<




Вірш який торкнувся душі. Авторка дочекалася брата з полону

Цей запис опубліковано більш як рік тому
15:49 | 14.01.2015 / Новини / , /
Перегляди
185
/ Коментарі відсутні

Волинянка Леся Кос чотири місяці чекала брата Михайла з полону бойовиків так званої «ДНР». Разом з іншими бійцями Михайло Кос, мешканець Горохова, потрапив до рук терористів під час спроби вирватися з іловайського котла.

26 грудня Михайла разом з групою військових визволили з полону, – пише інформаційне агенство Волинські Новини

Про що дізналася Леся з розповідей брата – у вірші, який вона розмістила у Фейсбуці:

Чотири місяці чекання тепер я згадую як сон…

І вітру моторошне завивання, й надривне каркання ворон.

І часті виклики швидкої, щоб серце мамине жило…

Тепер я, братику, з тобою, всім війнам і смертям назло.

Січневе сонце спозарання ледь теплим променем лоскоче,

Нестерпним те було чекання, та я його забуть не хочу.

Сто двадцять шість листків затертих, які з календаря зривала,

Вони – як оберіг від смерті, це дні, які я рахувала.

Тепер я знаю так багато, що Гелетей відпочиває,

Не він, а Я чекала брата. Тепер мій брат розповідає:

В якім полку він мав служити й куди у дійсності послали,

Про перший маршкидок розбитий, бо росіяни наступали.

Про те, як бухкав страх у скронях, про штучно створені котли,

Про хрестик, стиснутий в долонях і як з АК на «Гради» йшли.

Ще – як гарматним м’ясом стали, бо у Генштабу дах злетів,

Як друзів на шматочки рвало, про те, як вижити хотів.

Здоровим глуздом не збагнути: стоїть солдатик і…нема,-

До бліндажа не встиг шмигнути, на полі – кров і плоть сама.

Про кілька днів у кукурудзі, про спеку і про кавуни,

Про те, як пізнаються друзі і як не зраджують вони.

А далі – Сніжне і роботи, «парад ганьби» й плювання в душу,

І з автоматами істоти, яких ненавидіти мушу.

Та я усіх їх пробачаю, бо брат зі мною і живий,

Я Україну всю кохаю, а ти, Донбасе, не правий!

Пояснень цьому не знайдеться, нема пояснень для війни…

Чому це юне тіло рветься? Де командири? Хто вони?

Ікони плакали в куточку, Господь не міг допомогти…

За сиріт, за синів і дочок, хто зможе кару понести?

Архівні бачили кімнати? Так у донецьку СБУ

Перевели заручників-солдатів, я ту кімнату вуликом зову.

Бо знаю – на полицях тих лежати

було так само зручно, як в труні,

Дізнається про це не кожна мати,

а я – сестра, тож брат розказує мені:

як з ніг взуття довгенько не знімали,

боячись вчути сморід власних ніг,

коли, як, чим і скільки годували

і як за погляд «пітекантроп» стрілить міг.

Про дні сепаратистської зарплати, коли стискались нерви у клубок,

Бо кожен міг, напившись, постріляти чи серед ночі жати на курок.

Розповідав про передачі з дому, про офіцерську честь і западло,

Дзвінки до рідних, що знімали втому,

про день, як диво-звільнення прийшло.

Можна історій безліч написати,

До кожної із них ще прийде час,

Тільки не можна цього забувати,

Історія напише про всіх вас.

Уклін доземний людям-волонтерам,

І перемовникам усім подяка й шана,

Солдатам всім і справжнім офіцерам,

Які мечем для України стануть.

Я заклинаю всіх, хто ще чекає:

Повірте, з нами Бог і правда – з нами,

Хай віра і надія не вмирають,

Щоб ВСІ синочки повернулися до мами!!!


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 Грудня, Четвер
Погода у Нововолинську та Володимирі