Володимир Дуда: “Події, що відбулися на Майдані, давали надію на зміни”
«Володимирський американець», вокаліст, композитор та автор текстів Володимир Дуда ось уже 16 років живе в Чикаго.
Три роки тому він відвідував батьківщину і в ексклюзивному інтерв’ю для нашої газети розповів Сергію Шишкіну про своє життя за океаном. Цього літа, вперше після знакових для країни подій, він відвідав Володимирщину. Про зміни, які сталися в Україні та в сприйнятті нашої країни за кордоном, про «Українське село» в Чикаго і нові грані його творчості ми побалакали в інтерв’ю віч-на-віч, – пише Слово Правди.
– Збираючись в Україну вперше після Революції Гідності, мали відчуття, що їдете у якісно нову країну?
– Звісно, я на те сподівався. Події, що відбулися на Майдані, давали надію на зміни. Чогось кардинально нового не очікував, але думав, що принаймні відчуватиметься, що стало легше жити, будувати, розвиватися, іти до тої Європи, про яку мріяли. Але з часом та надія пропала абсолютно. Бачу, що повернулося те саме, а, може, і гірше.
– Серед позитиву зазвичай відмічають те, що в нас відбувся сплеск інтересу до всього українського – контенту, продукту. Зі сторони це помітно?
– На жаль, я – зі свого погляду – не можу це підтвердити. В Америці український патріотизм відчувається набагато сильніше, ніж тут. Коли ми в Чикаго виходили на акції протесту проти режиму Януковича, прости розстрілу хлопців на Майдані, проти війни, серед людей панувало таке піднесення! Ми плекали надію, що завдяки нашій інформаційній підтримці, закордонному резонансу ми зможемо допомогти землякам в Україні, трохи вплинути на світову громадську думку, ключових політиків. На жаль, ефект від цього виявився невеликим.
В Україні я зустрічаюся з різними людьми, і більшість говорить: «Що ви так переживаєте? У нас все добре, спокійно. Живемо, розбудовуємо будинки,їздимо на відпочинок, діти навчаються». Коли нагадую про війну на Сході й окупований Крим, знизують плечима – мовляв, чого цим перейматися, як є справи більш насущні.
– Виглядає так, що за океаном українські проблеми сприймаються гостріше, ніж тут?
– Звісно. Ми часто робимо акції на підтримку української демократії. Показуємо в Америці, що є така держава Україна, репрезентуємо свою культуру, організовуємо фестивалі, творчі вечори. І ось показова ситуація. Напередодні українського Дня Незалежності, 20-21 серпня, був у Чикаго традиційний фестиваль, так і називається – Дні незалежності. Для нього ангажується цілий стадіон, де українці ставлять величезну сцену, ресторани і крамниці пропонують свою продукцію, проводяться спортивні змагання. Діаспоряни приходять цілими родинами – святкові, радісні, у вишиванках.
А в Україну я прилетів 23 серпня і якраз на свято Незалежності був у Києві. Пройшовся столицею – і не міг знайти людей у вишитих сорочках. Поїхав на Співоче поле, де був концерт знаменитої оперної співачки Ольги Чубарової – і теж серед великої кількості глядачів не помітив нікого у вишиванках. Одразу стає очевидним ставлення до своєї культури…
– Українська діаспора дійсно дбайливо береже традиції. Але разом із тим їй закидають певну законсервованість. Нові тенденції, сучасні інтерпретації класики не дуже прихильно сприймають у цьому середовищі.
– Насамперед варто пригадати, що сучасна українська діаспора в Америці розділена на так звані хвилі або генерації. Перша – ті, хто виїхали під час громадянської війни. Друга – коли під час і після Другої світової втікали від «совітів». Третя почалася у 80-х роках. А зараз уже четверта. Представники першої, умовно кажучи, «петлюрівці», плекають свої традиції, ностальгують за юністю і переконані, що ще в час правління Симона Петлюри була можливість започаткувати українську державність. «Бандерівці» й «мельниківці» з другої хвилі і досі розділені відповідно до своїх політичних переконань. Нам, представникам нової генерації, здається, що вони воюють і досі. Про щось нове і чути не хочуть. Натомість кажуть: «Не їдьте в Америку, лишайтеся вдома і будуйте Україну». Самі ж покидати будинки і сім’ї, повертатися і продовжувати боротьбу, звісно, не готові. І це цілком зрозуміло, зважаючи на їхній похилий вік.
