Роман Мартинюк: “Волонтерство чи благодійність – це не питання якогось періоду”

Волонтер, який добровольцем пішов в АТО, а потім ще й відслужив термін за мобілізацією.

Голова громадської ради, який хоче приносити місту користь, але не надто це афішувати. Підприємець, який започаткував абсолютно новий для Володимира і дуже корисний бізнес. Усе це про Романа Мартинюка, з яким – наша розмова віч-на-віч, – пише Слово правди.

 – Романе, давайте розпочнемо з того, з чого колись почалася наша тісна співпраця – з волонтерства.

– Коли у березні 2014 року сталися усім відомі події (вторгнення Росії на територію України. – авт.),  відчув, що не можу лишатися осторонь. Шукав можливості вплинути на ситуацію, допомогти – бодай інформаційно. Виявилося, що треба  допомагати армії усіма можливими способами. На той час ніхто не знав, як це робити. В результаті згуртувалися різні люди, які підтримали ідею, допомагали фінансово. Щотижня упродовж півроку ваша газета допомагала освітлювати події, публікувати звіти, списки необхідного, заклики про допомогу, контактну інформацію.

Не можу сказати, що це моя заслуга. Мій внесок доволі скромний:  зіграв певною мірою роль  кинутого у воду камінця, від якого розходяться кола,  допомагав запустити процес, до якого долучилися десятки, коли не сотні небайдужих. Волонтерські успіхи – це на 99 відсотків їхня заслуга. Вже через півроку цю діяльність, яка активізувалася по всій Україні, було не зупинити, і це дозволило нам вистояти в 2014 році.

Зрозуміло, що прізвища окремих волонтерів звучали у ЗМІ частіше. Вони були орієнтирами, своєрідними центрами тяжіння. Але без бажання і готовності багатьох інших людей допомогти, нічого б не було. А хлопцям ця допомога у 2014 році часто й життя рятувала. Прикро, що держава до цього спершу поставилася не надто приязно, були намагання облікувати волонтерів, оподатковувати рух коштів тощо. Потім окремі особи і партії почали використовувати цей рух як інфопривід для власного піару.

Восени 2014 (після Ілловайського котла – авт.) нашу 51-у бригаду повернули у Володимир, і я не мав бажання шукати інших підопічних, себе бачив тільки у співпраці із нею. Тож на Схід більше не їздив, намагався допомагати хлопцям вдома. У той момент більшість волонтерів відвернулися від бригади, мовляв, раз вони не в АТО, то допомога не потрібна. А поза тим проблем тут вистачало: восени звалилося розформування бригади і необхідність обліку загиблих, полонених, зниклих безвісти, втраченого майна, документації… Цей кошмар у домашніх умовах тривав дуже довго і остаточно не закінчився ще й досі – всі ми знаємо, зокрема, про судові переслідування хлопців. Тож я реалізовував себе через посильну допомогу тут на місці. Отакий розділ життя, який можна назвати волонтерством.

   – Наскільки зараз необхідно продовжувати волонтерську діяльність? За цей час люди дещо виснажилися і морально, і фінансово. І хоч мало не щодня чуємо про втрати на Сході, але суспільство на це реагує стриманіше, ніж  два роки тому… Держава мала б нарешті взяти це на себе.

– Волонтерство чи благодійність – це не питання якогось періоду.  В Україні такий рівень консолідації задля добрих справ, готовності жертвувати і допомагати став яскравим вибухом, який активували Революція Гідності і війна. Досі існували громадські благодійні організації, фонди окремих меценатів, але не так масово. Раптом благодійність стала повсюдною й інтенсивною. Зараз це, природно, дещо пішло на спад. Але що значить – люди втомилися допомагати? Добро мусить перемагати зло, воно не може «втомитися». Зрозуміло, що хтось міг «вигоріти», хтось справді вичерпав фінансові можливості… А хто просто пішов у тінь і допомагає й далі, не афішуючи цього. Останніх насправді  чимало. Це, скажімо, люди, які не бажають вплутуватися у довколополітичний піар, який останнім часом все більше прилипає до волонтерства.

