Сергій Шишкін: “Фестиваль «Володимир» – це моя дитина”

Кілька знакових змін останнім часом сталося в українській культурі. Одна з найпомітніших – тридцятивідсоткова квота для української музики.

Зрозуміло, що держава з квотуванням запізнилася на чверть століття, тому в ефірах радіо маємо засилля російськомовних пісень. Лише війна, а разом з нею і відкрите просування «рускава міра» змусили українців звернути увагу на гуманітарну складову вітчизняної політики. І на превеликий жаль, стало зрозуміло, що в нас на цьому важливому поприщі формування світогляду нації суцільне недопрацювання, – пише Вголос.

Яскравим і послідовним прихильником культурної українізації є відомий волинський композитор, автор і виконавець пісень, а також духовний батько одного з найстаріших українських фестивалів «Володимир» Сергій Шишкін. У розмові з ним торкаємо не лише теми квотування українських пісень, а й фестивалю та сторінок спільної історії України та Польщі.

Рік минув з часу нашої останньої розмови, ми теж спілкувалися напередодні фестивалю «Володимир» тож із нього і пропоную почати нашу розмову. Яким цьогоріч буде фестиваль? Адже вже відбулося перше організаційне засідання. Ви входите до оргкомітету?

Попри небажання йти на засідання оргкомітету, я все ж переборов себе та пішов, бо фестиваль «Володимир» – це моя дитина. Пішов тому, що відбулися певні зміни у структурі виконкому та й два роки поспіль фестиваль проходив в обрізаному варіанті і щось мало би змінитися. Втім, на засіданні не витримав і почав коментувати: оскільки я багато років працюю винятково з професіоналами, то, ясне діло, непрофесійність викликає реакцію. Все, що почув на засіданні, – це супутні заходи, і попри те, що я не є художнім керівником фестивалю, підходжу до нього саме з цієї позиції.

Фестиваль з 1993 року і до війни ріс, були люди, які професійно його робили. Тепер тих людей з баченням немає, тому мені входити у структуру не хочеться. Останнім цвяхом, так би мовити, стало звільнення начальника культури Володимир-Волинської міської ради Андрія Шоцького – єдиної людини, з якою я постійно і багато років співпрацював. Фестивальну кухню він знає від і до. До речі, він перший почав привозити міністерські гроші для фестивалю. Його звільнення є для мене свідченням повної непрофесійності та профанації влади в питанні культури Володимира.

Наше місто ексклюзивне. Володимир – єдиний та неповторний. І це треба відчути, а потім зреалізувати. Ті ж пропозиції, що чув на засіданні оргкомітету фестивалю, можна робити будь-де, не прив’язуючись до міста, приміром у Ковелі чи Старій Вижві. Супутні заходи потрібні, але має бути унікальність. Наше місто – історична столиця, одні імена князя Володимира, короля Данила і найперше в Україні магдебурзьке право – це три позиції, які для будь-якого містечка роблять честь. А їх у нас ніяк не відображено.

Глобально фестиваль «Володимир» повинен містити історичну складову, і це з бухти-барахти люди, які звикли виконувати вказівки, не роблять. Це роблять ті, хто заточений за багато років створювати ексклюзив. Якщо міська влада за багато років зробила все, щоб цих людей там не було, то чому раптом давати їй якийсь карт-бланш?

Та все одно, попри небажання співпраці з теперішнім умовно оргкомітетом фестивалю, маю задумку, яку хочу реалізувати. Дасть Бог, я її здійсню, але зроблю те, що хочу, і там, де це бачу. Це те, що я хотів спробувати саме у Володимирі. І зроблю я це не сам і не аби з ким. Хочу поінтригувати…

Як ви ставитеся до обрання логотипа нашого міста, яке ініціював міськвиконком, адже з першої спроби це зробити не вдалося?