Третя ж хвиля діаспорян – це заробітчани. Хто легально, а хто й ні, зосталися у США у прагненні кращого життя. Зароблені гроші часто відсилають в Україну, допомагають сім’ї, яка там лишилася. Це теж досить добре. І спершу ці емігранти вкорінюватися в Америці не планують. Але з часом відчувають разючу різницю між бідністю на батьківщині і американським добробутом. Тому осідають у новій країні, асимілюються.
У четвертій хвилі до Штатів прибули більш освічені люди. Це молодь, яка хоче щось побачити, чогось досягнути. Вони навчаються, важко працюють.
Тому говорити про українську діаспору як про однорідний організм не можна. Але разом із тим, українці – всюди українці. Десь сваряться, десь миряться. Та коли справа іде до якогось об’єднавчого заходу – фестивалю, акції – то туляться одне до одного, хочуть жити в одному районі. В Чикаго є цілий район – «Українське село», там є й Інститут модерного мистецтва, і національний музей, є своя кредитна спілка, яка називається «Самопоміч», та дуже багато церков – і православні, і греко- та римо-католицькі. Ці духовні і культурні осередки з’явилися якраз завдяки старшим генераціям діаспорян. Вони будували їх, усвідомлюючи, що вже не повернуться в Україну. Тож у неділю тут збираються американські українці, як правило у вишиваних строях, ідуть на службу Божу, спілкуються.
– А як ви замешкали в Америці?
– Завдяки музиці. В Україні на той час я встиг попрацювати у багатьох вокальних колективах – чоловічій капелі імені Ревуцького, хорі «Київські фрески»… Їздив на гастролі за кордон. А в США поїхав разом із Київським симфонічним оркестром і хором. І в певний момент вирішив залишитися. Коли гастрольний тур закінчився у Нью-Йорку, всі сіли на літак і полетіли додому, а нас четверо зосталося. З Нью-Йорка поїхали до Чикаго, бо знали, що там є потужна,добре згуртована українська діаспора. Доля кожного склалася по-різному.
– Ви залишилися у музиці?
– На жаль, ніхто з українських музикантів не заробляє на життя музикою в Америці. Щоб знайти своє місце у тамтешній музичній індустрії, треба докласти чимало зусиль. Насамперед, необхідно мати американську освіту і досконало володіти англійською – а з цим у багатьох українців є проблеми. Звичайно,є окремі проекти, приїздять музиканти, організовують камерні оркестри, невеличкі хори. Але прибутку великого це не дає, а часу забирає чимало, тому незабаром люди розчаровуються і покидають професію. Коли я приїхав, то одразу організував чоловічу вокальну формацію – квартет «Явір», який співає акапельно. Було це у 2000 році. Квартет існує й досі, але не можу сказати, що ми маємо багато виступів. Час від часу співаємо на українського слухача, іноді на польського, болгарського, литовського. Часом беремо участь у концертах з американськими музикантами.
– Під час минулого приїзду в інтерв’ю Сергію Шишкіну ви сказали, що українському музиканту пробитися до американського слухача практично нереально. Ситуація не змінилася?У Штатах не стали більше цікавитися Україною?
– Зацікавлення дійсно зросло, але воно абсолютно поверхове. Дякуючи, напевно, митцям і дизайнерам, українська вишиванка стала дійсно впізнаваною. Коли бачать тебе у вишитій сорочці на вулиці Чикаго, гукають – «О, вишиванка! Юкрейн!». Серед американських модельєрів оздоблене народною вишивкою вбрання теж у тренді.
Колись Україну «впізнавали» тільки за Чорнобильською трагедією. Потім трохи чули про Помаранчеву революцію. Те, що зараз відбувається в Україні, пересічному американцю не цікаво. Вони загалом сконцентровані на своєму – своїй музиці, культурі. Америка – сучасна і модернова держава. Відтак і цікавить їх новітнє, свіже. Нашою тисячолітньою історією, князями і Золотими Воротами американців не вразиш. Відтак Україну сприймають як «молоду державу».
Поза тим, вони дуже поважають і знають історію – власну. Іспит з цієї дисципліни – обов’язкова умова одержання громадянства США. І це правильно. Бо особи, які не знають державної мови й історії країни, – зайвий баласт для держави.