Однак в Україні нарешті стартував процес публічної благодійності, яка стосується не тільки армії, військових, ветеранів АТО, а й багатьох соціально незахищених категорій. Ця робота вкрай необхідна. Цивілізовані люди повинні відчувати за собою обов’язок не тільки працювати і сплачувати податки, а й в силу своїх можливостей допомагати тим, хто цього потребує. Є безліч напрямків, куди можна свою доброту спрямувати.

Щодо ситуації  в АТО, то вона дуже змінилася. Коли у 2014 році все привозилося на фронт і розподілялося, то в 2015-му  волонтерство перейшло на індивідуальні стосунки. Люди, які могли надати або зібрати допомогу, контактували з певними підрозділами, з керівництвом або окремими вояками, з яких були знайомі. Озвучувалися нагальні  і конкретні потреби, які й намагалися закривати.

Згодом активно підключилася «Нова пошта», відкрилися відділення при полігонах, розроблені промо-коди, щоб передачі військовим надсилати безплатно. Коли сам був уже на службі, контактував з людьми, з якими налагодив зв’язки за час волонтерства, вони погоджувалися допомагати. Переважно – з ремонтом подарованої техніки: просили  про закупівлю окремих запчастин, матеріалів. Харчів не бракувало, форму, за бажання, можна було купити на базарчиках усіх прифронтових міст. А моменти, які потрібно періодично «латати», не зникають і донині. Потрібна паливна апаратура, наприклад.

Волонтерський рух розпорошився на мільйони дрібних ниточок. І з допомогою небайдужих людей вдавалося купувати доволі серйозні речі. За 20 тисяч гривень купили джипа, за 10 тисяч – колеса, за 30 тисяч – двигуна для буса. Люди допомагали великими сумами, але часто просили не озвучувати ніде їхню допомогу. Я ж натомість намагався не зловживати їхньою добротою.

Декілька хлопців з мого підрозділу після демобілізації підписали контракт, зараз на полігоні. Перебування там гнітить. Звільняється 5-а хвиля, потім 6-а. Хлопці підписували контракти на півроку, їх теж мали би звільнити. Підрозділи сформовані з людей із різних цих хвиль. Виходить, що постійно когось треба звільняти і нема ким їх замінити. Коли комплектація відбувалася лавиноподібно, то принаймні весь час були люди. Зараз кадрова політика в армії дуже суперечлива і мені, чесно кажучи, не подобається. Перебування на полігоні деморалізує, хоч  і оплачується  практично так само, як і в зоні АТО. Але хлопці, які повернулися з-під обстрілів, не розуміють, який сенс у щоденному крокуванні, шикуванні, плацовій муштрі, не відчувають себе корисними.

 – В якийсь момент ви долучилися до нашої бригади безпосередньо – пішли на фронт добровольцем. Чому прийняли таке рішення?

– Зрозумів, що основні події відбуваються на Сході. Ще влітку 2014 року була думка залишитися з бригадою, виконувати кур’єрські послуги, у них тоді не було жодної легкової техніки.  Однак цього не зробив, бо обласна рада виділяла кошти, створювався фонд «Волинь-2014», було багато волонтерської роботи.

У вересні бригада повернулася у Володимир, уже восени сформовано реактивний артилерійський дивізіон , почалося його переформування. В дивізіоні не було загиблих чи поранених, але для формування  його за новим штатом забракло людей, повертатися у зону АТО після ілловайського пекла майже ніхто не хотів.

Я мав хороший контакт з артилеристами, за мною залишився волонтерський «бусик», тож запланував, що спробую рвонути з ними. Вдалося переконати фонд «Волинь-2014» про придбання маленького квадрокоптера, пройшов курси управління ним у Києві і впросився у керівництва 14-ї бригади взяти мене з собою поза штатом, оскільки вступити на службу можливості не було, бо контракт 51-а не підписувала, а 14-а ще не була остаточно сформована. Наважився поїхати цивільно, взявши із собою безпілотника, авто і сподівання, що моя присутність принесе користь.

