Світлана Костюк: «Коли народ розчаровується в політиках, коли вірить не всім священикам – люди шукають Слово»

Світлана Костюк народилася 30.11.1964 в селі Кукли Маневицького району Волинської області. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Освіта вища філологічна – Волинський університет ім. Лесі Українки (місто Луцьк). Проживає в місті Нововолинську. Автор книг поезії «Спалахи душі» (1998), «Наодинці зі світом» (2012), «Маленьке диво» (для дітей, 2012), «Листи без конвертів» (2013), «Про що шепотіли листочки» (2014),” Мереживо чудес”,2014, «Траєкторія самоспалення» (2015). Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, дипломант Міжнародного конкурсу «Зірка Полин», лауреат і переможець двох етапів Міжнародного літературного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» («Склянка часу» – до 200-річчя Шевченка), переможець конкурсів «Сто творів, які варто прочитати цього літа», «Викрадення Європи» , “Незламні українці”(ГО “Твоя ініціатива, 2015).

– Пані Світлано, знаю, що Ви нещодавно стали переможцем дуже престижного Міжнародного урядового конкурсу в Італії. Розповісте детальніше?

– Так, нещодавно стало відомо що я стала переможцем літературного конкурсу «Між словом і вічністю», що проводиться в Італії. У цьому конкурсі брали участь представники з різних країн світу. 452 учасники були у першому турі, в другому турі – 121 учасник. Зовсім неочікувано прийшло повідомлення що я стала переможцем. Як виявилось, у мане 5-та премія і я єдина українка яка перемогла (хоча конкурс уже шістнадцятий). Запрошують в Неаполь на церемонію нагородження.

Звичайно, є така мрія – відвідати Італію, я там ще не була. Про цю новину я написала на фейсбуці, і приємно, що дуже активно запрошують українки, що проживають в Італії. Звісно, є причини, які можуть не дозволити мені поїхати, бо дорога оплачується власним коштом. Для мене це зараз нелегко, адже триває боротьба з тяжкою недугою… а авіаквитки коштують недешево. Зі мною зв’язується українська діаспора. Українки в Італії дуже раді моїй перемозі, готові зустріти, прилаштувати, підтримати під час церемонії, хочуть зробити презентацію книги “Траєкторія самоспалення” при посольстві України в Італії… Я справді дуже вражена і розчулена. Бо навіть це зобов`язує поїхати …Це сприяло б позитивному іміджу нашої літератури, держави… Ми радіємо ,коли спортсмени отримують перемогу, а перемога поета хіба менш значуща?

– Стосовно інших проблем, зв`язаних з поїздкою, є допомога якась?

– Звісно, не всі можуть допомогти. А ті, що можуть, не чують чи не розуміють…Сама ж мушу думати про шосту хіміотерапію..Але попри все такі перемоги окрилюють, дають сили для життя і творчості, для боротьби… . Приємно за свою країну, приємно за те, що наша поезія почута, що вона чогось варта, що я живеш і пишеш недарма… Я оптимістка, проте не все від мене залежить.

– Чи відчуваєте Ви всю масштабність цієї події?

– Поки мене не почали вітати, я не розуміла значимості цієї нагороди. Це було дуже неочікувано, бо я взяла участь взяла уже в останній день. Повідомлення про конкурс надіслали мені самі італійці.

Я вірю, що не жорстокість і насилля, а саме любов врятує цей світ. ..Тому і поезія “Любов, лише любов врятує світ…”була моїм посилом для Європи, для світу… Уже привітали з перемогою Нобелівський лауреат з Китаю Мо Янь, екс-прем’єр-міністр Пакистану Факхар Заман, українська діаспора з Італії, Канади, Польщі…Юрій Лазірко, львів’янин, що проживає в Нью-Йорку. Він, до слова, перекладав мої вірші англійською мовою.

– Яким, на Вашу думку, повинен бути поет?

– Якщо ти поет – ти мусиш бути відвертим, з оголеною душею, ти емоційний, тобі болять і чужі болі, і власні, і болі світу…. І твоїй душі некомфортно у цьому жорстокому ( і прекрасному) світі …

– Чому саме ці поезії Ви відправили на конкурс?

– Я писала багато і про війну на сході, і майдан, але хотілось відправити щось оптимістичне, таке, що вселяє надію,дає посил про те, що любов врятує світ. Любов у широкому сенсі слова: любов до батьківщини, родини, до коханої людини…

– Знаю, що Ви брали участь у ще одному літературному заході у Києві- “Книжковому арсеналі”. Як це було?

