Лариса Половньова: “Які ж ми переселенці, коли живемо в одній країні? Ми – українці”
Вони втікали не від війни, що розгорілася на Донбасі. А від зрадництва та підлості тих, з ким не один рік жили й працювали пліч-о-пліч і яких вважали друзями, колегами…
Не могли змиритися з тим, що одного дня вони ось так зрадили Україну, яка всі ці роки годувала їх. Росіяни за походженням та українці в серці, вони покинули нажите роками і приїхали на Волинь, щоб розпочати життя з чистого аркуша, – пише Слово Волині.
– Ніколи не думала, що на схилі літ доведеться покинути все і почати спочатку, але залишатися там було неможливо, – розповідає викладач Донецького національного університету ім. В. Стуса Лариса ПОЛОВНЬОВА, з якою ми зустрілись на репетиції вистави, що її режисує. І поки дівчата чаклували над сценічними образами, нам вдалося поспілкуватися. До речі, прекрасною українською.
– Ларисо Леонідівно, чи не боялися їхати на Західну Україну, яку на Донеччині, м’яко кажучи, не сприймають?
– Ні. Бо розуміли, що все це – російська пропаганда. Та й друзів тут маємо, з якими спілкувалися постійно. Тому знали реальну ситуацію. І коли життя в Донецьку стало нестерпним через ненависть до всього українського, ми з чоловіком вирішили переїжджати. Нашими однодумцями і тими, хто наважився на такі ж зміни, стала родина Похожалових – Людмила та Володимир. З Людмилою Олександрівною ми разом працювали, а її чоловік є хірургом-травматологом.
– Чому обрали саме Волинь?
– У Володимирі проживає наша добра подруга, з якою знайомі не один рік, – вчителька дитячої музичної школи Ольга Завгородня. Вона й запросила нас до себе. Певний час жили всі в неї, а згодом ми з чоловіком придбали квартиру на околиці міста й переїхали. Наші друзі також знайшли житло, яке винаймають досі. Так розпочався новий виток життя.
– Опинитись далеко від дому – це дуже непросто… Хто вас підтримав?
– Крім друзів, й інші володимирчани, серед яких Микола Дмитрук. Він допоміг з пошуком житла та й взагалі постійно підтримував. Люди ділилися чим могли, несли посуд, продукти, постіль, адже ми з собою взяли тільки одяг. Для нас будь-яка дрібничка була важливою. Міська влада також допомагала. Хоч і боляче на душі, що так усе сталося, що покинули свій дім, у якому прожили не один десяток літ, але заспокоює те, що тут ми не відчули себе покинутими.
– Чи підтримуєте зв’язки зі знайомими, які залишились на Донеччині, або іншими переселенцями?
– Ми розірвали всі контакти й вирішили розпочати життя з чистого аркуша. Знаєте, коли чуєш слово «переселенці», стає якось не по собі. Ми не вважаємо себе ними. Які ж ми переселенці, коли живемо в одній країні? Ми – українці. Хоча за походженням росіяни. Більш як три десятиліття тому приїхали з чоловіком із Ленінграда на Донбас. Він – шахтар, у нього понад 40 років підземного стажу, працював начальником дільниці. Виховали доньку, яка зараз живе і працює за кордоном. Дочекалися заслуженого відпочинку, і здавалося, що спокійно житимемо далі. Але не так сталося, як гадалося.
– Облаштувавшись на новому місці, ви не стали сидіти склавши руки, а почали створювати аматорський театр. Як виникла така ідея?
– Після того як осіли на Волині, стали замислюватися, чим зайнятись. Адже вважаємо себе «юними пенсіонерами за віком», як іноді жартуємо, а сидіти без діла не хотілось. Познайомилися з дівчатами із газети «Рідне місто», які на той час переживали труднощі в роботі. Тож на фоні їхніх негараздів та нашої адаптації виникла ідея створення аматорського театру. Хоча визрівала давно, а втілилась у життя саме в той нелегкий для всіх нас час. Так задум журналістів та бажання режисерів-професіоналів, якими ми є з Людмилою Олександрівною, бути корисним для мешканців міста став реальністю. До нас долучився і її чоловік. Поступово склався колектив однодумців, який із головою поринув у світ театру. Приймали всіх, хто бажав спробувати себе на сцені. Були й такі, хто через різні обставини сходив із дистанції. Нині в театрі, окрім журналістів, є підприємці, викладачі музичної школи, перукар, працівники культури, держустанов та інші.
– Чому для дебюту обрали п’єсу «Шкандаль у благороднім сімействі»?
– По-перше, автор Габріеля Запольська є нашою землячкою з Підгайців. По-друге, твір написаний більш як сто років тому, тобто є класикою, перевіреною часом, що заслуговує на повагу. Ну і, по-третє, ролі чудово розподілилися між виконавцями. Готували виставу протягом чотирьох місяців, процесом керувала режисер-педагог Людмила Похожалова. Прем’єру актори-аматори та режисери-професіонали подарували мешканцям Володимира 8 березня. Коли почули від людей схвальні відгуки і прохання зіграти на біс, то не могли відмовитись. А ще виступали перед військовими 14-ї ОМБР.
– Зважаючи на те, що актори – люди різних професій, наскільки легко було їм втілитись в образи героїв, яких вони грали?
– Додам, що деякі з них, як вони стверджують, грали самих себе. Приміром, Тетяна Палаєвська, якій дісталася центральна роль – пані Дульської. У роботі над роллю вона не тільки цілком використала свої природні дані, а й додала певної глибини образу. Переконливо і професійно грала Людмила Сидорук пані Юльясевич, молодшу сестру пана Дульського. Це жінка, не обтяжена проблемами побуту, моралі, її ціль – мати від життя тільки задоволення, бути на видноті, купатися в компліментах та подарунках, крутити романи та інтриги. Юлія Климів, Лілія Парафін, Василь Борусевич, Катерина Петрович – актори-аматори, які вперше спробували себе на сцені й своєю грою зірвали аншлаг. А це чогось вартує!
Жанна БІЛОЦЬКА