Фішку потрібно шукати, але це мають робити люди з відповідним історичним багажем, смаком і компетенцією. І це не те, що вони називають художньою радою, яка то пам’ятника чергового хоче втиснути, то заліплений по периметру початок історичного заповідника не бачить. Якщо художня рада, бачачи це, не може відкрити рота, то, значить, вона неробоча структура і, раз до цього допустила, права голосу немає.

Мій друг, архітектор з Харкова, оглянувши наш Успенський собор, видав таке: храм не відреставровано, а перебудовано, тобто імперія не заморочувалася з відновленням первинної архітектури. За той час ми звикли до нього, і логотип фестивалю «Володимир» містить собор, тому і в ескізах логотипа міста він теж переважає.

Тенденції у Володимирі очевидні: триває ведення на поверхневі «затравочки», так само як на супутні заходи з фестивалю, але це свідчення не бачення, а бажання щось зробити, десь щось підгледівши. Всі митці, які себе проявили і досягли рівня, давно з владою не співпрацюють, це навіть не бісер… Якщо влада поставила на знищення, то тепер може говорити будь-що, але гуманітарного заступника у виконкомі немає. Значить, він не потрібний, як і не потрібна культура.

Час до часу у Володимирі випливає і виконують питання забудови центру. Повторю, біля виконкому автостанцію вщент заліплено рекламою, яка закриває огляд на вали городища – найбільшу історичну пам’ятку, короля Данила теж закрито. Я просто шаленію від цього. Доки не буде критичної маса людей, які не будуть з цим миритися, так і буде, бо ця пісня про «робочі місця та нагодувати людей» має наслідком нещодавній епізод зі Стрия, коли не бомжі вискакували з власних машин і дерибанили пиво. Це такі голодні, мародерним пивом наситяться? Такі епізоди ілюструють гуманітарну проблему.

А можливо, катастрофу?

Я б не хотів так драматизувати, тому що все одно є люди, які мають тверезе бачення. Просто їм треба про це говорити і ці пазли між собою зіставляти. Так не буде, що ти поміняєш третю машину на п’яту – і нарешті в тебе відкриється третє око, ти щось побачиш. Не побачиш нічого – захочеш шосту машину і сьому, і восьму, але ти не помітиш, що живеш у чужій країні. Може, ти і ситий, але власне її давно продав, навіть якщо кажеш, що є патріотом і підтримуєш хлопців в АТО. Заради чого? Адже так само можна мати машину і за Російської імперії, і за Речі Посполитої, і тобі навіть на правах автономії дадуть право голосу співати «Ой чорна я си чорна». Маємо плекати свою еліту, справжню мистецьку, а не ту самоназвану за рахунок устилузького мосту і перекидів.

Я не був раніше таким радикальним, але вдавати, що мене не стосується те, що відбувається в моїй країні, не можу і відкладати на потім теж. Не буде ніякого потім. Ми маємо навчитись ідентифікуватися і правильно позиціонуватися вже зараз.

До речі, вітаю з маленькою перемогою, адже тепер кожна третя пісня на радіо звучатиме українською. Наші владці довго йшли до квотування української музики і лише тепер, коли війна зрозуміли, що своє потрібно плекати. Скажіть, чи тепер варто сподіватися на те, що популярні гурти та виконавці співатимуть українською?

Це потрібно було зробити ще на початку незалежності – і ми б жили в іншій країні. Низка депутатів це питання лобіювала, дехто є у мене у френдах, у декого час до часу виринаю на ефірах. На низах це питання не лобіювали. Для того, щоб це сталося, мала бути війна, мали люди озлобитися і щоб оце «Слава Україні» стало своїм і в крові. Головне – це відчуття, і тих хлопців, що побували на війні, вже не зіб’єш.

