У час, коли десантник загинув, вона втратила свідомість. Спомин дружини про героя Володимира Якобчука

11-го березня йому мало б виповнитися 30 років. Володимир Якобчук служив у 80-й окремій повітряно-десантній бригаді, з 2010-го року перебував на контрактній службі, зокрема, в складі миротворчих військ ООН, а загинув 17-го червня 2014 року в бою за місто Щастя Луганської області у ході антитерористичної операції. Сім’я лишилася без сина, брата, люблячого чоловіка та батька. У день народження героя спогадами про нього поділилася дружина Антоніна Якобчук.

Для мене він назавжди залишиться прикладом

Володя багато чому навчив нас. Він був прекрасним чоловіком, Людиною з великої літери, адже все своє життя присвятив допомозі хворому братові. Вірив у справедливість, для нього слово «честь» мало велике значення.

Завжди хотів мати сина. Бог подарував йому двох. Дуже любив свою сім’ю – батьків, мене і наших діточок.

Ми одружилися 28-го вересня 2008-го року. 27-го січня 2010-го народився старший син Влад. Вова був на пологах і тоді вперше на очах сильного чоловіка я побачила сльози радості. Він дуже тішився синочком, хотів виховати його сильним і мужнім.

11-го вересня 2011-го року на світ з’явився Артем – друга наша радість. Володя не встиг на пологи, з полігону його відпустили тільки ввечері. Дуже радів, що має двох синів, які були його гордістю.

Цього року привела Влада в 1-й клас. Не передати, що відчувала, переступаючи поріг школи, де з пам’ятної дошки дивиться тато-герой.

В Африку поїхав для того, щоб зібрати кошти на лікування брата

Спочатку Вова служив в Десні, потім у Львові. Можливості переїхати до нього, зняти квартиру, не було. Він завжди допомагав батькам, хворому братові. Навіть в Африку поїхав для того, щоб зібрати кошти на лікування Колі, так само поставивши мене перед фактом. Я змирилась, бо знала, що його не переконаю. Тим більше з Миколою склалася реально важка ситуація – його перевели на діаліз.

Пам’ятаю, як приїхав додому на Новий рік (2014), увійшов до хати за півгодини до півночі. Привіз подарунки хлопцям: старшому іграшковий автомат, а меншому – вертоліт, який в нас є до цього часу. Я його зберегла.

У січні Володя був у відпустці, потім його перевели в Чернівці. Приїжджала до нього на базу, ми разом відсвяткували Великдень.

Від останньої зустрічі минуло багато днів і ночей. Біль не вщухає. Моя душа мертва, а серце болить досі. Часто люди запитують, як жила ці роки. Сказати, що мені важко – нічого не сказати. Хоча знаю, Вова – справжній Герой, справжній Патріот із хоробрим серцем, і я ним пишаюсь.

«Тоню, хочеш ти цього, чи ні, – все одно я там буду»

Спостерігав за подіями на Майдані і говорив: «Якби не був військовим, поїхав би в Київ». Думаю часом, чи можна було його втримати?… Ні, я не змогла б. У житті взагалі не можна нічого змінити. Така доля.

Вова хотів служити, завжди боровся за ідею. Він просто не міг жити спокійно, йому потрібен був екстрим. Коментарі про те, що я його туди відправила – глибока неправда. Хто знав Володю, у це ніколи не повірить. Він був такий: вирішив – і все на тому.

Після одруження продовжував здобувати освіту, впродовж року жили з ним у Луцьку. Працював на хлібопекарні, потім розрахувався. Після того, як завагітніла, повернулися в село Литовеж, звідки ми обоє родом. Настав час вирішувати, куди влаштуватися на роботу.

Одного разу він просто поставив мене перед фактом, що збирає документи і йде на контракт. Звісно, я його не відпускала і не хотіла підписувати дозвіл, слово армія незмінно пов’язувалося з почуттям тривоги. Але Вова приїхав і сказав: «Тоню, хочеш ти цього, чи ні – все одно я там буду».

Дозвіл я підписала.

На день народження дізналась, що його везуть у зону АТО

На свій день народження все чекала дзвінка від нього. Не втрималась, набрала сама.

– Тоню, нас збирають, на полігон їдемо.

Тільки ж з полігону приїхали. Дзвоню знову, чую, що він в потязі.

– Куди ти їдеш?

– На полігон.

– Поїздом?

– Ну, їду. Куди? Ще не знаю.

Він їхав на схід. На день народження дізналась, що його везуть у зону АТО.

Вийшла на вулицю і… втратила свідомість. Володя загинув саме в цей час

Хлопцям привезли бронежилети буквально за тиждень до того, як він загинув. Говорив, що спить в «бронику», так почувався безпечніше.

Володя боровся за ідею. Але під час АТО дещо змінилося у його світогляді. Продажність, халатність та команда «відбій», коли позиція ворога майже взята, наштовхували на питання: «Для чого я тут?».

