Богдан Жулковський: «Докторську навряд чи писатиму. А от про художню культуру Володимирщини хочеться дізнатися більше»

Музикознавець з кандидатським ступенем, викладач педагогічного коледжу, дослідник церковного співу, регент братського хору Успенського Низкиницького чоловічого монастиря – усе це про молодого науковця і музиканта Богдана Жулковського.

У розмові віч-на-віч він розповів нам про свою дисертацію, поділився цікавими фактами з історії духовної музики і міркуваннями щодо того, як вивести на європейський рівень унікальний музей Ігоря Стравінського, – пише Слово Правди.

   – Богдане, коли у тебе з’явилася цікавість до музики?

– Музичні здібності у мене проявлялися з раннього дитинства. Мабуть, успадкував їх від батька, уже, на жаль, покійного. Він був хорошим музикантом-аматором, грав на фортепіано і, маючи за плечима лише музичну школу, виконував досить складні твори – ноктюрни, прелюдії Шопена. Це репертуар вищого рівня, ніж програма музичної школи.

Я ж більш-менш професійно займатися музикою почав з п’яти-шести років. Спочатку опановував гру на сопілці у Будинку школяра під керівництвом Юрія Панчука. Можливо, саме він привив мені любов до професійної музики. Пізніше я вступив до музичної школи, навчався грі на сопілці у Івана Міщенка, потім взяв інший спеціальний інструмент, фортепіано, і закінчив музичну школу зрештою по двох інструментах – класу кларнета, з яким я займався у Володимира Ткачева, та фортепіано у Світлани Бєлоусової.

 – Чому навчання продовжив у теоретичному напрямку?

– У мене не склалося з духовими інструментами за станом здоров’я.  З іншого боку, цікавився музично-теоретичними дисциплінами, зокрема такими предметами, як сольфеджіо та музична література, які у більшості учнів зазвичай захвату не викликають. Вони у мене йшли гарно, я займав призові місця на обласних олімпіадах. Свою роль зіграло і те, що в мене виявився абсолютний слух, тож музичні диктанти писав удвічі швидше, ніж однолітки. Напевно, все це і зіграло свою роль, що я продовжив навчання як теоретик.

   – Музика – одне з тих мистецтв, які розвиваються досить динамічно. І масив уже написаного, створеного, напрацьованого – дуже великий. Чому ти звернув увагу на середньовічну музику і обрав медієвістику?

– Найперше  мушу уточнити, що медієвістика тлумачиться у вузькому і в широкому значенні. У першому випадку дійсно йдеться про музичну творчість епохи Середньовіччя. У другому – до поняття «медієвістика» відносимо церковну, духовну музику загалом, без прив’язки до часу її виникнення і до канонічної традиції. Адже фольклор – це не лише те, що існувало в 14-15 столітті, він створюється постійно, в наші дні – теж. У 21 столітті з’являються художні артефакти –  плоди колективної творчості усної традиції, і їх ми теж можемо зараховувати до фольклору. Це ж саме і з медієвістикою.

У своїй дисертації я розглядав суто жанр кондака, але протягом півтисячолітнього періоду, з 15 по 19 століття. Навіть у 20 столітті багато що збереглося з епохи Середньовіччя. Особливо на Закарпатті, там культура більш законсервована і містить у собі відголоски ще з часів Київської Русі.

Медієвістика передбачає вивчення монодії, тобто одноголосного церковного співу. Одноголосся практикувалося на зорі Київської Русі. А на Закарпатті монодію можна почути і досі. Тобто це тяглість і безперервність канону, який зародився іще у Візантії у 4-5 столітті і був трансплантований у Київську Русь. Тож Середньовіччя подекуди триває і до сьогодні.