Щодо виконавців, то вони мають україномовний матеріал на всі ефіри вже давно. Можна сперечатися щодо якості й адекватності часові, але все є. Знаю, деякі медійники порушують питання спеціалізованих галузевих радіостанцій, бо одні передають винятково блюз, інші – еренбі, і цього матеріалу може забракнути. Та на все є європейський досвід тих країн, які дбали про власний медійний досвід, щоб не втратити ідентичності. До речі, Москва спочатку живиться на Заході, адаптує нове під себе, тільки робить це швидко, технологічно і спокійно накриває нас своїм продуктом. Втім, обмежений вибір змушує людину вибирати по нахильній. Це неминуче і це ми маємо з декомунізацією. Коли людей не питали і нав’язали, вони це спожили в поколіннях і тепер за власне ярмо готові перегризати горло.

Я багато років виокремлював для себе таку ідею, як українська міська культура, і, зрештою, моя творчість і те все, що я робив, – це і є складова цієї культури. Цього українцям завжди бракувало, тому що міські структури, в яких була зосереджена влада, і лінії комунікації впродовж віків були не українськими. Нам потрібно це усвідомити, як і те, що українці спроможні на державотворення, і всі кінці сходяться у Володимирі.

Відсутність, а то й ембріональний стан української міської культури – наша біда. У нас люблять повторювати: село врятує Україну. Та нічого воно не врятує, його завжди нагинали, а воно лягало під будь-кого, аби вижити. Навіть тепер люди з села, приходячи у місто, моментально адаптуються до його реалій і «загаваріла по рускі». Але все-таки зміни відбулися і це навіть по наших кнайпах видно: не М1, а М2, заточений на ротацію українських кліпів.

На жаль, для нас якось міжнародні тенденції складаються не надто сприятливо, найближчі сусіди і наша опора на міжнародній арені, поляки, вкотре порушують питання Волинської трагедії.

У цю дискусію я теж втрутився і побачив найогидніше – коментарі пересічних поляків, які ведуться на стару пропаганду. Коли пояснюєш їм, що ви порушуєте це питання саме тепер, коли нам найскладніше в нас війна, вбивають людей. У відповідь чую, «а нам болить і що ми маємо терпіти». То що таке мародерство? Якщо постійно Україна за замовчуванням не могла мати своєї історичної науки, ті, хто намагався досліджувати з позиції українства, – їх винищували під корінь. Було дозволено історію або великодержавну радянську, або польську, і з позиції теперішньої України це все були окупаційні історичні бачення. Тільки тепер ми намагаємося розібратися у власній історії і, якщо повернутися до теми Волинської трагедії, то тільки в одному Володимирі й навколишніх селах можна набрати купу фактажу, який не сподобається кресов’якам. Я вже почав це робити, бо тут не можна підставляти ні праву, ні ліву щоку. Люди свого часу за це платили кров’ю, й українці не хотіли цю проблематику порушувати, але раз так пішло – будемо порушувати, бо так не може бути, що жили мирно – і раптом українці озвіріли та почали різати поляків. Останні тепер просту логіку не хочуть включати, і їхнім політикам це вигідно, але це є елементарне гуманітарне мародерство щодо України саме тепер.

До свого дня народження ви готує сюрприз. Відкрийте таємницю, що ж це буде?

Два попередні роки в Луцьку я робив «Днюху патріота». Ми збирали кошти на розгрузки для військових, а торік я підтримував «Озерний вітер». Цього року якоїсь теми для себе я не знайшов, до волонтерства тепер треба ставитися вибірково, враховуючи те, що не може зробити держава, до прикладу, тут проводять риболовлю для дітей атовців, яку організувала ГО «Активіст».

Цьогоріч на сам день народження акцію не роблю, вона буде через кілька днів. Одна дуже дорога для мене людина, вважаю, видатна – Роман Коляда – буде транзитом через Володимир. Для мене так не буває, щоб такі люди і транзитом. Він міг не їхати через наше місто, але має мрію, пов’язану з нашою околицею, і мені буде приємно допомогти її здійснити.

Спілкувалася Ярослава Вознюк