Степан Гіга: “Мене надихає моя сім’я, діти… і сигарети”

Журналістам інтернет-видання «БУГ» випала нагода поспілкуватись із народним артистом України Степаном Гігою, котрий 29-го вересня відвідав Нововолинськ із новою концертною програмою «Історія кохання».

Ви не вперше у нашому місті. Як зустрічає волинська публіка взагалі?

На Волині співаю дуже давно, ще від першого фестивалю «На хвилях Світязя». Дуже люблю цей край і мені приємно, що глядачі приходять на концерти, бо сьогодні це не дуже просто у фінансовому плані. Хтось переконаний, що краще купити щось до хати, для дітей, аніж прийти на концерт. Через своє видання подякуйте від мого імені глядачам і передайте, що я їх дуже люблю, ціную і поважаю.

Степане Петровичу, як давно виступаєте разом із своїми дітьми?

І Степан, і Квітка на сцені з дитинства. А зараз і Даня (внук) виступає зі мною.

Так морально легше?

Якщо когось із дітей на концерт запрошують індивідуально, то вони і виступають окремо. Зараз Степан Гіга (молодший) у Чикаго на фестивалі. Коли приїде – буде знову з нами виступати. Та є багато концертів, коли я один працюю. Тому не важливо, чи це морально легше. Перш за все, вони – мої діти, тому я стараюсь, аби ми частіше були разом.

У вас є певні ритуали перед виходом на сцену?

Є, але про це нікому не розповідаю. Хоча, які ритуали можуть бути? Людина помолиться та й все.

Що надихає?

Життя. Я вже 40 років у мистецтві, 35 років на сцені. Якщо перестану співати – перестану жити. Надихає моя сім’я, діти..і сигарети.

Що найголовніше для артиста, коли він виходить на сцену: фінансова сторона чи щось вище?

Сьогодні весь світ залежить від фінансів. Та якби я надавав перевагу цій стороні, то працював би там, де й більшість артистів – на великих площадках, корпоративах. А я приїжджаю в районні містечка, бо сільський глядач також має право на відпочинок. У великих містах глядач розбещений, а тут зовсім інший – щирий. Я працюю однаково: що у Нововолинську, що в Луцьку, що в Києві. Колись Шевчук (група «ДДТ») сказав: «Когда я выхожу на сцену, я трачу свою душу». І так само я – витрачаю свою душу «во имя зрителя». Інакше – це фальш.

Напевне, не часто зустрінеш таке відношення до роботи серед сучасної естради?

Не хочу обговорювати цю тему, бо для мене вона є болючою. Як каже Ігор Мельник : «Степана Гігу фабрика не робила». Є велика різниця, коли людина все життя присвячує роботі, а коли «вискочила» на якомусь проекті, одну пісню проспівала та здобула хвилинну славу. А далі що? Артист повинен мати свою пісню,за якою люди його впізнають. Коли їду в машині і слухаю музику, то часто не можу розпізнати виконавця, бо тембр і манера однакові. Всі хочуть співати. Сьогодні співають усі, хто має рот (сміється)

Бути артистом важко?

Люди навіть не уявляють, яка  важка робота бути співаком. Це не просто вдягнути гарне плаття чи костюм, людина має все життя пахати. Не думаю, що в якійсь країні є стільки артистів, як у нас.

Погоджуєтесь, що якісних артистів у нас не так вже й багато?

А це вже інше питання, і не всі задаються ним. Артист не для себе працює, а для глядача. Відповідно, має любити не  себе, а тих, хто приходить до нього на концерт.

Кого слухаєте з українських музикантів?

Із українських – нікого. Не слухаю з тієї причини, що не хочу деградувати. Прикро, що тепер один аранжувальник десятьом співакам обробляє пісні. Та й по тембру голосу чомусь важко впізнати хто є хто. Та це моя суб’єктивна думка. Але ж Руслану нашу, чи Сашу Пономарьова ні з ким не переплутаєш. Тому треба робити висновки…

Як батько, ви суворий критик творчості своїх дітей?

Коли вони формувалися – то так. Я сам композитор, поет. Та Квітка, повірте, співає лише одну мою пісню. І я це розумію, бо у них зовсім інший напрямок, стиль, свій глядач. Звичайно, можу щось підказати, але ніколи не нав’язуюсь. Я розумію, що у кожного вже своє життя. Зараз у них розпочинається серія концертів із власною програмою «Брат і сестра». Як батько, не боюсь їх відпускати, бо це вже сформовані артисти. Я вважаю, що для артиста найголовніше – матеріал, а він, у Квітки та Степана, вже є.

Які пісні люди хочуть чути кожного концерту?

«У райськім саду» мушу співати на всіх концертах. Одного разу, через особисті життєві обставини, просто не зміг її виконати. Люди почали аплодувати та не відпускали зі сцени, доки не заспівав «Яворину». Так само з піснями «Вулиця Наталі», «Сон». Я завжди стверджував, що буду щасливий, коли хоча б одна пісня з мого репертуару буде відома. Якщо після концерту люди наспівують якусь фразу з пісні – моя праця не даремна.

Існує думка, що люди на Заході України більш гостинні. Це правда?

Так, це правда. Люди на Заході завжди були елітою нації. Це благородний глядач. Я ще раз  дякую всім тим, хто відвідує мої концерти або ж концерти когось із колег. Дякую за те, що ви просто приходите.

Дуже незвично, що ви розпочали нашу розмову саме зі слів подяки.

Часто задумуюсь : «Хто я без глядача?». За Радянського союзу було таке поняття як «Спілка композиторів». Композиторів було багато та про їх творчість ніхто нічого не знав. Я вважаю, якщо ти щось створив, то маєш поділитися цим із людьми. Коли Бог дав талант, то тримати його в собі – це гріх. Я завжди дякую на початку, в кінці концерту, в усіх інтерв’ю, бо, без глядача, я – ніхто.