«Із шести чоловіків живим залишився той, з ким молився»: інтерв’ю з нововолинським воїном-волонтером

Євгеній Недищук – стоматолог, політик, учасник бойових дій, волонтер, однин з досить відомих і авторитетних людей Нововолинська. Не рідше як раз на два тижні разом із капеланом Павлом Гаврилюком він їде до наших бійців на фронт. Решта вільніших днів заповнена різними зустрічами. 

Каже, що не уявляє, як би все встигав, коли б довелося ще працювати в обласній раді (він з певних причин відмовився від депутатського мандата). А ще зазначає, що в свої 60 років почувається прекрасно й має ще чимало планів на майбутні роки, пише Алла Лісова, – передає газета “Волинь“.

Нагадаємо, волонтера з Нововолинська Євгенія Недищука відзначили нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України.

– Звідки у вас  життєве загартування, яке сформувало стійку виважену громадянську позицію?  

З юних років, напевно. У 16 я вже почав працювати учнем фрезерувальника на Нововолинському ремонтно-механічному заводі, потім поставили бригадиром. Пригадую, тоді казали : “Кому в житті не везе, той іде на РМЗ”. Мені пощастило, бо там зустрів свою майбутню дружину Ірину, яка мене схилила до обрання професії стоматолога. Хоча захоплювався технікою, і в мене тоді була ціла колекція мотоциклів: “ява” і “чезет”  такі ремонтував хлопцям з усієї округи. Це була прекрасна початкова трудова школа.  

– Що спонукало вас, зубного техніка, йти навчатися на юриста, а згодом ще й закінчити такий аж надто серйозний факультет?

Я паралельно займався автоперевезеннями: мав кілька маршрутів до Львова, по місту, на шахту. Бувало, що зі мною не розраховувалися по пів року. Зрозумів, що потрібні знання юриста, щоб самому оформляти судові позови для відшкодування збитків. Щодо факультету національної безпеки, то мене підштовхнув до цього відомий політик Анатолій Гриценко, з яким познайомився у Києві.

– У вас були серйозні політичні амбіції? 

Є такий вислів: “Якщо ти не займешся політикою, то політика займеться тобою”. Тому я не чекав, щоб сталося друге. Завжди був політично активним. Прагнув змінити на краще ситуацію в країні. Відстоював демократію і свободу. Під час Помаранчевої революції відразу став на бік протестувальників. Єдиний з міста власним транспортом возив людей у Київ. Мав неприємності – відчував тиск як з боку влади, так і від правоохоронних органів, але від свого не відступив. Хоча підприємництво змушений був згорнути.

– Пам’ятаю ваше перше волонтерство з юристом, уродженцем Нововолинська Володимиром Гавришем. Тоді мали вже якісь політичні плани?

Зацікавився молодіжними проєктами. Імпонувала партія “Пора”, яка пропагувала близькі мені ідеї. Очолював міську, обласну партійні організації. Але після того, як голова “Пори” став радником Януковича і я це оцінив як зраду наших ідеалів,  відмовився від партійної роботи. З однодумцем Володимиром Гавришем організовували рок-фестиваль “Перлина Заходу”, взявся за проєкт “Подаруй дитині усмішку” возив знедолених юних нововолинців в аквапарк, на льодову арену, виготовляв дитячі майданчики.  Як активіст “Батьківщини” брав активну участь в акції “Україна без Кучми”, обирався депутатом обласної ради. 

– Чи не жалкуєте за роками, проведеними на посаді очільника Поромівської територіальної громади?

