Ми страждаємо тоді, коли плутаємо милосердя зі сліпотою

Глянув з дитиною казочку про котика і півника. Здавалося б — проста історія: хитра лисиця краде півника, а котик його рятує. Добро перемагає зло. Крапка.

Та є момент, який не дає спокою і дуже зачепив за живе.

Котик, визволивши друга, раптом розуміє: лисиця вкрала півника, бо була голодна. Совість гризе його сильніше, ніж злість чи страх перед ворогом. Уночі він тихо збирає пиріжки зі свого дому й несе їх тим самим лисицям. Бо так буде краще і правильніше.

Не тому, що він слабкий.

А тому, що він — українець і не може інакше.

Оце і є наш український архетип.

Ми рятуємо своїх. Ми стоїмо до кінця. Але навіть після перемоги нас мучить думка: а може, вони просто були голодні? Може, їм теж було тяжко? Може, можна було без крові, без війни, без злості?

Я мовчу вже про півника, який попри здоровий глузд і наполегливі прохання котика виперся в лапи ворогу. Це теж характеризує дебелу частину нашого суспільства…

Ми миролюбні не зі страху, а з глибини серця. Ми щедрі не з розрахунку, а з природи. Ми здатні співпереживати навіть тому, хто щойно робив зло.

Ми не можемо просто перемогти й забути. Нам треба зрозуміти ворога. Нам треба знайти людське навіть у тому, хто щойно прийшов із лихом.

У цьому — наша велич. І наша причина тяжкої долі.

І саме через це нам часто вилазять на голову. Нас сприймають як наївних слабаків.

Можливо, саме через це нас неодноразово намагалися знищити — бо добрих легше обдурити, ніж жорстоких.

Ось що я думаю: не слабкість, а наша сила вищого порядку. Сила народу, який навіть у темряві не втрачає людяності. Сила тих, хто воює не за ненависть, а за право жити по-своєму — мирно, чесно, по-людськи справедливо. Це дуже цінні чесноти.

Та у казці — лисиця була голодна.

У житті — з війною приходять НЕ через банальний голод.

Є людожерські системи, побудовані не стільки на нестачі хліба, а на культі сили.

Є потвори, які століттями жили не працею, а загарбанням, в яких насильство і потреба все перетворити на лайно — не вимушеність, а норма буття.

І найбільша наша помилка — шукати виправдання там, де є свідомий вибір бути лайном та злом.

Ми страждаємо не тому, що добрі.

Ми страждаємо тоді, коли плутаємо милосердя зі сліпотою.

Людяність — не означає беззахисність.

Співчуття — не означає самопожертву заради того, хто не кається і не виправиться.

Прощення — не означає відсутність пам’яті.

Ми хороші — так.

Доброта без розуму стає самогубством.

Наш архетип — це котик, який початку рятує свого, але він має ще провчити зло так, щоб воно більше не повернулось. І це не волокти пиріжки, в надії, що лисиці стане соромно та вона перестане полювати.

І якщо перед нами не голодна лисиця, а зло, що приходить нищити —

наш обов’язок не шукати в ньому шось «хороше», а захистити своє і своїх та ДОБИТИ ЗЛО остаточно в усіх доступних сенсах.

Не як в совєтському мультику, а у справжній народній казці: “Цок в лобок – і в мішок. А мішок завісив на вербу”. В інших варіантах – бив у тому мішку, поки дух не випустили.

Настав час дорослішання архетипу.

Милосердя — для тих, хто здатен на каяття та спокуту.

Сила, розум і хитрість — проти тих, хто приходить із мечем.

І це зрілість нашої «доброї українськости».