Згадуючи отця Павла (Петра Лебедя), колишнього настоятеля Низкиницької обителі
Я прибув у Нововолинськ у 1967 році. Моєю першою (і єдиною) оселею у місті була (і є) квартира на Шахтарському мікрорайні), зовсім неподалік монастиря, у ті роки закинутого. Інтерес мене і смикнув відвідати це місце.
Навколо місця культу був паркан, невисокий, через який мені, тоді тридцятилітньому, було неважко переступити, аби опинитись на території обителі. Храм не був зачиненим, а от про те, що було в ньому годі й розповідати – в часи, коли релігію називали опіумом для народу, неважко здогадатись.
Побачив там кістки – імовірно, це були рештки Адама Киселя.
Потім на роботі з колегами обговорював свою нетривіальну мандрівку. Наслідків не було, що характерно.
Згодом підходив Леонід Носанюк і каже: буде формуватись делегація в москву, є ініціатори, які хочуть перед найвищим керівництвом піднімати питання, аби храм не пустував, а там відбувалась Служба Божа. Особисто не поїхав. Але бригада бажаючих таки була сформована і на ї прохання у церкві відновлено богослужіння.
Першого і другого священника не дуже добре пам’ятаю. Що характерно, перший пробув вкрай недовго. Прикра смерть – отруївся … неякісним алкоголем. У ті часи із панотцями розраховувались за послуги не грішми, все більше продуктами чи чимось іншим. Про другого спогадів не маю.
Що ж до намісника Низкиницького монастиря о.Павла (Петра Лебедя), свої враження про нього у повній мірі розкрив у матеріалі “Хто Ви, отче Павле? Відкритий лист настоятелю Успенської церкви села Низкиничі“, опублікованому у місцевому виданні «Народна Рада». 05.09.1992 р., що написав разом із депутатом Нововолинському міської ради П.Надкриничним. Проглядаючи її сьогодні, не маю сумнівів, що та промова у школі 2, була ретельно підготовлена і мовець явно вмів у повній мірі застосовувати навички маніпулятивного спілкування, чого у той час могли навчити винятково у кдб і ніде інде. Без сумнівів, у його виступі був кадебістський дух!
Пригадаю і ще такий епізод. Була у мене така сусідка на прізвище Гусєва. Пам’ятаю, що працювала на м’ясокомбінаті, але от як звали – не зафіксувалось. Вона у дитинстві зростала у католицькому середовищі. Через це інколи хрестилась не так, як ми, до правого і до лівого рамена, а навспак.
Одного разу відбувались у нашім дворі похорони. Серед проводжаючих в останній земний шлях була і пані Гусєва, а відспівував той, кого зараз більше називають Пашею Мерседесом. Настоятель Низкиницької обителі зробив неприємне і грубе зауваження жінці, а також змусив її полишити церемонію прощання.