Грудень і січень  відбув на  Сході. За цей час доводилося дуже багато пересуватись. Саме тому, що  не був офіційно на службі, мобільніше міг переміщатися там, де не було можливості у військових, легко виконувати всі позаштатні завдання. Завдяки цьому  побачив ближче, як живе і працює реактивний дивізіон, відчув, що при нормальному керівництві і в злагодженому колективі служба може бути цілком стерпною, в ній можна зорієнтуватися і знайти своє місце. Щодня був на колесах, вивчав місцеві дороги. Тисячі кілометрів накручував дуже швидко. Так прожив півтора місяця.

Цей досвід виявився корисним, бо коли в другій половині січня оголосили про четверту хвилю мобілізації, зателефонували і сказали, що мене шукає військкомат. Тому  приїхав у Володимир, отримав повістку, пройшов медкомісію і знову повернувся на службу, тільки вже в статусі військового.

Спершу місяць був на рівненському полігоні, у так званій «учебці». Моя військово-облікова спеціальність після університету «писар-діловод», але при мобілізації показав водійське посвідчення і отримав відповідну спеціальність, тим паче що в армії їх не вистачає. Після місяця умовних навчань попросився на розподіл у 14-у бригаду і забрав з собою майже всіх хлопців з намету, у якому жили. Потрапили на розподілення в новосформований реактивний дивізіон. Ніхто не шкодував, що пішов зі мною туди.

З 1 квітня вже були новим складом у зоні АТО,  змінили тих хлопців, з якими  служив як доброволець. Вони поїхали до Володимира і лишили нам усе – розташування, техніку, зброю.  Мене призначили командиром відділення взводу управління. Так почалася моя офіційна військова служба.

   – Скільки часу ви там були?

– Через 6 місяців поїхав у відпустку, на вибори. Потім знову повернувся, пробув до кінця листопада, під 1 грудня повернувся у Володимир, зробив дружині подарунок на День народження – таким чином реабілітувався за те, що рівно за рік до того якраз на її свято вирушив добровольцем на Схід.

   – Що було найважче за час служби?

– Дивно прозвучить, якщо скажу, що все було легко,  просто до більшості незручностей можна звикнути. А найважчим виявилося перебування в спільних лавах з людьми, які не усвідомлюють, що відбувається, куди і для чого вони приїхали, починають неадекватно поводитися, заливатися горілкою і стріляти з автоматів у небо, одне в одного, ігнорувати накази, ходити в самоволки. Постійно розумів, що потенційна небезпека – вона отут, поряд з тобою. Тверезий вартовий уночі охороняє сон побратимів. А п’яний  просто спить на посту. І тоді всі, хто в наметах, уже спокійно спати не можуть. Бо від такого «охоронця» сигналу про небезпеку не дочекаєшся. Коли не контролюєш ситуацію і втрачаєш довіру до тих, хто поряд – оце справді важко. Взагалі в армії «аватари» – це, як на мене, найбільша проблема. Постійно треба було з ними панькатися – забирати, вивозити, в яму кидати, щоб протверезіли…

 – Ви повернулися до «мирного» життя,  займаєтеся громадською діяльністю, очолюєте громадську раду при міськвиконкомі. Як працюється у цій структурі?

– «Громадська діяльність» – це гучно сказано.  Я не прагнути представляти себе як громадського діяча, все, що роблю, волію лишати в тіні. Втім, у громадській раді доводиться бути публічним.

Загалом діяльність цієї ради – це не стільки прийняття конкретних рішень (не можемо вирішувати, можемо лише радити), скільки обговорення певних ситуацій, життя міста в окремих аспектах – виділення земельних ділянок для учасників АТО, добудова 44-квартирного будинку, реконструкція вулиці Ковельської. Говорили про статут територіальної громади, який пишеться, хочемо  внести до нього доповнення, пропозиції. Всі актуальні питання обговорюємо, озвучуємо, запрошуємо відповідальних за ці сфери посадовців, намагаємося тримати руку на пульсі, щоб знати, що відбувається, а потім доносити це до громад, які представляємо.

   – За той час, що збираєтеся на засідання, чи відчули якийсь ефект від роботи?

