Нововолинськ – недоступне місто для осіб з інвалідністю, яке треба змінювати
Більшість уявляє проблеми осіб з інвалідністю специфічно, базовано або на сльозливих історіях в мережі чи газетах, або на кіно. Насправді – все далеко не так.
Наприклад, чи знаєте, що це таке отримати інвалідний візочок? Це найбільш зрозумілий технічний засіб для реабілітації. Хоча чи можна вважати щось, що допомагає пересуватись, пристроєм для реабілітації? Але то вже таке. Ці неймовірні мандри, де починаєш з лікарні, документи, підтвердження на підтвердження, хоча діагноз таки встановлено і все ж зрозуміло.
Є хвороби, які минають. Є хвороби, які залишаються назавжди. Ті ж самі ампутовані кінцівки не відростають точно.
Соцзахист – окрема країна, бо живе за своїми реаліями. Ніби комунікують з людьми, яких торкнулось життя жорсткіше, ніби мали б навчитись співчуттю, але канцелярщину не вибити.
Важко. порою морально важко. Складається таке враження, що прилітаємо з іншої галактики, де є люди з певними вадами у прекрасний світ досконалості.
Нам потрібен нормальний супровід, зокрема інформаційний. Як можна обрати ТЗР, коли не володіють про це, по суті, інформацією?
Треба каталоги, нехай онлайн. В час діджиталізації це взагалі не важко, адже на тому ж смартфоні можна все казати. А візок має бути максимально адаптованим під потреби.
Спеціалісти ніби і спеціалісти, а мали би дати нормальну фахову консультацію. Хтось із знайомих колись казав – нас не розуміють винятково тому, що з цим просто не стикаються, не бачать питання нашими очима, не можуть ввійти в становище. Банально – зробити ксерокс для нас це не завжди доступно.
Не кажучи про супровід – потрібні кадри, фахівці, які будуть обслуговувати візки, їх ремонтувати, доводити до пуття. Оперативно і на місці. Так, вони теж ламаються. Всяке буває. Особливо вуличні, бо не мені розповідати про те, які в нас стежки і асфальти.
Просто уявіть, як то для візочника, коли не всі тротуари для нас адаптовані. І коли щось трапляється, треба вмикати сарафанне радіо, яке підкаже номер телефону якого чарівника.
І знаєте, що відбувається? Люди здаються. Люди перестають вірити в місцевий соцзахист, шукають альтернативу. Я знайшов вихід на благодійників з-закордону, які нас дуже рятують. Хоча в час пандемії це дуже і дуже непросто.
Особи з інвалідністю – сильні. Життя нас до цього змушує. І соцзахист. І недоступне місто, яке треба змінювати. Для нас і для тих, хто поряд.
