Пам’ятати жертв, а не катів

Повна стрічка фоток Хаменеї, хоч фейсбук не відкривай. По-моєму, є в цьому щось глибоко неправильне (чи нам того не знати!) – коли згадують убивцю, а не згадують жертв.

Назвімо речі своїми іменами: Іран вступив у неоголошену війну проти нас на стороні Росії 8-го січня 2020 р. – коли розстріляв у своєму небі двома ракетами (російського, до речі, виробу) пасажирський літак МАУ рейсу PS572, що злетів за маршрутом Тегеран – Київ.

Так самісінько, як влітку 2014-го розстріляла Росія в нашому небі малайзійський Боїнґ MH17, – тільки той теракт чітко виокремлюється в міжнародних медіях і офіційних джерелах саме як “розстріл”, а розстріл нашого літака (навіть в укр Вікі) маловиразно зветься “авіакатастрофою”. Ні міжнародних комісій, ні покарань винуватців, ні компенсацій родинам загиблих, скільки пригадую (поправте, якщо помиляюсь), Україна від Ірану за те “випробування російської зброї” так і не отримала, – відчуття було прегнітюче, приблизно як весною 2014-го: нас убивають, а ми мовчки втираємось (“нравітца, нє нравітца, тєрпі, моя красавіца!” – як інший упир з тої самої колоди з нас реготав), – і якщо потім той шок заслонила в масовій свідомості пандемія, а відтак Велика війна. коли іранська смерть полетіла на нас уже en masse і щоночі, то це не привід не пом’янути тепер тих своїх перших, убитих іранським режимом громадян – 9 душ екіпажу + 2 пасажири.

В Одкровенні Івана Богослова закатовані мученики вимагають у Бога кари своїм катам (“І кли́кнули вони гучним голосом, кажучи: „Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?“ (6:10). За цим – глибока, базова потреба людської психіки знати, що всякий злочин – це аномалія, котра має бути “виправлена”, як не в цьому світі, то в потойбічному, щоб цей, наш – не завалився. І коли я бачу в себе в стрічці фото Хаменеї, я з почуттям відрухової сатисфакції думаю, що “по той бік”, “в кінці тунелю” на нього мусила чекати Юля Сологуб (ви напевно запам’ятали її чоловіка, який тоді приїхав у Бориспіль зустрічати дружину з чергового рейсу, ще не знаючи, що її вже нема) – красуня стюардеса з професійною усмішкою, в новенькій формі МАУ – щоб сказати аятоллі:

– Ласкаво просимо! Welcome aboard!

А далі – вогонь.

Тільки вогонь, вічний Джеганнам Корану – і нічого більш для нього до кінця світа.