Мова, що тримає нас
На жаль, виявляється, окремим українцям навіть у час протистояння з ворогом треба нагадувати про те, яку цінність має наша мова і чому важливо говорити не на язикє.
Згадаймо початок повномасштабної фази. Хтось із вас помилково саме із 24-го лютого 2022 року почав відлік протистояння, та для багатьох все почалось ще у 2014 році – більше того, ми розуміли, що орки не зупиняться на ОРДЛО… Пригадуєте, коли все навколо здригнулося, коли світ кожного розділився на “до” і “після” — чимало українців у той момент зробили свій перший великий визначальний вибір: заговорили українською. Як-то кажуть: мы заснули ещё 23 февраля – а от прокинулись вже 24 лютого! Було ж таке? Впізнаєте когось зі свого оточення? Безперечно, адже то траплялось масово, свідомо, навіть із гордістю. У той момент це стало не просто зміною мови — це було самовизначенням хто ж ти – свій чи чужий.
Тоді мова стала чимось особливим, а кожен, хто промовляв солов’їною, вже викликав довіру. Тоді виявилось, що оркам не під силу промовити “паляниця” – так народився пароль, який обійти було ой як непросто…
І ось минуло вже більше трьох років. І що ж ми бачимо? Лінія фронту змінилась, розтягнулась. В тилу почались панічні настрої – хтось пропагує укладання мирного договору, навіть зі здачею територій, відмовою від проєвропейських векторів. Війна триває. За два-три тижні не закінчилось.
Невже аж так ми, ті, хто в тилу, втомились від війни, що почали сваритися через те, хто як говорить, хто в чому винен, хто що мав зробити?! Тисячі експертів у тактиці та стратегії розповідають, що все іде не так, як треба, от тільки самі чомусь не спішать не на словах, а власним прикладом, безпосередньою залученістю, якоюсь конкретною діяльністю змінювати ситуацію. Ні, адже простіше кричати, що хай служить, допомагає і донатить хтось інший, а воювати мають діти депутатів і поліція. Люди,ну от хіба ми забули, що держава — це кожен із нас?
Піднімають голови ті, для яких #какаяразніца, в яку церкву ходити, #какаяразніца, якою мовою молитись… Чи ж так швидко забули, що українська мова сьогодні — це не просто засіб спілкування?! За неї вбивають, катують, забирають у полон. За неї полягли і у 1937-му році в Сандармосі від кулі чекіста, і в час повномасштабної від ракети, дрона, кулемета. Наша мова – це знак опору, ідентичності, вірності і вибору – бути українцем, бути проти всього російського, бути вільним. Це голос нації, який не вдалося зламати століттями заборон, таборів і тортур. І сьогодні цей голос звучить і в бліндажах, і на передовій, і в школах, і в піснях.
Кажете, на фронті воїни ЗСУ розмовляють на язикє? Нехай. Та все ж таки важливо розуміти, що наші захисники, які в окопах говорять російською, воюють не за росію. Вони воюють за право бути українцями. За право, щоб їхні діти вже не мали робити такого вибору — щоб українська була просто природною, рідною, єдиною.
Мова — це не мода, не примха і точно не політика. Це наша зброя, що тримає серце країни вкупі.
І якщо сьогодні хтось починає сумніватися, відвертатися, переходити знову “ми так прівиклі” — зупиніться, подумайте і спробуйте усвідомити, що саме ми втратимо, якщо розсиплемо цю єдність.
Допоки звучить українська — Україна стоїть.
Матеріалом для публікації стала стаття на фейсбук-сторінці “Наше місто”.