– На «Книжковому арсеналі» була презентація моєї нової книжки “Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах”. Лише три дні минуло після четвертої хіміотерапії, а книжка «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах» вже вийшла друком у видавництві «Букрек» у Чернівцях. На фестивалі презентацію цієї книжки включили в програму. Я себе почувала не вельми добре. Але багато моїх друзів( серед яких поети, композитори, співаки) писали ,що вони прийдуть і підтримають…Навіть самі проведуть…. Тому я не змогла не поїхати.. На щастя, мені допомогли підприємці з Нововолинська( Алла і Саша Синиці) швидко дістатися до Києва і назад. Насправді ця збірка для мене особлива. Жодна книжка так не писалась як ця. Перший розділ – «Майдан», другий – «Особисте», а третій “Переклади”. Це мій особистий майдан, адже крізь свою душу пропускала ті події які відбувались в країні, мені боліло, хотілося щось змінити, я кричала, хотіла, щоб мене почули. ..Писалось мені так ,ніби хтось водив моєю рукою. Насправді, багато хто, читаючи, каже , що вона виявилась пророчою і для мене, і для країни… бо коли Майдан ще був мирним – мені писались «Невеселі роздуми», «Материнські голосіння». Були у мене якісь передчуття, це спалювало зсередини, я прокидалась вночі і записувала. В особистому житті теж багато ніби напророчено. Мені писалось «Прощайте, люди», «Лечу кудись ,обпалено жива», «Згораю, падаю, свічусь». Було відчуття що я згораю зсередини, разом з тими всіма суспільними, власними і спільними проблемами… Завершила роботу над цією книгою в грудні – і тоді ж дізналась про свій діагноз … Тоді прийшло розуміння того, чому мені так писалося. Багато хто радив змінити назву, бо, ніби то я сама на себе накликала негаразди Але назва такою до мене прийшла – такою вона повинна залишитись.

– Які відгуки про збірку Ви отримали?

– Мені книжка писалась швидко і важко, після деяких віршів я справді почувалась хворою. Багато людей в дуже важкому стані пишуть зараз відгуки, кажуть що їм після прочитання поезій стає легше. Я не розумію цей зв’язок. Можливо, вони бачать біль, через який я пройшла, і їх власний видається їм меншим.

– Чим це видання не схоже на інші ?

– Ця книжка абсолютно відрізняється від усіх попередніх.Я хотіла швидше відправити її у світ. А зараз вже почала роботу над наступною, з оптимістичною назвою «Зцілення Любов’ю», де,любов – у широкому значенні цього слова..Мені вже пишуться оптимістичні речі… і хочеться вірити, що в нашій країні все буде добре. А я оптимістка.

– Як до Вас приходить тематика поезій?

– Я пишу те, що проситься, кричить, плаче, співає, про що молиться моя душа. ..Зараз хочеться писати про любов, про милосердя, бо жорстокість і насилля руйнують усе… Світ не зміниться таким чином. Я справді вірю, що людство існує для ЛЮБОВІ.

– Як Ви вважаєте, зараз, в тяжкий період для країни, поезія є актуальною?

– Коли народ розчаровується в політиках, коли вірить не всім священикам – люди шукають Слово. І якщо воно щире, то може бути сильнішим від зброї. Тому коли гудуть гармати – музи не мовчать. – Знаю, що Ви нещодавно стали членом Націона́льної спі́лки письме́нників Украї́ни. Так, я довго не писала заяви для вступу, бо вважаю, що поетом не призначають… Це твоя доля, карма, хрест. І якщо ти не можеш не писати…якщо це для тебе як дихати – тоді ти поет… Але колеги і друзі дуже просили, тому я й написала заяву до НСПУ.Але не це головне, справді.

– Пані Світлано, чи думали Ви про прозу?

– Думала про прозу, але моя душа ще не виплакала і не виспівала всіх віршів. Я ще не все сказала в поезії. ..

-Світлано Степанівно, знаю, що ваш чоловік – художник. Чи виникають між двома творчими людьми суперечності?

– Я не вірю в сім’ю, де все ідеально . Ми інколи ображаємось один на одного, бо ж люди емоційні, але одразу миримось. Мій чоловік – перший критик, завжди перший вислуховує, дає поради. Я також його критикую, як друг, бажаючи лише творчого росту. Ми працюємо в тандемі.

– Як Ви відноситесь до власних здобутків?

– Перемоги не приходять, коли ти цього аж дуже хочеш, шукаєш, коли для тебе це не головне. Я взагалі думала, що мені місяць залишилось жити. Але є вищі сили,які вирішують скільки тобі жити. Крім того, в успіху є інша сторона – разом з ним з’являються заздрісники, прикро, коли бачиш серед них колег чи друзів. –

– Що б Ви хотіли від майбутнього?

– Треба дякувати Богу за випробування, що мені доводиться переживати. Можливо, я повинна була переоцінити дещо в житті. Я тепер живу кожен день як останній. Спішу сказати добрим людям добрі слова, з кимсь приємним поговорити, когось підтримати, хоч і самій буває важко. Мені хочеться ,щоб щось у світі змінилося на краще,стало більше світла і добра, щоб поезія невидимим смичком торкнулась людських душ, . Бо від кожної людини щось таки у житті залежить…

Дарина Харук, інтернет-видання “БУГ”