<




«Син просить піти до тата, і ми йдемо на кладовище», – вдова бійця з 14 бригади Євгенія Ворошика

07:02 | 23.11.2022 / Володимир / , /
Перегляди
2994
/ 1 коментар

Головний сержант – командир відділення взводу безпілотних авіаційних комплексів батареї управління та артилерійської розвідки 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Євгеній Ворошик з позивним «Багряний» народився та виріс у Володимирі. Закінчив Львівський національний аграрний університет. У 2013 році підписав контракт із ЗСУ та став на захист України. Пройшов усі гарячі точки Донбасу, одружився, мав безліч планів на майбутнє.

Однак все обірвалося в один день. 4-го жовтня під час виконання службових обов’язків він отримав поранення несумісні з життям. Звістку про його смерть дружина Марія отримала наступного дня… Про це пише Жанна Білоцька для ВСН.

Заради кохання переїхала в Україну

«У двері сильно постукали. На порозі стояли двоє чоловіків та жінка-медичка. Я здогадалася, хто вони. Відразу попросила нічого не говорити, лише сказати: «Коли?», – розповідає удова.

Я не була готова сприйняти страшну звістку, як і не була готова втратити Женю. Але реальність виявилася набагато жахливішою. Напередодні загибелі він телефонував мені, та я не почула дзвінок, а коли передзвонила, не відповідав. Потім прийшло  повідомлення, у якому цікавився, як ми з дитиною? Воно було останнім.

Згодом у їхню машину поцілив ворожий снаряд. Женя отримав поранення несумісне з життям, і помер у лікарні, не приходячи до тями».  

Євгеній та Марія одружилися у 2016-му. Жінка на той час проживала в іншій країні, звідки була родом, та заради кохання переїхала в Україну. 

«Назавжди запам’яталося знайомство з батьками Євгена. Я дуже хвилювалася перед зустріччю з ними. Женя представив мене їм зі словами: «Це моя наречена, прошу її не ображати». Не знаючи української, не зрозуміла, що означає слово «наречена», але перепитати соромилася. Вже у процесі вивчення мови, яку освоїла упродовж року, дізналася про його значення, і коли розповіла чоловіку про цей випадок, він сміявся», – пригадує вона.

Марія за освітою – технолог харчової промисловості. Її знання згодилися для роботи на одному з підприємств міста. Згодом жінка завагітніла, і у них з Євгеном  народився синочок Кирилко.  

Бойовий шлях сержанта Ворошика

Із початком повномасштабного вторгнення сержант Ворошик у складі бригади вирушив на зустріч окупаційним військам, які вже рухалися територію України. Відділення взводу під командуванням Євгена забезпечували безперебійне ведення розвідки на ввірених їм рубежах, тим самим не дозволивши противнику прорвати лінію оборони на різних напрямках виконання бойових завдань.

Так, на Київщині завдяки вчасному реагуванню відділення була знищена ворожа колона та зупинено просування окупантів. У травні на Луганщині військовослужбовцями під командуванням сержанта Ворошика вдалося запобігти оточенню особового складу та відбити атаки противника, а також знищити техніку із живою силою.

На Донеччині  під час виконання службових обов’язків Євгеном була вчасно надана домедична допомога військовому та проведена його евакуація, що дозволило зберегти тому життя. Щодня під прицільними ворожими обстрілами, сержант Ворошик вчасно ухвалював рішення, завдяки яким наносились вогневі ураження по противнику та його техніці.

«По них стріляв танк, але їх врятував окоп» 

За освітою Євгеній – енергетик агропромислового комплексу. Він міг би працювати на будь-якому підприємстві, пов’язаному із цим напрямком, але обрав армію, і планував з часом вступити до одного з військових навчальних закладів України. 

“Перебуваючи на фронті, попри інтенсивні бойові дії, Женя телефонував майже щодня, інколи ми розмовляли по відеозв’язку. У ті моменти мав можливість бачити сина, розмовляти із ним.

Одного разу я садила дерева на подвір’ї, і радилася, яке деревце і де посадити. Хоча хотілося, щоб це зробив чоловік, однак обставини склалися так, що довелося чимало чоловічих обов’язків взяти на себе. Зрештою,  вони лягли тягарем на плечі й інших жінок, чоловіки яких воюють, – продовжує ділитися Марія.

Як і кожна дружина, хвилювалася, як не брав слухавки, і говорила йому про це. Та він заспокоював, а одного разу сказав, варто турбуватися лише у випадку, якщо не має зв’язку понад два дні”.

Коли  писав, що хоче спати, вже знала, що його контузило. До слова, на війні серед військових контузію не бере ніхто до уваги, хоча насправді наслідки згодом дають про себе знати. У нього їх було кілька, а влітку під Бахмутом Женю було поранено у ногу. Із його слів, по них стріляв ворожий танк, їх тоді врятував окоп.

Хлопці, які були з ним, отримали контузії та поранення різного ступеня важкості. Одного військового було поранено у руку,  Женя отримав множинні відкриті рани гомілки. Та після проходження лікування знову повернувся у стрій і продовжував виконувати бойові завдання».

