Різниця між 8 та 9 травня дуже проста. Принаймні, якщо порівнювати нас і «іхтамнєтов»

8 травня люди кажуть війні “ніколи знову”. 9 травня знаходяться люди які кажуть війні “можем павтаріть”. І це фундаментальна різниця у світосприйнятті. Бо війна – це страшно, це жорстоко, це боляче. Ми побачили це у 2014 і бачимо досі.

Коли в дитинстві я вітав дідуся-ветерана з 9 травня, я і уявити не міг, що в Україні з’являться ветерани війни, які будуть моїми ровесниками, а то й хлопці-дівчата, вдвічі молодші за мене. Ніхто не думав, що і нас торкнеться війна.

Але торкнулась. Завдяки людям, які все ніяк не можуть заспокоїти свої імперські амбіції, які спраглі до крові тих, хто не хоче сидіти з ними в багні і робити вигляд, що їм це подобається.

І вони принесли війну на нашу землю, і зараз на нашій землі гинуть наші солдати – українці. Як і 75 років тому.

Українці воювали проти нацизму у всіх арміях. Ми були у лавах Червоної Армії, та в лавах УПА, ми були американськими піхотинцями та канадськими пілотами, ми воювали у Войску Польському та у Британській Армії, ми були у Французькому русі опору та серед югославських партизан.

І у нас до сих пір немає пам’ятника всім українським солдатам, що боролися з коричневою чумою на різних фронтах!!!!

Кожен сам може обирати, що і коли святкувати. Але рано чи пізно треба дати собі відповідь на просте запитання: ми з ким?
Або бути частинкою сусідського побєдобєсія, де немає місця для українських борців проти нацизму, а тільки рускій чи совєцкий воїн. Або бути частинкою світової спільноти і підкреслювати наш особистий вклад у спільній перемозі антигітлерівської коаліції.

Принаймні, останнє дозволить перестати окремим політикам маніпулювати світлою пам’яттю мільйонів загиблих на догоду кремля!