– Якщо вже зайшла мова про мову, даруйте за тавтологію, то скажіть: чи мусить український контент – музика, кіно, література – бути виключно україномовним? Чи можемо зробити поблажку і вважати таким усе, створене в Україні?
– Моя думка така: в ефірі радіостанцій, телеканалів держави Україна має звучати лише українська мова. Що я слухаю приватно, вдома – це моє діло. Але те, що йде у публічний простір через державні канали, має бути виключно україномовним. Скажімо, у США мені ніхто не заважає розмовляти українською, розвивати українську культуру. Але державна мова одна – англійська, і крапка.
– Наскільки нині ваше життя пов’язане з музикою?
– Окрім співу у квартеті я керував церковним хором. Зараз цього не роблю, бо маю інші справи. Беру участь у концертах, імпрезах, фестивалях. Бували ми на гастролях і в Канаді. Також серйозно займаюся фотографією. Періодично маю виставки у Чикаго, і зараз одна діє в українській околиці міста.
Крім цього, співпрацюю з україномовним «UkieDrive-radio», яке має годину прямого ефіру щодня. Маю свою програму, що також транслюється в Інтернеті, називається «Творча майстерня з Володимиром Дудою». Туди я запрошую українських митців, які приїздять до нас на концерти чи імпрези. В прямому ефірі веду з ними бесіди, вони демонструють свою творчість. Це й артисти, і співаки, художники, спортсмени. Побувала у мене в гостях і Міс «Українська діаспора». Триває «Творча майстерня» годину-півтори. Таким чином я допомагаю показувати українське мистецтво у цілому світі.
До слова, хоч в Україну я приїхав з приватною метою, на синове весілля, та про роботу і тут не забуваю. Готую низку передач з України, з провідними українськими митцями. Зокрема, записали передачу з музикантом, джазовим бардом-піаністом Сергієм Шишкіним. Багато записав програм у Києві. Щоп’ятниці, о 9 вечора за українським часом моя програма виходить в ефір, можна дивитися і слухати.
– Чи не плануєте зробити спільний, українсько-американський проект з тутешніми митцями?
– Такі «місточки дружби» уже є. Скажімо, організація Союз міст-побратимів Чикаго-Київ, також давно діє УКК – Український конгресовий комітет. Саме він займається програмами співпраці. Але до керівного складу входять представники старшої генерації діаспорян. І вони дуже неохоче залучають молодших. Багато з них не орієнтуються в мистецтві, бо безпосередньо з ним не стикалися. Тож займаються справою, в якій не зовсім компетентні. Сучасний світ змінюється динамічно, а вони не готові ці зміни приймати. Поради професіоналів щодо того, що можна було б вдосконалити, сприймають вороже.
Ми, молодші, пробуємо їх трохи розворушити, запрошуємо сучасних співаків, музикантів, дизайнерів. Але у кожному випадку доводиться переконувати, доводити. Проведення фестивалю чи концерту українських артистів коштує недешево. Когось наші діаспоряни більш охоче підтримують – скажімо, тих, чиї імена на слуху. А якщо митець недостатньо відомий, то яким би талановитим він не був, дуже важко переконати їх влаштувати для нього виступ.
Більшість сучасних емігрантів – заробітчани, які хочуть після роботи розслабитися, поскакати під веселу музику, а не заглиблюватися у високе мистецтво. Я у вихідні часто ходжу по музеях, театрах, відвідую концерти. І дуже рідко зустрічаю когось із українців. Основна маса може прожити десятки років в Америці і не знати, де в Чикаго Мілленіум-парк, де відбуваються грандіозні концерти класичної музики.
Якщо ж говорити не про творчу, а про більш приземлену, фінансову допомогу, то тут заокеанські українці завжди допомагають і рідним, і просто землякам на батьківщині. Дуже мобілізувала нас російська агресія. Допомагали фінансово, матеріально, присилали бронежилети. На жаль, в Україні ці гроші не завжди йшли за призначенням. Два мої племінники воюють на Сході, і вони розповідали, що на передову мало що доходить із закордонної допомоги.
Щодо американців, то вони завжди готові простягнути руку підтримки тим, хто цього потребує. Без огляду на походження, країну, статус. За однієї умови: вони хочуть бути впевненими, що їхня допомога дійде за призначенням, а не осяде в чужих кишенях і сейфах. Якщо вони не знають напевне, для кого конкретно і на які потреби підуть їхні кошти, допомагати не будуть.
Розмовляла Віталіна МАКАРИК.