Він відчував, що смерть прийде незабаром. Останній дзвінок запам’ятався особливо теплим спілкуванням. За тиждень до загибелі дзвонив і наставляв мене: «Хлопці підуть в школу – ніколи не шкодуй грошей, щоб вони гарно виглядали, вдягай їх»… Я спочатку не розуміла, чому про це говорить.

Командир Володі розповів, що він лишав все, йшов на озеро і сидів там на самоті. Мабуть, у нього були якісь передчуття. Я теж відчувала біду, зловіщі сни не давали спокою.

Артеріальний тиск падав, тому почала лікуватися. 17-го червня о 8-й годині ранку під крапельницями мені стало недобре. Попросилася у лікаря подихати свіжим повітрям. О пів на дев’яту вийшла на вулицю і… втратила свідомість. Володя загинув саме в цей час.

Про смерть чоловіка дізналась з інтернету

17-го червня зв’язок з Володею перервався. Не втомлювалася набирати його номер – все марно, він був відсутній. Серце вже відчувало, а розум не вірив. Увечері наступного дня побачила телевізійний сюжет, де мій Вова розвантажує боєприпаси. Звернула увагу, що це був прямий ефір – трохи заспокоїлась.

Вова три дні не виходив на зв’язок і раптом на його сторінці «Вконтакте» з’явився напис «Вічна пам’ять». Я ніколи не забуду хвилини, коли дзвонила до мами Володі, до колег, які не хотіли нічого розповідати, поки інформація не підтвердилась.

Дві доби в трансі. Обняла його фотографію і ходила по хаті. Все дзвонила йому, дзвонила, надіялася… Лише 20-го червня пролунав дзвінок до мами Вови та підтвердили страшну звістку.

Може, там тіло понівечене і це не він? Я думала, що це неправда, поки не побачила його в гробі. Володя був як живий.

Все стало, як в тумані. Не розуміла, чи й живу взагалі, лише діти вертали до життя. Нестерпна біль в серці, нерозуміння дійсності. Чому так сталось, чому мої сини не бачать тата, який їм так потрібний?

Повідомлення про смерть мені передали вже після похорону. Дуже важко про все згадувати. Здається, що це зі мною відбулося в далекому минулому, а можливо, і зовсім не зі мною. Просто заповнила цю порожнечу в душі якимись подіями, живу далі. Спілкуюсь, жартую, сміюсь, але та порожнеча нікуди не ділась – вона постійно тут, у грудях.

Я не можу забути про нього, біля мене є його «копія» – старший син.

Нехай діти пам’ятають тата живого

Багато хто мене питав, чому на похорони не привела синів. Як діткам в два та три з половиною років поясниш, що їх тата немає більше? Я сама пережила велике потрясіння і не хотіла, щоб мої діти бачили наші страждання. Вважаю, що зробила правильно. Нехай вони пам’ятають тата живого.

«Ми його вбили і захоронили, як собаку»

Лист із таким змістом на дві сторінки, списаних клітинка в клітинку, отримала на дев’ятий день після смерті Володі, якраз після повернення з храму. Зараз його у мене немає і зізнаюся, що не хочу більше його бачити.

Вова завжди носив з собою військовий квиток і паспорт. «Сепари» разом із листом прислали тільки його паспорт, де була фотографія зі мною та старшим сином.

Після цього почалися погрози в інтернеті. Довелося блокувати сторінки в соцмережах, бо часто приходили фото та відео масових вбивств бійців. Було настільки важко морально, але не могла змовчати й відписувала коментарі. Насправді, перебуваючи у стресовому стані, я взагалі не розуміла, що робила. Жила, ніби «на автоматі».

Ці нелюди присилали листи не лише мені, а й іншим дружинам бійців. Вони старалися зачепити, добити людину. Коли зрозуміла весь сенс цькування в інтернеті, перестала реагувати на постійне залякування і тоді від мене відчепились.

17.06. 2014. Хронологія подій з розповідей бойових побратимів

О 8:00 хлопців відправили на допомогу батальйону «Айдар», який рятував Савченко і сам потрапив в засідку. Виїхали в складі трьох БТРів. Як розповідали товариші, за поворотом стався вибух (там теж була засідка) – у першому БТРі загинули всі, можливо, і миттєво.

У Вови в руках був телефон. Хотів додзвонитись, попрощатись. Не судилося.

Як розповідали хлопці, бій тривав майже добу. Лише на другий день вони змогли вибратись з-під обстрілів, знайти місце дислокації і повідомити про загиблих.

Таке відчуття, ніби серця нема

Так, я звиклася з думкою, що його немає. Ти сидиш десь в компанії, жартуєш, хоч розумієш, що тобі зовсім не до сміху.

Бувало таке, що просто півдня лежиш і дивишся в стелю. Діти приходили і лягали біля мене. Вони буквально витягували мене з того стану, як могли. Хочеться зараз їм віддячити, віддати все, що маю.

Скоро мине три роки від останньої нашої розмови. Проте я знаю, що Володя завжди буде в моїй пам’яті, він став прикладом для нас усіх.

Я не вдова, а дружина справжнього воїна!

Фото Антоніни Якобчук

Інтернет-видання “БУГ”