В Іловайському котлі хлопцям радили… триматися
Світлана Торчило із села Кречів, що на Іваничівщині, нині живе від зустрічі до зустрічі з сином, який лікується у госпіталі Києва. Діма уже переніс восьму операцію на нозі – осколок влучив у п’яточну кістку, фактично лишивши хлопця півстопи. Коли Дмитро почув від лікарів, що не зможуть нічим допомогти, занепав духом, замкнувся в собі. Воно й не дивно, після усього пережитого, та ще й у такому юному віці, адже у липні йому виповнилося 21. рідні військо-вослужбовця не втрачають надії, кажуть, що готові відправити хлопця навіть за кордон, якщо матимуть гарантії на одужання.
Світ не без добрих людей. І в цьому Світлана Зіновіївна переконалася, коли просто незнайомі перехожі пропонували їй свою допомогу. Під час вечірньої прогулянки біля госпіталю до неї з сином підійшов чоловік і сказав, що зможе відвезти Діму в інститут ортопедії, де є відділення хірургії п’ятки. Та юнака саме готували до наступної операції, тому поїздку довелося відкласти. Іншим разом до мами потерпілого звернулася фінансовий директор однієї з приватних клінік, де є лабораторія з нарощення клітин та кісток. Хоч така процедура є недешевою, та хіба ж економлять гроші на здоров’ї й поверненні до повноцінного життя?
Дмитра Торчила мобілізували 8 квітня. Разом з майором Олексієм Латишем на камазі, за кермом якого був Діма, разом здолали не один кілометр. Хлопці були в Дачному. 20 серпня вирушили у бік Іловайська. Там в одному місці сформувалося скупчення техніки – міни, снаряди – усього 30 тонн. Ніхто не знав, з якою метою це робиться, але наказ виконували. Коли зрозуміли, що потрапили в оточення, звернулися до вищого командування і почули пораду: “Тримайтеся”. Як тільки приїхала остання колона, почався обстріл. Серед боєприпасів були й зенітні установки, на щастя, без запалів. В інакшому випадку знесло б усе вщент. Позаду солдатів рвалися снаряди, попереду – російські війська. Кого розстрілювали одразу, кого забирали в полон. Розпочалося справжнє кроваве побоїще. Дмитра кинули лицем в землю, забрали документи, автомат, телефон. Чув, що полонених відправляють в Ростов на Дону. Під’їхали швидкі. Медики надавали допомогу російським військовим, а до наших навіть не підходили. Одному солдату осколком поранило обличчя. Його нелюдський крик не могли слухати навіть сепаратисти – вкололи обезболююче. Українських бійців розділили на мертвих і полонених. За останніми приїжджали автомобілі. А п’ятьох важкопоранених, серед яких був і Діма, просто залишили в полі. Мовляв, навіщо їх брати – все одно помруть.
Хлопці пролежали тут увесь день. Ближче до вечора поповзли до обгорілої швидкої, “таблетки”, як її ще називають. Залишатися під відкритим небом було небезпечно, адже всюди – калюжі крові і шастали голодні чи то собаки, чи вовки. До ранку хлопчина із пораненим обличчям помер. Коли добиралися до шосе, втратили ще одного свого побратима. Уже втрьох бійці ледве доповзли до дороги і зупинили рейсовий автобус. Люди плакали і допомагали сісти. Хоча були й такі, які кричали: “Добейте их, это бандеровци”. Водій доправив хлопців до лікарні в Старобєшево, але медики не захотіли приймати потерпілих. Тоді він відвіз їх до Волновахи.
Розпочалося тривале лікування. Діму перевезли у Запорізьку область, пізніше – в Дніпропетровську, а потім в Київ. Ще з самого початку батьки хотіли забрати сина ближче до дому, але лікарі заборонили – у такому стані вирушати в дорогу було вкрай ризиковано, адже Дмитро втратив багато крові.
Світлана Зіновіївна розповідає, що не впізнала сина, настільки він змінився, змарнів. А ще не могла дивитися, як до госпіталю приїжджало по 6-7 швидких із важкопораненими, яких на каталках розвозили по палатах. Не може забути й двох хлопців років двадцяти, що йшли алеєю біля госпіталю: в одного не було лівої ноги, в іншого – правої. Загалом, багато що шокувало С.З.Торчило. Як наприклад той факт, коли журналісти одного з провідних телеканалів, що сьогодні славиться професійністю та незаангажованістю, взявши інтерв’ю в хлопців з палати Дмитра, змонтували його так, що солдати не одразу зрозуміли, що відбувається. На екрані показували їх, а слова – чужі, далекі від правди.
– Чи ж то тільки в Росії інформаційна війна? – знизує плечима мати постраждалого.
Не хочеться бути багатослівною, але маємо те, що маємо. Кожна розмова з військовими – це неймовірне щастя, бо живими повернулися з тієї проклятої війни. А водночас і розчарування, бо за яку свободу боремося, якщо навіть свободу слова у нас ховають за ширму? Та так, щоб ніхто не дістав. Змінити себе уже неважко, особливо після побаченого в останні місяці, змінити систему – оце завдання! Сьогодні не люстрація, а ілюстрація того, що в країні щось іде на краще. Важко повірити, коли слухаєш розповідь матері і бачиш, як сльози капають від безпорадності, коли бачиш, як батьки солдата, який чудом залишився живим, без перебільшення “вибивають” поновлення військового квитка, а на порозі військкомату чують: “Сам винен, що загубив”. Слова не в’яжуться з ділами. Мабуть, тому їх так далеко і ховають.
Юлія ХОВАЙЛО.