– Важко поділитися успіхами чи досвідом, бо його ще дуже мало. На перших засіданнях прописували, затверджували регламент. Вивчали ситуацію із земельними ділянками – їх у місті практично нема. Щодо будинку для військових, підняли відповідні міністерські рішення, вирішили від себе написати листа міністру з вимогою пояснень, чому, попри виділення коштів, досі не відбуваються тендерні процедури, нема замовника. Питання вкрай важливе, бо для тих 44 сімей, яким обіцяно квартири, це наче світло в кінці тунелю. А наші чиновники його то запалюють, то гасять.

Загалом громадська рада – це пульсація людей, які не сидять на державній роботі і озвучують власні ідеї, своє бачення. Це дуже відкритий, публічний орган, на засідання може прийти кожен, як і долучитися зі своїми ідеями.

 – Часто після демобілізації хлопцям важко адаптуватися у мирному житті, реалізуватися. Чим займаєтеся ви?

– Новим і дуже цікавим способом будівництва. Років десять тому ми з дружиною задумали звести власний дім. Колега розповів про деревокаркасні будиночки. Мене це зацікавило, почав шукати інформацію в Інтернеті, вивчати можливі варіанти. І в якийсь момент на дідівській ділянці у Заріччі ми наважилися почати будувати власний дім. Розпланували, провели комунікації. У 2009 році залили фундамент, наступного року розпочали будувати деревокаркасний будинок. Зводив його для себе, але з думкою, що, можливо, цей досвід ще знадобиться.

У 2013 році вже вселилися у власний дім. Досвід виявився вдалим. Я фактично був  виконробом у себе на будівництві, технічна документація , зведення каркасу,  всі ідеї йшли від мене. Ми перезимували у своєму домі. І не встигли там нормально пожити, як в Україну прийшла війна. Я не був готовим віддавати те, що так плекали – тим паче, північний кордон тоді виглядав так ненадійно… Тож це стало ще одним фактором, який спонукав мене долучитися до допомоги бригаді.

Коли після служби повернувся в Володимир, не чекаючи мобілізації, «побіг» далі. Зустрічався з різними людьми, шукав однодумців. І ось у січні цього року разом із трьома партнерами заснували ТзОВ «ОSB-House Україна», визначили статутний фонд у розмірі 200 тисяч гривень. Вирішили піти найскладнішим шляхом – зареєструвалися як платники ПДВ. Всю зиму займалися організаційними питаннями. З настанням весни почали працювати на місцевості – облаштували будмайданчик, закупили ліс, з якого будуватимемо житло. З колегами вже півмільйона гривень вклали. Нашу діяльність  частково оцінюю як роботу із економічного захисту країни. Ми не пішли шляхом мінімізації видатків, а взяли на себе повне податкове навантаження,  справно сплачуємо його, хоча й прибутків наразі не маємо.

Коли будував для себе, вимоги ставив дещо слабші. А коли плануєш зводити комерційне житло, мусиш усіх тих недоліків, на які заплющив очі, уникати. Якість обробки і виготовлення мають бути значно вищими, тому підбираємо відповідне обладнання. Уже готуються два майданчики, на яких незабаром розпочнеться будівництво.

Каркасні будиночки швидко нагріваються, тримаю тепло і не потребують великих затрат. За умов подорожчання енергоносіїв така оселя – ідеальний варіант. У своєму будинку цієї зими повністю перейшли на дров’яне опалення, збудували камін – цього вистачає, щоб обігріти весь дім. На зиму пішла  лише тонна дров. Це прекрасне відчуття незалежності від тарифів: не мусиш економити, у  помешканні завжди тепло, сухо. Зрештою, яка б система опалення не була, у теплому каркасному будинку витрати будуть значно менші.

Ще один плюс – будівництво виконується дуже швидко і просто, всі матеріали калібровані, фактично, основне завдання – з готового набору матеріалів скласти собі житло. Якщо говорити про вартість, то орієнтуємося на те, що ціна буде приблизно 100 доларів за квадратний метр. Тобто за 10 тисяч клієнт отримає добротний теплий дім, без внутрішніх оздоблювальних робіт, на 100 квадратів. Сподіваємося, що наші недорогі і вигідні варіанти будинків знайдуть у Володимирі своїх прихильників.

Розмовляла Віталіна Макарик.