   Цією темою я зацікавився, бо з дитинства ходив у церкву, співав у церковному хорі, відвідував недільну школу. Вивчення богослужбового співу мені було дуже цікаве. З іншого боку, тема практично не розроблена. У радянський період про це не писалося з ідеологічних причин, а якщо і пробували досліджувати, то лише зі світського, естетичного погляду. Хоча в консерваторіях – а в Україні перша з’явилася на початку 20 століття – історія і теорія церковного співу були обов’язковими предметами. Особливо відзначилася львівська музикознавча школа: тамтешні композитори й теоретики проводили активні дослідження, писали богослужбові твори.

Зараз в Україні ця традиція відроджується, але не дуже інтенсивно. Бо щоб досліджувати церковний спів, треба використовувати не лише музикознавчу методику, а й богословську. Небагатьом вдається це суміщати. Випускники консерваторій добре підковані в музикознавстві, але вони мало розуміють осердя церковного співу, його сутність, систему. Випускники семінарій навпаки: добре знають тему «зсередини», але  не дуже орієнтуються в теорії музики.

Найдавніший Кондакар міг бути переписаний у Володимирі

 – Розкажи трішки про жанр кондака. Такі твори й зараз можна почути у церкві?

– Цей жанр має семітсько-сирійські витоки, його походження сягає старозавітніх часів. Сформувався він у Візантії на межі 5-6 століть і найбільший розвиток отримав у творчості одного з найвідоміших православних святих, преподобного Романа Сладкопівця. Раніше кондак виглядав як велика поема, вона складалася з однієї або кількох вступних строф, що називалися проіміони чи кукуліони, та величезної кількості ікосів, яких могло бути до сорока. У теперішній богослужебній творчості ікоси присутні в акафістах. Акафісти відносяться до паралітургічних творів, бо не виконуються на богослужіннях. Загалом сучасний акафіст нагадує давній кондак – він так само є строфічною поемою.

Нині ж словом кондак позначають короткі піснеспіви, на кшталт тропарів. В сучасному богослужінні вони займають досить невеликий час. Таке скорочення відбулося у Візантії у 8-9 столітті, і традиційно богослови пояснюють, що кондак був витіснений новим жанром – каноном. Відтак, кондак став монострофним піснеспівом. І лише після цього він перейшов у Київську Русь.

Особливість кондаків Київської Русі і Візантії 11-13 століття – вони були мелізматичними, тобто широко розспіваними піснеспівами. Причому сольними – їх міг виконувати лише соліст, а не цілий хор. Для знавців класичної музики це можна порівняти з каденцією у концерті, коли один з музикантів – приміром, скрипаль – демонструє свою віртуозність, технічну майстерність. Кондаки теж були віртуозними піснеспівами, які вимагали від виконавця блискучої техніки. Їх могли виконувати тільки добре вишколені солісти, а такі були лише у столичних храмах і заможних обителях.

Цілком можливо, що кондакарний спів практикувався на Волині, зокрема на  Володимирщині. Адже тут розташована одна із найдавніших кафедр Київської Русі. А один із володимирських єпископів, Стефан, перед тим, як зайняти тутешню кафедру, був доместиком Києво-Печерського монастиря. Про це збереглися свідчення у Києво-Печерському патерику. В обов’язки доместика входило те, що нині належить до компетенції регента. Цебто він був керівником монастирського хору, а деякі сольні піснеспіви, зокрема кондак, виконував сам. Також він був уставщиком – слідкував, щоб процес богослужіння відбувався злагоджено, адже православна служба дуже складна, потрібно комбінувати уривки з великої кількості книг. Вивчати це потрібно роками, зокрема на практиці.

Видатний дослідник українського походження Іван Ґарднер з Мюнхена припускав, що найдавніший Кондакар (збірник кондаків) міг бути переписаний якраз святителем Стефаном і, можливо, якраз у той час, як він займав володимирську кафедру. Або якщо й не самим Стефаном безпосередньо, то його учнем. Цебто ця книга може мати прив’язку і до нашого міста. Щоправда, цей факт неможливо довести – але і так само неможливо спростувати.