Почну з Євромайдану, вважаючи його особливою переломною сторінкою як в історії України, так і в моїй життєвій біографії. 1-го грудня 2013 року я вже був у Києві. Після цього на кілька днів приїжджав додому, завантажував бус чим потрібно і їхав назад. У лютому перебував у самому горнилі вже збройного конфлікту, разом з побратимом виносили поранених і вбитих. Коли через кілька днів розпочалася Кримська інтервенція, війна прийшла на східні кордони, я взявся волонтерити. Їздив у Володимир у тоді ще 51-шу бригаду. Допомагав акумуляторами, зварювальними роботами, бо стан бойової техніки тоді був плачевний. Через рік вирішив добровольцем іти на фронт, почав збиратися в “Айдар”, але мій побратим Олексій Буторін переманив в “Азов”, де сам уже ніс службу.  У 2016-му попросив командира Андрія Білецького відпустити мене на вибори, бо знайомі із сусідніх з Нововолинськом сіл переконали подати свою кандидатуру на посаду голови Поромівської громади. І я ним став. За роки цієї роботи набув управлінського, організаторського досвіду, зумів зібрати команду професіоналів, які працювали на результат.

– Чи великим було розчарування, коли, вдруге балотувавшись на цю ж посаду, ви програли з невеликою кількістю голосів? 

Задоволений, що став затребуваним на інших ділянках роботи. Вважаю, що людина не повинна триматися за якусь посаду. В мене було і є багато планів, я завжди мав чим корисним зайнятися.

– Багатьох краян здивувало те, що ви після останніх виборів добровільно склали мандат депутата обласної ради.

Таке рішення  прийняв після того, як побачив, що не зовсім вписуюся в команду тих людей, які потрапили в головний законодавчий орган області. Засумнівався, чи зможу там ефективно працювати. А я людина відповідальна: якщо пообіцяв стараюся слова дотримати.

– Чи не важко було повертатися знову до активного волонтерства? 

Повномасштабна війна мене застала в Польщі, ми з товаришем прямували в Німеччину. Коли зранку почали надходити тривожні есемески, відразу сказав попутнику: “Повертаємо додому!”. А 26 лютого зв’язався з командиром “Азова” і разом із капеланом Павлом Гаврилюком уже їхали на Схід. Узяли форму, харчі, інші необхідні речі. Навпроти нас рухалася гігантська кавалькада машин, у той час як у зворотному напрямку було майже порожньо. Дорогою відкоригували наш маршрут, бо вже на значній території йшли бої. Командир сказав, що я за віком не підходжу, аби бігати з автоматом окопами. Але ми приїхали не даремно – нам доручили вивезти прапор і документацію одного з полків, бійці якого вже вели бої з рашистами.Тоді почали підтримувати хлопців на кордоні – акумулятори, повербанки, продукти. Потім уже виникла потреба їздити по 2-3 рази на місяць у гарячі  точки – нас знають від Бахмута до Миколаєва. Авто, генератори, акумулятори, пускозарядні пристрої, шанцевий інструмент і багато іншого постачаємо нашим захисникам. А як інакше?

– Ваші життєві авторитети…  

Бабуся Єфросинія, яка завжди казала чинити так, щоб усім було добре, і мама Валентина Данилівна.

– А на чому тримається ваш авторитет?

 На відповідальності за свої дії і вчинки.

– Як часто звертаєтеся до Бога? 

Щодня. Пам’ятним є такий випадок. Якось приїхали на передову передати дрон. Тут раптом прийшов наказ хлопцям іти в бій. Ми з капеланом запропонували разом помолитися. Старший відповів, що ніколи, й з усіх солдатів із нами залишився тільки один. Згодом ми були просто шоковані, коли дізналися, що із 6 чоловіків живим залишився саме той, що з нами молився. Сила молитви велика, тому ми віримо у заступництво Всевишнього й Перемога буде за нами.

– Ваше хобі, яке приносить задоволення і допомагає розслабитися… 

Люблю готувати м’ясо і плов. Легко справляюся з ліпленням вареників і пельменів. Раніше, як було більше часу, імпровізував із випічкою тортів. Люблю сервірувати стіл.

– Чи маєте якусь заповітну мрію? 

Так, вона вже виношується давно, й вірю, що збудеться. Поки – не перешкода. Хоч нажав уже копу літ, але ця ноша мені зовсім не важка.