам ведеться в бригаді?

– Добре. Було неважко, як кажуть, акліматизуватися, знайти спільну мову з колегами, мабуть, тому, що багатьох із них знала ще в цивільному житті, багато спілкувалася з військовими. Що ж стосується самої служби й побуту, то з першим, мені здається, непогано даю раду, бо завжди була дисциплінованою й відповідальною, а в побуті досить невибаглива. Крім того, всім необхідним, і навіть більше, ми забезпечені, в чому, на моє переконання, велика заслуга командування бригади. Тож усім, хто слухає нісенітниці про те, що ми тут, на фронті, голі, босі й голодні, щиро раджу: не вірте, а ще краще – не слухайте! А взагалі, мені тут комфортно й безпечно. Там, у цивільному житті, було набагато страшніше під час обстрілів, коли знаєш, що йде бій, а додзвонитись не можеш, божеволієш від тривоги, від невідомості… Ще страшніше, коли є загиблі серед тих, кого знала, з ким товаришувала, до кого була прив’язана… Я за два з половиною роки свого волонтерства, на жаль, поховала багатьох… Після такого просто опускаються руки, немає сил далі боротися. Повертає до життя лише думка про те, що життя триває, і війна триває, і є ті, кому ти потрібна, кому можеш допомогти…

На дозвіллі Ірина Шпірна вишиває бісером. Зізнається, що захопилась цим вже в війську – дуже заспокоює. Любить читати, але з книжками на фронті не густо, тож за допомогою бісеру розвиває моторику пальців. А ще жінка вірить, що перемога над ворогом і звільнення українських земель – не за горами, і що Донбас не стане другим Придністров’ям. А от над тим, чим буде займатися після війни, ще не думала. Каже, волонтерство не покине, це точно. Бо навіть після закінчення бойових дій в Україні, на превеликий жаль, залишиться чимало тих, в кого війна забрала здоров’я, дітей, які втратили на фронті батьків. І всім їм потрібна допомога небайдужих. А зрештою, каже Ірина, можливо, залишиться в армії, де їй комфортно… Тим паче, що до закінчення контракту має досить часу.

От знати б ще – скільки до закінчення війни?.. Та поки що ніхто цього не знає, тож залишається набратися терпіння й воювати – так самовіддано й звитяжно, як це вміє українське військо… Заради України і своїх дітей…