Герої АТО переддень Дня Захисника України відвідали Володимир-Волинську школу-інтернат

На зустріч зі школярами прийшли мужні воїни, герої, захисники України – Юрій Степанюк, Юрій Хомич, Віктор Вільчинський та Апостол – у нього немає ні імені, ні прізвища, він – доброволець. Йому – 19-ть років, а на війну пішов, коли ще не було 18-ти… Апостол – побратим нашого земляка, загиблого Дмитра Колесникова. Вони прийшли розповісти дітям не тільки про війну – а й про те, що треба вчитися, здобувати знання, берегти здоров’я та любити свою Батьківщину.

Дуже просто, ніби історичний нарис, ніби не про себе, хлопці обережно торкаються теми подій на Сході України. Адже це – реалії сьогодення кожного, і тих діток, які сидять принишкло у залі. Кожен – із високими нагородами – орденами, медалями, подяками від влади різних рівнів. А чому отримали високі нагороди – розповідати не хочуть – віджартовуються, радше говорять про побратимів, їхні заслуги перед Вітчизною.

Юрій Степанюк – один із семи з половиною тисяч вояків, які були поранені двічі. Він – “кіборг”, він той, хто захищав символ української незламності та затятості – Донецький аеропорт. Сьогодні Юрій  – голова Володимир-Волинської громадської організації ветеранів, учасників та інвалідів АТО. Наразі він і тут, на мирній території, продовжує боротьбу, але вже за права своїх побратимів.

Юрій Хомич – друзі називають його Іванович або Шериф – “кіборг”, він у 54-ри роки пройшов пекло Донецького аеропорту, бачив, як вмирають його друзі, особисто врятував від смерті 130-ть вояків. Каже, що піти воювати його змусив чоловічий обов’язок перед державою – він професійний військовий, який віддав армії 15-ть років життя і тепер стояти осторонь війни не зміг.

Віктор Вільчинський – нагороджений Президентом України орденом “За мужність”, служив у батальйоні Київ-2. Це спецпідрозділ Міністерства внутрішніх справ. Каже, що виконувати просто міліціянтські функції не міг. Тому разом із друзями постійно допомагали Збройним силам України. “Там де армії стріляти не можна було, то нам, “мєнтам”, дозволялося. От ми їм і допомагали боротися із бойовиками”, – розповідає Віктор. Він – снайпер, пройшов увесь Майдан в Афганькій сотні, а побачивши, наскільки серйозна загроза зі сторони Росії, пішов добровольцем на фронт.

Апостол – хлопець, якого десь на Львівщині правильно виховали батьки, заклавши у серце любов до Батьківщини, розуміння того, що він – українець, чоловік не просто по статевій приналежності, а по духу. Він рвався у Донецький аеропорт, каже, що це було б для нього більшим святом, ніж день народження. Однак не пустили командири – хлопцеві ще не було й 18-ти. Він потрапив у Пески – на вишку “Небо”, висотою 45-ть метрів. Апостол – корегувальник вогню, він – “очі” тих, хто веде бій. За його голову бойовики призначили винагороду у 350-т тисяч доларів. “Ми там – одна сім’я. Аеропорт – це пекло, за години тебе там можуть знищити. Для нас – це був рай, де можна було повоювати, відстояти ще клаптик своєї землі. Рятував там сміх, жарти один над одним. Ми казали, що якби чорт забрав нас тоді у пекло – то від нашого сміху воно стало б раєм”, – жартує Апостол.

Діти питали про страх на війні, про біль від втрати побратимів, чи повернуться хлопці іще на Схід. Воїни із радістю відповідали на питання дітей, життя яких вони так героїчно захищали там, в АТО, чи то на війні. А прощаючись, взяли слово зі школярів про те, що ті писатимуть їм листи, малюватимуть малюнки та надсилатимуть із рідного Володимира-Волинського привіти. Фото на пам’ять – і теплі обійми на останку.