   – Чи були в українських кондаків якісь характерні особливості, які вирізняли їх з-поміж інших?

– У період Київської Русі, за висновками експертів, кондаки являли собою трансплантацію візантійських мелодій у слов’янські мовні шати. Так само ми беремо будь-яку оперну арію і, не міняючи мелодії, перекладаємо українською мовою – з мінімальними музичними відхиленнями. Однак достеменно вивчити їх заважає одна обставина: кондакарна нотація часів Київської Русі зовсім не розшифровується, за винятком небагатьох сучасних гіпотетичних транскрипцій (такі дешифровки, наприклад, робить канадський музикознавець Ґреґорі Маєрс, з яким я мав можливість спілкуватися впродовж останніх п’яти років, завдяки митрополиту Нью-Йоркському і Східноамериканському Іларіону, уродженцю Волині). Українські рукописні нотописи, які піддаються достовірній розшифровці, датуються закінченням 16 століття і належать уже до київської п’ятилінійної квадратної нотації. Попередніх нотацій у Київській Русі було аж чотири (знаменна, кондакарна, фітна та екфонетична), і кондакарна – найскладніша із них, яка складалася із двох рядів спеціальних значків – невм.

Уже з 14-16 століття можемо говорити про самобутні риси українського церковного співу. Вони були зафіксовані у спеціальних богослужбових нотованих антологіях, які отримали назву Ірмолої (Ірмологіони) і створювалися на теренах України від кінця 16 до середини 19 століття.. Ці антології містили весь корпус піснеспівів, які призначалися для парафіяльних церков, монастирів і соборів. Кондаки, що містилися у них, дещо відрізнялися від давньоруських. Переважно вони були не такі розлогі, розспівані, мелізматичні.  Деякі із цих піснеспівів я розшифрував, і вони вже навіть виконувалися. Ірмологіони можна розшифровувати впевнено, київська квадратна нотація доступна навіть студентам, якщо їм показати, як це робиться.

«Хочу зайнятися музичним краєзнавством»

– Матеріал для дисертації ти збирав з книг чи, можливо, виїжджав в експедиції?

– Експедицій я не робив, але з усною традицією таки знайомий. Слухав окремих співаків, зокрема на Закарпатті, де практикується одноголосний спів. Ми не  можемо стверджувати, що там збереглася повністю вся мелодика із часів Київської Русі. Але окремі «законсервовані» елементи є, і це помітили дослідники, в тому числі і з української діаспори (США, Канада). До речі, про українську музичну культуру у світі багато хто знає саме завдяки церковному співу. Україна має багато цікавих композиторів, але церковний спів – це дійсно особливий феномен. Він дуже давній і по ньому лишилося багато писемних джерел. Ірмологіонів збереглося більше тисячі. Богослужбових рукописів з часів Київської Русі – більше 300, це теж великий показник. Тож дослідники переважно зосереджуються на писемній традиції.

Усна не менш цікава. В Україні нею займаються лише декілька людей. Мій колега з Ужгорода, який теж пише на подібну тему дисертацію, зосередився саме на усній традиції і помітив багато особливостей, яких не знайдеш у писемних джерелах. Я ж, чесно кажучи, планував такі експедиції, але не встиг. Навчання в аспірантурі – це лише три роки, за які довелося оглянути і опрацювати більше 100 джерел, а ще – вивчати праці інших дослідників. Але в майбутньому я хочу досліджувати власне усну традицію церковного співу.

   – Тобто ти плануєш продовжувати наукову роботу?

– Докторську навряд чи писатиму. А от про художню культуру Володимирщини хочеться дізнатися більше. Мене зараз цікавить музичне краєзнавство, адже це – велике поле для досліджень. Є більше п’яти Ірмологіонів, які в різний час перебували у храмах Володимира – два у Василівській церкві, один був переписаний Даміаном Туровичем у 1757 році у церкві святої Параскеви П’ятниці, яка не збереглася до наших днів. Ірмологіони «прив’язані» до Зимненського монастиря, церков навколишніх сіл. Деякі нотовані стародруки і зараз є в Успенському соборі. Тобто я планую свою тему розвивати на ґрунті власне волинських джерел і традицій.