Про війну чоловік нічого не розповідав. Марія з розумінням ставилася до його небажання говорити про неї. Лише якось обмовився про те, як під час перебування у Бахмуті, до них вийшли місцеві жителі й сказали, що вони можуть приходити до них і брати все, що їм потрібно. На Харківщині ставлення людей було інакшим. Ті навпаки виступали проти їхньої присутності, звинувачуючи у тому, що через них росіяни стріляють по їхньому населеному пункту. 

Планували повінчатися, але не встигли

«Коли Женя після поранення повертався на фронт, на душі було неспокійно. Хоча цей неспокій був присутній завжди, але намагалася тримати його у собі. Того дня він вирвався назовні, і зі сльозами на очах вигукнула: «Куди ти їдеш? Ця війна забере тебе у мене». Євген намагався знайти заспокійливі слова, та я не могла нічого із собою вдіяти. Ще й сон, який наснився напередодні, додавав тривоги. У ньому бачила похорон коханого, і від цього стало моторошно», – згадує Марія. 

Євген дуже хотів ще раз повторити стрибок з парашутом. Одного разу з товаришем він зробив це і йому сподобалося. Після чого дав собі слово, як тільки з’явиться можливість, повторить ще раз. Одним із улюблених занять було читання. Особливо подобались книги,у яких йшлося про саморозвиток. Разом із тим, чимало часу приділяв заняттю спортом. Для нього це був ще  спосіб зняти емоційну напругу. Коли злився, йшов бігати. 

«Женя обожнював синочка, і якомога більше вільного часу проводив із ним. На нашу четверту річницю весілля ми придбали велосипеди, і полюбляли кататися на них. Та з появою дитини у мене не завжди вистачало часу, тоді чоловік садив Кирилка на велосипед і вони вирушали у веломандрівку», – розповідає жінка. 

Ранок 5 жовтня розділив життя Марії на «до» і «після». Звістка про загибель Євгена перекреслила усі їхні плани та мрії. 

«У нас не було гучного весілля. Ми просто розписалися у присутності рідних. За вінчання задумались згодом, та все якось не виходило. Але коханий запевнив мене, що ми обов’язково закріпимо шлюб на небесах. На жаль, не встигли», – додає вона. 

Після загибелі Євген часто приходив до Марії у снах, і кликав її із собою. Одного разу наснився, та запропонував разом поїхати на море. Вона вже зібралася у дорогу, як прокинувся Кирилко й покликав її. Жінка каже, що дитина щоразу прокидалася у той момент, як тільки мама збиралася йти з татом. Таке враження, що не пускав її з ним. А якось вони їхали машиною, і він промовив: «Мамо, поглянь, тато за нами їде». 

«Дитина дуже важко пережила смерть Жені, хоча через свій вік не до кінця усвідомила, що його немає. Інколи підходить до мене й просить піти з ним до тата, і ми вирушаємо на кладовище. Свекруха й досі не відійшла від горя, хоча намагаємося її усіляко підтримувати.

Тішить, що сестри чоловіка не залишили мене сам на сам з бідою, за що я щиро їм вдячна. Цей короткий відрізок нашого спільного з коханим життя назавжди лишиться у моїй пам’яті як найщасливіший та найпрекрасніший. Із ним відчувала себе щасливою, захищеною та коханою. Я вдячна йому за сина і за кожну хвилину, яку ми прожили разом», – каже жінка.  

Справжній професіонал та Людина з великої літери

Побратим Євгена Ворошика військовослужбовець Максим характеризує його як зразкового військового, патріота своєї країни, Людину з великої літери, яка попри різні ситуації завжди поводила себе гідно та професійно. 

«Сержант Ворошик був моїм командиром, з яким мав за честь служити пліч-о-пліч. Коли підписав контракт із ЗСУ, він уже був головним сержантом підрозділу. Згодом доля нас закинула в зону бойових дій на сході, де разом виконували бойові завдання. Від початку повномасштабного вторгнення продовжили працювати в одній команді.

Потім наші шляхи розійшлися. Одного дня побратим повідомив про те, що група, якою командував Ворошик, потрапила під ворожий обстріл, внаслідок якого двоє військовослужбовців були поранені, ще один отримав важке поранення і був госпіталізований. А вже наступного дня дізналися про смерть Євгена у шпиталі», – пригадує він. 

Поховали Героя на кладовищі у селі Поничів. За віддану службу головний сержант Ворошик нагороджений численними відзнаками, серед яких нагрудні знаки «За взірцевість у військовій службі», «Відзнака командира 14 ОМБР імені князя Романа Великого», «За службу та звитягу» ІІІ ступеня.

Напередодні загибелі Євген отримав відзнаку «За хоробрість у бою», яка так і залишилася на полі бою. За особисту мужність і героїзм, виявлені під час виконання військового обов’язку посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.


один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

28 Листопада, Понеділок
Погода у Нововолинську та Володимирі