9 днів пустоти, суму, відчаю, страждань…Біль втрати неминучий

9 днів… 9 днів пустоти, суму, болю, відчаю, страждань… Я не живу, я вже навіть не існую, я як та примара, ходжу з кімнати в кімнату, думками з Ромою…

Біль втрати неминучий. Чому? Чому моє дитятко? Чому ті скоти, що лазять по свіжій могилі дитини і забирають звідти солодощі мають право жити, а безневинне маля на небі? Чи більші мої гріхи за життя чим тих мамочок які вбивають, викидають, лишають і морять голодом своїх дітей? Чи більші мої гріхи від тих хто грабує , вбиває, нищить, робить війну? Чому? За що? Господь вирішив інакше. В що тепер вірити?

Коли ми чуть не померли в Луцьку, тоді Ромчик просив, мамо, спаси! Тоді не було тата поруч… Ми молились і просили Господа спасти. Він спас. Він дав нам час попрощатись.

За всі 11 місяців перший раз ми поїхали всі разом, символічно. Останні два тижні життя Ромчик побачив багато, дельфінів, кораблик, замки. Він був в оточенні рідних. І пішов. І в ту ніч не просив спасти. Він навіть не плакав. Просто сказав : ” мама, я замучився…я хочу поспати”. І він заснув. Назавжди.

Господь забрав його до себе так швидко, без болі, без мук…

Тепер нам лишилась пустка, темнота в душі. Всі 11 місяців ми кудись спішили, шукали, бігли, аби встигнути на хімію, аби встигнути на операцію, аби туди, сюди… Тепер нема куди себе подіти…

Дякую друзям, рідним, які не дають мені бути самій, які роблять з себе клоунів, аби я посміхнулася, дякую меншому сину, він моя розрада.. як тільки плачу, синок мене сварить. І я посміхаюсь.

Всього 9 днів пройшло, а ще все життя жити з сумом…