Музею Стравінського потрібні наукові співробітники і достатнє фінансування

 – З цього навчального року ти стаєш викладачем педколеджу ім. А. Ю. Кримського. Які дисципліни викладатимеш?

– Музичне мистецтво, фортепіано та культурологію. У цьому закладі я, до речі, уже працював, правда, всього три місяці, бо потім почалося навчання в аспірантурі. А до того чотири роки викладав в Устилузькій школі мистецтв.

   – Ця школа знаходиться у приміщенні єдиного у світі музею всесвітньовідомого композитора Ігоря Стравінського. Попри всю унікальність, про нього не дуже знають в Україні та поза її межами. Та й навіть фестиваль «Стравінський і Україна» відбувається переважно не в Устилузі, а в Луцьку. Як гадаєш, чи є перспективи вивести музей на більш високий рівень?

– Щодо фестивалю, то, як на мене, проводити його в Луцьку – це нонсенс, бо Стравінський до цього міста жодного відношення не мав. Краще тоді вже було би обрати Київ, з цим містом хоч пов’язані родинні зв’язки Стравінського. Але мені теж хочеться, щоб фестиваль був в Устилузі.

Для цього потрібно, звісно, фінансування. Музей як установа коштів від держави практично не отримує. Якщо ж хотіти, щоб він дійсно увійшов у світову культурну спільноту, він має стати науковою установою, треба набрати штат наукових співробітників. І не просто людей «зі ступенем», а тих, чиї дослідження так чи інакше дотичні до теми життя або творчості композитора, його родинних зв’язків з Україною. А такі в країні є – скажімо, моя знайома, волинянка, випускниця Київської консерваторії Оксана Співаченко продовжує навчання в аспірантурі Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва і досліджує персоналію Федора Стравінського, батька композитора, який був видатним басом і був родом з України. Якби вона стала науковим співробітником музею – це було би колосально.

До слова, я, будучи студентом училища, писав роботу про духовні твори Стравінського. На відміну від «світської» творчості композитора, яка була модерною, авангардною, вони дуже канонічні, витримані у рамках простої гармонії. Цікаво, що за своє досить довге життя композитор мав заплутані стосунки із Церквою – то він відпадав від неї, критикував, то навпаки ставав ревним християнином. Такі «навернення» відбувалися не раз.

Сама пам’ятка, садиба композитора збережена завдяки зусиллям теперішнього директора Володимира Терещука, який у 80-х роках героїчно врятував її від знесення. Від імені устилужан він написав листа до голови спілки композиторів СРСР Тихона Хреннікова з проханням не допустити руйнування будівлі. Він був і ініціатором створення цього музею.

Я впевнений, що музей можна вивести на європейський рівень, якщо буде достатнє фінансування і штат наукових працівників. Можна проводити і наукові конференції, і концерти, і фестивалі. При цьому, вважаю, треба робити ставку на наших, володимирських музикантів. Маємо досить багато земляків з блискучою музичною освітою, талановитих і віртуозних виконавців. Треба підтримувати своїх, щоб про них знали.

   – Насамкінець, хочу поцікавитися уподобаннями. Твої наукові зацікавлення у сфері музики я зрозуміла. А що слухаєш «для душі»?

– Люблю джаз, класичну музику – Моцарта, Чайковського, Рахманінова. Не дуже сприймаю модерну й авангардну музику, хоча й слухав лекції про неї у найвизначніших музикознавців України. Взагалі, можу назвати себе меломаном. Люблю й естраду, але таку, що професійно написана. Бо коли ти музикознавець, то відверту музичну «халтуру» чуєш одразу і не можеш сприймати.

Віталіна МАКАРИК.